четвер, 28 березня 2024 р.

Печиво «Горішки», або трохи про Ковзанярський спорт

Наводила лад у себе в гардеробній шафі. Заскакує дитина, й з під купи одягу, коробок з іграшками та завалу ЛЕГО витягає на світ денний незнайомий йому предмет. «Що це?», - питає. «Сковорідка», - кажу. «Ха-ха, яка ж це сковорідка?», - аж згинається від сміху синочок, вважаючи, що це я вдало пожартувала. «Сковорідка для випікання печива у вигляді горішків", - терпляче пояснюю я. «Печиво? Горішки? Я напечу! В тебе є рецепт?», - очі блищать, й подумки він вже бачить себе білочкою із смачнющими горішками в руках.
«Не все так просто!», - умудрьонная життєвим досвідом намагаюсь трохи пригальмувати, але де там, мене вже ніхто не слухає. В моїй старенькій кулінарній книзі швидко знайдений рецепт, й вже замішується тісто з муки та чогось там ще.

Як сковорідка опинилася у шафі? Цьому передувала невеличка історія. І починати розповідати її звісно ж треба безпосередньо з моменту придбання сковорідки.

Зазначу, що у магазинах подібне печиво достатньо розповсюджене, і його можна придбати готовим без всіляких проблем. Але сказати, що то не те – майже нічого й не сказати. Бо це зовсім-зовсім інший смак. І я пам’ятаю смак саме домашньої випічки з дитинства!

Звісно ж, коли я побачила таку сковорідку у вітрині ларьку на ринку, мене як наче бемкнули по голові тією самою сковорідкою, я більше ні про що й не думала, у прострації попрямувала до магазину й ткнула пальцем у сковорідку.
Вже розраховуючись, примітила на прилавку оголошення: «Набираємо дітей у секцію ковзанярського спорту…». Миттєво нахлинули чергові дитячи спогади – всього лише один рік у четвертому класі відвідувала я аналогічну секцію, але цього було достатньо, щоб все життя вважати себе досвідченою ковзаняркою. Тож я не вагалася, й за хвилину син (той самий, який зараз смажить горіхи, на той момент йому було п’ять років, й цей визначний момент купівлі він не запам’ятав) вже був записаний у секцію.

Тож користь від сковорідки вже очевидна – саме завдяки їй ми стали спортсменами. Вийшло ж так тому, що магазинчик цей належав родині Олени Мягких, багаторазової чемпіонки України з ковзанярського спорту на окремих дистанціях та учасниці Олімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті, яка після завершення кар’єри у 2010 році тренувала дітей на Льодовому стадіоні.

Олена Василівна Мягких, фото з інтернету

Притупавши додому зі сковорідкою, звісно ж я одразу взялася до справи. Рецепт мені видали прямо у магазині, разом до сковорідки й ковзанярської секції в навантаження.

Що сказати. Яка ж це непроста справа, смажити ці горіхи! Кухня в диму, тісто підгорає, смажиться за раз лише кілька шкорлупок, а тііііста того… здається, що нескінченне відро. Результат: нормальних горішків вийшло три, інші підгоріли.

Подальша міграція сковорідки:
- Помила й відклала для вивезення на дачу, бо на другий подібний експеримент найближчі декілька років я не готова.
- Сковорідка переміщується на дачу. Там покладена у священну купу інших сковорідок.
- За дачний сезон совати сковорідку туди-сюди набридає, й вона переїжджає у дальній сервант, де зберігаються геть непотрібні речі.
- Через рік-два робимо прибирання у цьому непотрібному серванті, й бабуся втиху від мене відносить сковорідку на літню кухню.
- Ще через рік, наступним літом, я роблю прибирання вже на літній кухні, й знаходжу свою улюблену сковорідку, від якої так й тхне дитячими спогадами. Не потерпівши такого варварського відношення до улюбленої речі, замислююсь, куди ще можна її приткнути. На кухні вона абсолютно бєсполєзна. Але як пам'ять дитинства - дуже дорога моєму серцю штукенція, дарма що придбана всього лише кілька років тому.
Так вона й опинилася в гардеробній шафі – щоб не заважала на кухні, але щоб і не згнила вщент на літній кухні. Тут її й знайшов синок.

Наша гардеробна шафа. Прошу зауважити, що це порядок! Іграшки посортовані та розкладені по пакетах, й за потреби я дуже швидко роблю «ракіровку», й витягаю звідти саме потрібну річ! (а хто вже знайшов сковорідку, той молодець, це була загадка на увагу!)

І мабуть тепер саме час поділитися рецептом. Тим самим, який я отримала при купівлі мого «інструменту».
Отже:
- 1 стакан майонезу або сметани;
- 1 пачка маргарину (я брала масло вершкове);
- 2 яйця;
- півтора стакану цукру;
- пів чайної ложки соди, згашеної оцтом;
- борошно «скільки тісто візьме».
Все перемішати до однорідної консистенції, й випікати за допомогою сковорідки. Готові шкарлупки начинити шматочком волоського горіху й вареною згущенкою.

Це оригінальний рецепт, але я б рекомендувала масла додавати трошки менше – бо саме воно тече й підгоряє. Й обов’язково у формочки класти невеличку кількість тіста – зайве так само підгоряє. Тобто, якщо не лінуватися, й заздалегідь розраховувати сили десь на півдня, то мабуть все вийде ок!

Синуля ж психонув десь через дві партії. Настала хвилююча мить, коли я з урочистим виглядом похитала головою: «А я ж попереджала!... Мама завжди права...». Дитина з похнюпленим виглядом запитала: «Що ж робити з рештою тіста?».
Що робити, що робити… На деко застлали пергамента, ложкою поляпали невеличкі калюжиці, й запекли у духовці. Вийшла купа смачненьких кругленьких печивок.

А ідеальний горішок вийшов лише один. І я знов пригадала прабабусю, яка пекла тихенько мені оті горішки, які я зжирала з шаленою швидкістю, й так все спритно і просто в неї виходило, що й подумати було не можна, яка це нелегка справа. Не легша, ніж виграти Олімпійські ігри з ковзанярського спорту!

Горішок!

І хоч печиво на моїй сковорідці випікалося рівно два рази (один раз мною, один раз сином), її цінність не аби яка. Бо саме завдяки їй ми познайомилися з чудовим тренером Оленою. Вона природжена для роботи з дітьми, й дійсно віддавала їм всю себе. Для сина відвідування тренувань перетворювалось на справжнє свято – посмішка на обличчі з’являлася ще на підході до стадіону. Він навіть встиг до коронавірусу прийняти участь в одному міжнародному турнірі. А скільки було радощів від медалей та невеличких місцевих перемог у чемпіонатах стадіону.
На початку війни Олена виїхала за кордон й поки що тренувань не проводить. Ми за нею дуже сумуємо! (Але інші тренери працюють, якщо є бажання – приходьте!)

15 січня 2022 року - останній перед війною Олімпійський урок, проведений Федерацією ковзанярського спорту. Кожному вихованцю був подарований чудовий спортивний капелюшок. Олена поруч із молодими спортсменами, у синьому костюмі

Скажу кілька слів безпосередньо і про стадіон. Його було відкрито у 1975 році, будівництво зайняло 5 років. На той момент він був дійсно крутим, й на ньому проводилися змагання союзного значення. Охолоджуючі установки працювали, й крига на доріжках існувала тривалий сезон – квітень місяць включно. Я особисто відвідувала «ковзанку» у середній місяць весни. Що правда, як пригрівало сонечко, на ковзанці з’являлися чудові калюжі, й одного разу я дуже смачно впала в подібну – все одно що у басейні поплавала, довелося надтерміново бігти додому перевдягатися.

З часом все змінилося. «Морозильники» вийшли з ладу ще за часів розвалу союзу. Але це не є найбільшою проблемою. Набагато гірше те, що мабуть хтось вже «поклав око» на землю де розташований стадіон, й мріє збудувати черговий Торгівельно-розважальний комплекс, або житловий. Стадіон розкрадається систематично й планомірно, складається враження, ніби його навмисне доводять до повного знищення. Це дуже боляче. На даний час дитячий ковзанярський спорт у Києві тримається всупереч всьому лише на ентузіазмі тренерів, які є справжніми героями.

Повертаючись до печива, хотіла сфотографувати "портрет" сковорідки крупним планом, але знов кудись її засунула на зберігання в дуже потаємне місце. Але вона точно в хаті! Й хто зна, може в мене попереду власна перемога – колись я навчуся пекти «горішки» бездоганно! Це залежить тільки від мене.

Тож наразі я знов у пошуках моєї улюблениці. І з мрією про мирне життя та Перемогу, щоб була можливість просто жити, відвідувати тренування.
А от чи буде місце, де займатись швидкісним бігом на ковзанах – це дуже велике питання…

неділю, 24 березня 2024 р.

Малютянка - як на картині! Музей Пимоненка, лютий 2024

Микола Корнилович Пимоненко – талановитий український художник. Його картину «Гопак» придбав Лувр, а «Вихід із церкви в страсний четвер» - Мюнхенський музей. Разом із Михайлом Врубелем Пимоненко брав участь у створенні фресок у Кирилівській церкві (композиція «Різдво Богородиці»), а також у складі інших художників під керівництвом Адріяна Прахова розписував Володимирський собор (образи святої Анни і Миколи Мірлікійського). У 2006 році на аукціоні його картину «Продавщиця полотна» було продано за 160 тисяч американських доларів.
Микола Пимоненко, «Автопортрет». Копія картини у музеї у виконанні Олександра Миколайовича Малінченка

У Малютянці художник влаштував собі дачу і 23 роки поспіль влітку відпочивав та творив саме тут. З його величезної спадщини, яка складається з 200 картин, 127 написано у Малютянці. Зараз у селі створено Меморіальний музей Пимоненка.

Малютянка знаходиться не дуже далеко від нас – через два села, Мархалівку та Глеваху. Відстань невелика, але існує перешкода – залізниця. Щоб потрапити на переїзд, доводиться робити великий круг. Саме тому вперше ми опинились тут лише кілька років тому, а не раніше. І приїхали навмисно заради відвідування музею. А вже вдруге, цієї весни, прийшли пішки.

Музей знаходиться край села, біля чудового соснового лісу. Експозиція скромна, але все одно дуже цікаво. Цікаво усвідомлювати, що відомі живописці знаходили натуру для своїх майбутніх полотен саме тут.
«З першими сонячними променями прольотка в’їхала на затишні околиці Малютинки. Якраз минали ставок. Сизуватий туман котився над водою; наче мавчині коси, гойдалися в ньому віти плакучих верб.
- Ой-йо-йой, Миколо Корниловичу. Яка краса! Далі і їхати нічого. Пленер колосальний! – захоплювався Орловський. – Де кращої натури шукати? Відпустимо візника і підемо пішки.
За околицею, де починався густий сосновий ліс, вони відпустили візника до вечора і рушили навпростець піщаною стежиною.»

Саме так описано виїзд відомих київських художників Пимоненка та Орловського на пленер у біографічній повісті Бориса Миколайовича Чіпа та Олександра Георгійовича Оганесяна «Микола Пимоненко». Всім раджу для прочитання!

«Микола Пимоненко» - книга з серії «Уславлені імена», номер випуску 59, 1983 рік видання
Художник Володимир Донатович Орловський біля малютянського озера

Музей розміщено у сучасній будівлі, але зведеній на історичному місці та за старими кресленнями. Саме тут розташовувалася хата баби Горпини. Баба Горпина – це не родичка, просто знайома жінка, в якої художник орендував житло. А познайомились вони ще за часів дитинства Миколи. Його батько Корнилій Данилович був богомазом (іконописцем) та заробляв на життя розписом церков. Коли тато побачив в Миколи схильність до малювання, почав брати з собою на роботу і сина у якості помічника. Саме так Микола вперше й опинився у Малютянці – батько був сюди запрошений для оздоблення церкви. І саме тоді вони вперше жили у баби Горпини, доки виконували це замовлення.

Хата баби Горпини, в якій жили Микола й батько. Фото у музеї
Картина у музеї – кольоровий вигляд хати баби Горпини

Пимоненка не стало у 1912 році. Після цього ще кілька років поспіль влітку сюди приїздила на відпочинок його родина. А потім у хаті була створена рисувальна школа для місцевих дітей.
Нажаль у 1981 році сталася пожежа, яка й знищила оригінальну хату баби Горпини. Але майже одразу, приблизно через рік, почалося відновлення хати. Зовнішній вигляд та матеріали, з яких збудована нинішня будівля, вже інші (оригінальна хата була класичною «мазанкою» - дерево, обмазане глиною), але планування повністю збережене – первісний фундамент хати був ретельно виміряний. Ініціаторами відбудови хати стали місцеві жителі, й зокрема скульптор Микола Олексійович Малишко та його дружина Ніна Михайлівна Денисова.

Сучасний вигляд меморіального музею Миколи Пимоненка у Малютянці
Меморіальна дошка на стіні музею

Народився ж художник Микола Пимоненко 21 березня 1862 року в Києві на Пріорці. У той час Пріорка ще вважалася окремим населеним пунктом, але вже у 1880 році увійшла до складу Києва. Тривалий час тут ще знаходились лише сільські хати. У 1976 році в одну з перших зведених багатоповерхівок заселилася й моя родина – тут, по вулиці Вишгородській, було наше перше київське житло. А навкруги ще стояли приватні будиночки.

Я у дитинстві з бабусею – на Пріорці!

Як я вже сказала, художні здібності Микола перейняв від батька. Але з чотирьох братів та сестер тільки в Миколи виявилася схильність до малювання. Родина Пимоненків жила небагато, про справжнє навчання й мова б не йшла, якби не допомога людей та щира доля. Спершу хлопця безкоштовно прийняли в іконописну майстерню при Києво-Печерській Лаврі, а вже там його примітив художник Микола Іванович Мурашко та запросив до своєї Рисувальної школи. Мурашко очолював її, а утримувалася школа коштом мецената Івана Терещенка. Терещенко ж згодився оплатити й навчання Пимоненка, але за це попросив першу картину продати саме йому. Такою картиною згодом стала «Гальорка» - саме її Пимоненко вважав своєю першою «повномасштабною» роботою, й саме її дійсно придбав Терещенко.
«Бачиш, як Бог допомагає тобі – і талант дав, й самих потрібних людей надіслав, щоб таланту дати ходу» - приблизно так казав батько Пимоненкові.

Батько й мати Миколи Пимоненка – фото зробила у музеї
«На галерці» (свідомо вказую трішки різні назви картин, бо саме під різними назвами їх можна зустріти в різноманітних джерелах). Фото цієї роботи знайшла лише у вже згадуваній книжці «Микола Пимоненко». Остаточна доля цієї картини, як і багатьох інших, невідома

Ще під час навчання у школі Микола вже почав підробляти репетиторством. А після закінчення школи вступив у Петербурзьку академію мистецтв у 1882 році. У Києві вищого художнього навчального закладу у той час не існувало, тому художники мусили їхати на навчання в Європу, або в Петербург. Вдень студенти навчалися, а вночі ходили на підробіток – розвантажували баржі, погоджувалися на будь-яку фізичну роботу. Умови прожиття були жахливі – Пимоненко згадує, що вкриті ковдрою та зверху шинеллю, вранці ця шинель була в інії. Не у кожного вистачило здоров’я витримувати таке. Після трьох запалень легень лікарі категорично заборонили Пимоненкові знаходитись у вогкому сирому кліматі міста. Це був страшенний удар для юнака – мріяти про академію та не завершити її. Дехто здобував знання в академії по десять років, іноді повторюючи один й той самий курс заради вдосконалення майстерності. Микола ж провчився тут всього лише два з половиною роки. Його талант перевершив багатьох, але «недовченість» страшенним тягарем лягла на його плечі – все життя Микола Корнилович вважав себе недоучем.

Повернувшись до Києва, Микола Пимоненко почав працювати викладачем у тій самій Рисувальній школі Мурашка, в якій до академії вчився й сам. Незважаючи на те, що академію він не закінчив, він отримав дозвіл на викладання – звання вчителя малювання. Набагато пізніше, у 1904 році, вже у 42-річному віці, йому таки було присвоєне звання академіка живопису.

У вільний від викладання час Пимоненко створював свої картини. Це непросто – знаходити у повсякденності хвилини й години для живопису. Багато талановитих художників (наприклад, зі складу викладачів тієї самої Рисувальної школи) лишили після себе набагато менший спадок, бо елементарно «не мали часу».

Картини Пимоненка – це історії. Його завжди хвилювали емоції. Роботи художника – це не просто сільські пейзажі (серед робіт Пимоненка багато й міської тематики, але ж переважна кількість – хутірська). І не просто колоритне вбрання ми бачимо на холстах. Перш за все це події. Його картини – справжні оповідання. Дивлячись на них, маєш додумати – що було далі? Що передувало цьому? Навіть в голові самі собою складаються діалоги, які ведуть герої картини.

Багато героїв та сюжетів Пимоненко списав саме з жителів Малютянки. На тому самому луврському «Гопаку» вприсядку йде Федот Петраш – нині його пряма родичка Свєта Петраш продає рибу біля ставка. «Святочні гадання» – це онука баби Горпини та її подруга Оксана. «Гуси, додому!» - сусідка Уляна Сиротинська.
Доречи, багато передруковують інформації про ніби то існуючу скляну майстерню біля будинку. Насправді підтвердження цьому не існує, й скоріш за все добудови до хати не було, а існував невеличкий танцювальний майданчик, створений місцевим меценатом. Пимоненко запрошував молодь відпочити, й поки дівчата з хлопцями танцювали, робив з них замальовки. Мабуть це й була так звана «скляна майстерня».

У музеї, репродукція картини «Святочні ворожіння» - праворуч Галинка, онука баби Горпини, ліворуч – її подруга Оксана, 1888 рік

Загалом доля багатьох картин Пимоненка невідома. Після виставок роботи купувалися й потрапляли в приватні колекції, їхали в провінційні містечка. Багато було втрачено під час Другої світової війни, коли грабувались музеї. Бували й безглузді випадки. Наприклад, один з літніх місцевих жителів Малютянки пригадує історію. Коли він був ще хлопчаком, під’їжджає до їх хати якась людина й питає: «А чи немає у вас картин Пимоненка?». «Є», - відповідає дідусь, йде до хати, знімає картину зі стіни й просто віддає. А потім ще навздогін: «Чекайте, в мене на горищі є ще декілька…», й віддав і решту. Хто це був – невідомо.
А ось сучасний приклад. У Національному музеї зберігалася значна кількість картин Пимоненка. І хтось вирішив, що сільська тематика в музеї вже занадто багато представлена, й передали дві у Воронцовський музей у Криму, який нині знаходиться під окупацією – лишається тільки руками розводити.
Тому багато робіт Пимоненка ми знаємо лише завдяки друкованим листівкам – репродукції картин ще за життя Пимоненка часто друкувалися в журналах, або на комплектах листівок. Одного разу відбувся навіть скандальний випадок, коли без дозволу Пимоненка Шустов надрукував одну з його картин на етикетці з горілкою.
Доля ж «Гопака» врешті решт також невідома. Хоч її і придбав Лувр, зараз картини там немає, ні у філіях, ні в запасниках. Можливо пізніше полотно було перепродане.

Пимоненко у своїй майстерні з «Гопаком», з інтернету

Тому оригінальних картин в музеї в Малютянці немає. Є копії у виконанні відомих художників, які теж вважаються витвором мистецтва. Також, звісно, є репродукції.
Фактично безпосередньо меморіальний музей Пимоненка у хаті займає одну кімнату. Окрім картин, є невелика кількість особистих речей художника, «папірці» - листівки, ескізи, замальовки. Оригінальні речі - це подарунок музею від онука художника.

Експозиція музею

Нащадки художника переважно мешкають у Києві. Микола Корнилович одружився у 1893 році з донькою художника Орловського – Сашенькою. Вперше вони зустрілися, коли молодий Пимоненко зайшов до Орловського за кількома книжками з його шикарної домашньої бібліотеки. Одразу виникла симпатія Миколи та Сашеньки, яка з часом перетворилася у велике кохання. І це кохання вони пронесли через все життя. Олександра Володимирівна як ніхто інший розуміла талант свого чоловіка й саме вона сприяла тому, щоб надіслати картину на виставку у Мюнхен, де потім її придбали й Пимоненко став членом Товариства мюнхенських художників.
У подружжя народилися троє дітей: донька Раїса, донька Ольга й син Миколка.

Микола Пимоненко з дружиною Сашенькою. Фото зробила в музеї
Портрет Олександри Володимирівни роботи Миколи Пимоненка, з інтернету. Оригінал зберігається у Національному художньому музеї України
Портрет доньки Раїси роботи Миколи Пимоненка, з інтернету
Портрет доньки Ольги роботи Миколи Пимоненка, з інтернету
Ескіз до портрету сина Миколки роботи Миколи Пимоненка, 1906 рік. Копія у музеї, оригінал знаходиться у Національному художньому музеї України
Чоловік з бородою на фото - син Микола Миколович
Онук від доньки Ольги, яка у заміжжі змінила прізвище на Грузова - Грузов Андрій Миколайович (праворуч), звукооператор кіностудії імені Довженка та праонук Грузов Михайло Андрійович (ліворуч)

Мешкало подружжя Пимоненків по вулиці Гоголівській, 28. Саме за цією адресою знаходилась садиба тестя Пимоненка художника Володимира Донатовича Орловського. Маєток у стилі неоренесансу був зведений у 1892 році за проектом київського архітектора Володимира Ніколаєва. Але Микола Корнилович з Олександрою Володимирівною оселилися не в основній будівлі, а у флігелі.

Маєток Орловського, сучасне фото з сайту Хмарочос
Флігель, у якому жив Пимоненко з дружиною й дітьми. Фото з інтернету

На початок 1918 року особняк вже належав камерюнкеру, глухівському повітовому предводителю дворянства В.Кочубею, але на другому поверсі все ще мешкала вже вдова Сашенька з дітьми. А у 1928 році у будинку розмістився санаторій «Салют» для дітей з психоневрологічними захворюваннями. у 1952 році на будинку було встановлено меморіальну дошку авторства архітектора-реставратора та скульптора Маріоніли Мойсеївни Говденко, але пізніше її було вкрадено під час реконструкції будівлі. Що саме відбувається зараз з маєтком Орловського та Пимоненка – сказати не можу, бо у 2020 році санаторій за планом повинні були виселити й передати будівлю у приватну власність.
Син художника Микола Миколович звертався у різні інстанції з пропозицією створення Музею двох художників (Орловського та Пимоненка) у приміщенні флігелю, але йому було відмовлено.

А у Малютянці музей біло відкрито у 1997 році. Можна навіть сказати, що це не музей, а комплекс. Бо, окрім експозиції, присвяченої Пимоненку, тут існує й краєзнавчий куточок. Ще одну з кімнат займає сільська бібліотека.
У музеї часто проводяться різні заходи, зустрічі - з місцевою письменницею Любов Кирилівною Осіпенко, з поетом та письменником Сергієм Миколайовичем Саєнко (автором книги «Щоденник з Маріуполя»).

Куточок краєзнавчої експозиції

Після відвідування музею ми звісно ж прогулялися озером. Тим самим, біля якого колись гуляли художники. У ті часи щільної забудови ще не існувало, й краєвид на озеро відкривався одразу з подвір’я хати баби Горпини.
Наразі озеро має доглянутий вигляд – це справжня окраса села. Набережна, качки, латаття, дитячий майданчик, спортивне знаряддя та ще й ефектна альтанка на воді – це все малютянське озеро. Дуже приємне місце!

Озеро
Ранньою весною
Квіти й сучасні лавочки – справжня набережна
Качки
Обожнюю латаття!
Майданчики для спорту та ігор

Трохи осторонь від озера існує нова сучасна церква Покрови Пресвятої Богородиці (вулиця Перемоги, 18). Поруч з нею - невеличка капличка. Але то не та капличка, яку розписував батько Пимоненка – оригінальна, нажаль, не зберіглася.

Капличка, яку розписував Пимоненко у Малютянці. Малюнок у музеї у виконанні В.С.Савенко
Картина у музеї - робота не бересті, автор Юрій Шпак, «Церква в селі Малютянка» - сучасна церква у Малютянці

І наостанок – режим роботи музею. Він охоче зустрічає відвідувачів з вівторка по суботу з 9:00 до 17:00, вихідні - неділя, понеділок. Приїздіть – не пошкодуєте! (Мушу попередити, що особливо цінні експонати на період війни підготовлені до евакуації й зберігаються вкритими протипожежним матеріалом, аби запобігти ушкодження у разі втручання поруч ракет чи шахедів. Тому та невеличка кількість оригінальних речей Пимоненка, якою володіє музей, наразі не експонується.)

P.S. В традиційній рубриці «Що почитати, що подивитись» вже згадувана біографічна книжка Чіпа та Оганесяна «Микола Пимоненко».

Копія картини «Вихід з церкви у страсний четвер» у музеї, автор копії А.В.Тарнавський. Оригінал картини відкривав Мюнхенську виставку – знаходився на почесному місці у першій залі, й згодом Мюнхенська галерея «Нова пінакотека» придбала її

неділю, 18 лютого 2024 р.

ДОБРО-парк

Віднедавна неподалік від Києва відкрився новий дендропарк. Його засновники – родина Ігоря та Олени Добруцьких. Від їх прізвища й походить загальна назва – ДОБРОпарк, парк Добруцьких. Але більш важлива ідея, закладена в назві – це парк, в якому ДОБРЕ себе почуваєш. А ще, створити парк – це дуже ДОБРА справа.

Треба зазначити, з діяльністю Ігоря Добруцького знайомий кожен киянин і не тільки. Саме він ще у 1988 році відкрив на Хрещатику магазин квітів «Роксолана». Ооо, що це був за магазин… Мабуть, перший в Україні європейського рівня. Після совкових «Гастрономів» та «Продмагів» зайти в «Роксолану» значило потрапити на іншу планету. То був реальний космос! Й бувало я їхала на Хрещатик навмисно лише заради того, щоб зайти у «Роксолану» й мріяти, що можу собі дозволити щось купити. І я таки здійснила там покупку – придбала одну з своїх надулюблених кімнатних квіток, монстеру. З того часу вона вже кілька разів доросла до стелі, доводилося її спилювати, «дітлахів» розсаджувати та роздавати. Тож наразі в мене живуть декілька шикарних монстер, які виросли з маленької рослинки, придбаної у «Роксолані».

Моя маленька монстера. Фото 2002 року, тож з тих пір вона набагато подорослішала

Вже від існування квіткового магазину стає зрозуміло, що Ігор Добруцький має величезний досвід у справах з рослинами. Але це ще не все. Ігор Ігорович є одним з засновників та почесним президентом громадської організації «Столичні ініціативи», яка займається проектами озеленення суспільних просторів. Саме у рамках її діяльності було створено Квітковий годинник на Хрещатику, Алея сакур у парку Кіото, сквер Гейдара Алієва, квіткові виставки на Співочому полі.

Квітковий годинник на Хрещатику, 2010 рік

А у 2007 році Ігор Добруцький заснував компанію Folk Ukraine, яка проводить наймасштабніші заходи в Україні. Починаючи з 2014 року це організація усіх масових свят на Софійській площі - святкування Різдва та Нового року, фестивалі писанок на Великдень, парад вишиванок. Й головна мета компанії – відновлення та популяризація українських традицій.

Саме тому зараз у Добропарку можна знайти деякі декорації, інсталяції з різних масових святкувань. Ось бачимо величезну кількість зайчиків, які знаходились на Софійській площі під час фестивалю писанок у 2018 році. Тоді їх налічувалось 374 вухатих! Одного з кроликів розписувала моя подруга відома художниця Яна Власенко.

Яна зі своїм зайчиком та синами на Софійській площі
Я знайшла його у Добропарку! Він неперевершений!
Зайці з Софійської площі дуже органічно випасаються на теренах Добропарку

А ще – тут є елементи новорічного декору Софійської площі різних років. Наприклад, шляпа головної ялинки України 2021 року. Тоді дерево було прикрашене казковими героями та капелюх символізував казку й немов слугував оберегом для лісових звірів. Але не всі оцінили такий задум Folk Ukraine й назвали капелюх «відьмацьким». Згодом шляпа була замінена на різдвяну віфлеємську зірку.

Головна ялинка країни на Софійській площі у 2021 році. Замість капелюха вгорі вже встановлена різдвяна зірка
Капелюх у Допропарку! Повторює магію Софійської площі
Декор у ярмарковому містечку на Софійській площі у 2021 році. Ці черевички та лійки цієї зими можна було побачити саме тут, у Добропарку!
А так виглядала ялинка для зустрічі 2022 року. Неперевершена! Й остання за мирних часів… Тоді ми ще не знали, що менше ніж за два місяці нас очікує війна…
Тема святкової локації мала назву «Різдвяна дивоніч», тому основа ялинки була оздоблена у вигляді різдвяного вертепу, який став найбільшим у Європі. Висота ялинки становила 31 метр та вона була прикрашена 20 тисячами золотих й червоних куль
Фігури Ісуса, Матері Божої, святого Йосипа, пастухів, царів, янголів та колядників зі святкування нового 2022 року цьогоріч прикрашали вертеп на Центральній площі Добропарку

Таким чином Добропарк, окрім того що є осередком флори, можна розглядати ще й як Музей реквізиту найбільших свят України. Нажаль, деякі речі ми вже не побачимо ніколи – колекція писанок-мальованок з фестивалів була знищена під час російської окупації.

Але я забігла наперед, повернемося до історії створення Добропарку. Тривалий час Ігор Добруцький намагався співпрацювати з містом й розробити масштабний проект озеленення якогось вже існуючого парку, наприклад ВДНГ. Але врешті решт ризикнув та вирішив створити власний новий парк, якому б не загрожували забудови. На пошуки нинішньої території пішло близько двох років.

Вперше відкрив свої «двері» (а насправді сучасні турнікети) Добропарк навесні 2020 року. Першою чергою у створенні нового парку стали тюльпанові плантації. Зазвичай тюльпанові поля асоціюються з Голландією, яка утримує статус тюльпанової держави від XVI століття й до нині. У містечку Ліссе там існує королівський парк квітів Кекенгоф. І саме з цим парком співпрацює Добропарк! Так, всі тюльпанові цибулинки саме звідти.

Тюльпанові плантації, Нідерланди, 2006 рік
Кекенгоф, 2006 рік

Я дуже хотіла тоді поїхати у Добропарк «на тюльпани». Пам’ятаю, як ще взимку вперше побачила рекламу «Під Києвом обіцяють відкрити унікальний дендропарк». Як чекали ми з подругою Ірою на відкриття! Але – COVID. Карантин! Я чесно провела його в ізоляції, дихаючи повітрям лише на балконі. Хоча люди, не зважаючи ні на що, їхали сюди. При тому, що тюльпанів у той рік було ще й не дуже багато. Зараз їх вже більше, ніж три мільйони, які складаються з 136 сортів!

У той карантин здавалося, що нічого не може бути гірше. Тепер це смішно. Бо прийшла війна… Добропарку добряче дісталося. Окупанти зайшли на територію парку 26 лютого 2022 року й перебували тут більше місяця. Було знищено всю інфраструктуру парку.
Це триповерхова будівля. Техніка для догляду й обробки рослин. Тракторний парк. Садові інструменти. П’ять теплиць. Карусель. Пошкоджена центральна магістраль поливу. Росіяни завдали збитків більше ніж на три з половиною мільйони доларів.
А після деокупації більше двох тижнів тривало розмінування території.

Центральна адміністративна будівля парку, наразі її не існує… Фото з інтернету
Так виглядав Добропарк після окупації. Фото з сайту Вандрівка
Лев незламності. Леви прикрашали вхід до будинку, й лише вони здаються неушкодженими, ніби й нічого і не було…
Левів вирішили залишити саме такими й на тому місці, де вони знаходились з самого початку. А на місці будівлі влітку була встановлена карусель…
…взимку ж на фундаменті бувшого офісу встановили ялинку незламності. Жахливо розуміти, що у сезон 2021/2022 на цьому місці була вітальна зала Доброчара, друга Святого Миколая…

Нині Добропарк відроджується. Й досі розробляється проект та концепція відбудови. Бо територія величезна – загальна площа становить 360 гектарів. І якщо в перший рік існування парк відкрився лише на сезон тюльпанів, поступово він розширив зони насаджень та відповідно періоди роботи – вже до майже цілорічного. І це тільки початок. У Ігоря Добруцького дуже багато задумів та ідей для втілення. Його мета – зробити «супермаркет парків», тобто охопити всі можливі забаганки відвідувачів, всі вікові категорії. Зробити парк таким, з якого не хочеться виходити (між тим, він таким вже і є). Насадження червонокнижних рослин, духмяних трав, створення величезного сиренгарію на кшталт ботсаду Гришка (та у співпраці з ним), облаштування озер, висадка сакур вздовж річки – все це масштабні плани на майбутнє. Дещо з цього вже активно втілюється у життя – взимку 2024 року закуплено 200 кущів бузку. Цікаво, чи зацвіте він цьогоріч?

Поки що у «міжсезоння» парк не працює. Тому обов’язково стежте за оголошеннями. Наприклад, після зустрічі Нового 2024 року з величезною локацією ілюмінацій «Зима за містом» по закінченню січня парк зачинився аж до сезону квітнення тюльпанів – до другої половини квітня.

Як я вже сказала, у рік відкриття нам приїхати не судилося, хоч хотіла дуже. Не виходило й ще кілька років поспіль. Нарешті у 2023 все склалося. Але – поки вмовляла Сашка поїхати «на тюльпани», вже розквітла лаванда – Сашко ну дуже повільно збирається. Так і вийшло, що замість тюльпанових полів ми потрапили на лавандові. Сподобалось дуже! Благоустрій парку ще далекий до завершення, але навіть у такому вигляді він приваблює, і перш за все своєю величезною територією. Сюди однозначно можна приїздити на цілий день. Або ж на кілька днів – бо у парку існують будиночки-мотелі. Ми дуже серйозно замислилися пробути тут кілька днів поспіль, і це одна з причин, чому я мало фотографувала – була впевнена, що ще встигну. Саме такий різновид відпочинку ми відклали на майбутнє, але, як вже зрозуміло по фото, невдовзі ми знов повернулися сюди, на Новий рік. Й віднині – ми постійні відвідувачі!

Мапа парку, фото з офіційного сайту Добропарку

Як бачимо по мапі, одразу на вході розташовані дитячі атракціони. Повз гігантської тюбінг-гірки пройти не можливо! Ми застрягли біля неї надовго, думала, що далі й взагалі ніколи не рушимо. У парк можна приїздити лише заради однієї цієї гірки! ЇЇ довжина – 120 метрів, вартість входить у вхідний квиток.
Улюблена «французька» карусель – наступний пункт зупинки. Це та сама, що у 2010-х роках стояла на Хрещатику біля Пасажу.
З «їстівних» закладів у парку поки що фуд-корти з фаст-фудами, закладу ресторанного типу не має. Але дозволено приносити їжу з собою та влаштовувати пікніки у будь-якому місці парку! (звісно, не на клумбі, й не лишати після себе сміття).

Тюбінг-гірка та невеличка панорама парку – видні дитячі розваги
2012 рік, Пасаж
2024 рік, Добропарк. Нічого не змінилося, наче й не було цих років – не сумнівайтеся, я на каруселі! Звідси відкривається чудовий краєвид, який оглядати під мелодійну музику просто дивовижно!

З насаджень першими у Добропарку йдуть тюльпанові поля – як я вже згадувала, їх цвітіння ми не застали. Лаванда розташована трошки далі – на горі з альтанкою. Нам довелося уточнити, в якому напрямку рухатись, бо здалеку її не видно. Поле не дуже велике – насаджень було більше, але під час війни лаванда та тюльпани постраждали найбільше. Для висадки обираються міцні рослини, які б гарно себе почували у наших природніх умовах (це стосується всіх рослин) – вони мають гарно переносити зиму та бути витривалими до вітру. Згідно цих критеріїв з великої кількості сортів лаванди було обрано тільки шість.
Загалом подорожі по світу впливають на те, що намагається відтворити в себе Ігор Добруцький. Тюльпани – Нідерланди. Лаванда – Прованс. А ще тут існує фрагмент Тоскани – на відтвореній геопластиці висаджені спеціальні туї. Це неймовірна стежка! Взимку вона підсвітлювалась ліхтариками і це було настільки дивовижно, що я захопилася і навіть не зробила жодного фото! А веде тосканська алея туй у Долину кохання.
Тож Добропарк – це ще й посилання на різні куточки світу!

Лаванда – символ Провансу!
Родина величезних кішок роздивляється лавандовий кущик. На локації розміщено багато цікавого декору, бажаючі можуть зробити неперевершену фотосесію

Загалом на території парку розташовано 8 озер та річечка. Озерця невеличкі, але природні! А от пагорби, навпаки – деякі створені штучно задля формування більш затишного мікроклімату для рослин, щоб прибрати протяги.
Озера ж, як будь-яка водойма, створюють свою неповторну ауру. Вони ще облаштовуються. Те, біля якого розташовані житлові будиночки для відпочиваючих, використовується у якості пляжу. З його дна нам хлопець дістав велику райдужну мушлю! Трошки далі розташований басейний комплекс, тож є можливість обрати відпочинок у води на свій смак.
Ще на одному з озер розташована розвага – переправа на плотах до острівця посередині. Саме при нашому відвідуванні парку цей атракціон не працював, але ми із задоволенням помилувалися величезним пам’ятником-пеньком-фортецею, розташованому на острівці.
А найпривабливішим з водойм є озеро Моне. Посеред нього у квітні 2021 року була збудована білосніжна альтанка, до якої прокладений місток завдовжки 24 метри. Проектувальники мосту намагалися максимально відтворити силуети мосту з картин Клода Моне. Цикл «Кувшинки» відомого французького художника імпресіоніста складається приблизно з 250 картин, які він малював протягом останніх 30 років свого життя. Такий місток в японському стилі існував в його колишній садибі Живерні.

Одна з картин Моне з містком
Озеро Моне у Добропарку взимку

У Добропарку дуже багато цікавих інсталяцій. Притому вони змінюються, тож відвідування цікаве, навіть якщо Ви вже були тут кілька разів. Є і постійні декорації, наприклад фіолетовий літак. Він подобається дітям і дорослим - по ньому можна лазити, а якщо пощастить, то й залізти всередину. Нажаль не знайшла жодної інформації звідки літак з’явився. Якби номер борту був не зафарбованим, було б цікавіше!

Троянди!
Альтанок у парку декілька, й вони дуже вдало розташовані
Великі декоративні клітини регулярно змінюють місце дислокації
Річечка або канал, що впадає в Бучу
Озеро з ліхтариків – здалеку воно як справжнє! Дуже казково!
Веселі різнокольорові сови
Санчата Святого Миколая – вони й справді можуть мчати! (ілюмінація підвішена на тросах)
Головна площа Добропарку

Перед відвідуванням парку обов’язково треба звернути увагу на погодні умови. Поки що у парку затінку не дуже багато. Хоч вже висаджено більше сорока тисяч дерев, але вони ще невеличкі на зріст. Крім того, тюльпанові та лавандові плантації звісно ж повинні рости на відкритому сонці. Тому у спекотні дні краще їхати зранку, або ввечері.

Чомусь вважала, що парк розташований от просто вздовж Житомирської траси. Виявилось, трошки ні, з траси треба з’їхати. Гарно облаштований паркувальний майданчик вже існує. Адреса – село Мотижин (його околиці), телефон +38 067 239 11 11.

Хочу попередити, що квитки для входу не дешеві. Але інакше просто не може бути. Бо парк не зможе розвиватися далі. Догляд існуючих рослин, насадження нових – це дуже великі інвестиції. До війни обслуговуючий персонал парку складався з 85 осіб, зараз доглядає за рослинами лише 21 працівник, більше парк дозволити собі не може. Під час війни багато чого було знищено – офіс й досі розміщується у контейнерах. Але я впевнена, що Ігор Добруцький впорається й втілить свою мету у життя. Бо він керується власно виробленою філософією бізнесу «ЧЕЛ» - Час, Енергія, Любов. За наявності цих трьох складових можливо подолати будь-які перешкоди.
І я пишаюся тим, що в нас під Києвом створюється найкращий в Європі парк. Пишаюся, що серед українців існують такі люди, як Ігор Добруцький. Який дуже любить рослини, а ще більше – людей, просто всіх людей в Україні.
Приїздіть до парку, підтримайте його розвиток, й разом - все відбудуємо!

ДОБРО-парк