Засновником парку є український благодійний фонд «Беремицьке Біосфера» та його іноземний партнер міжнародний фонд «Rewilding Europe».
Парк являє собою величезну територію, на якій природньо мешкають дикі звірі. Майже як у заповіднику. Лише з тією різницею, що заповідник – це територія, яка у певний час була взята під охорону від впливу людського фактору. А в цьому випадку навпаки – спочатку було обране місце для парку, заселено тваринами, притаманними цьому регіону, і вже після цього - охорона. Тобто Парк «Беремицьке» - штучно створений заповідник. Його організатори взяли за мету відновити природній ареал Полісся, яким він був колись до втручання людини. Такий процес, коли відновлюється аборигенна екосистема, носить назву Rewilding (ревайлдинг) - умовно кажучи «повернення до дикості».
Підготовчі роботи до створення парку розпочалися у 2014 році. Була розчищена територія, створено декілька штучних озер, обстежена місцевість на наявність тварин. І 13 жовтня 2017 року парк було відкрито. Розташований він неподалік села Беремицьке, звідси і назва. Це близько вісімдесяти кілометрів від Києва.
Незважаючи на термін «одичання», у парку все дуже цивілізовано. І як театр розпочинається з гардеробної, так і туристичні місця розпочинаються з паркувального майданчику – тут він величезний. На вході працює кав’ярня, сувенірна лавка, наявні «зручності». Трошки осторонь є і гостьові будиночки. Все це дуже приємно!
Парк займає територію близько 450 гектар. І розподілений на дві зони – одна з них повністю заповідна, на яку заходити не можна. Друга передбачає пересування туристичних груп, але тільки розробленими прогулянковими маршрутами. Просто так, хаотично «дертися крізь хащі» навпростець на території заповіднику заборонено взагалі.
Зазначу, що ніяких парканів між першою та другою зонами немає - на заповідну територію просто не заходять прогулянкові маршрути. Тваринам же ж гуляти можна скрізь – вони самі обирають, куди йти і можуть знаходитись у будь-якій частині парку (як в зовсім заповідній, так і поруч з вами, пастися неподалік від прогулянкової стежини).
Прогулянкових маршрутів розроблено три, різної довжини та складності, вони позначені кольоровим камінням – зеленим, синім та червоним. Каміння знаходяться на близькій відстані один від одного – збитися чи заблукати неможливо. Зелений маршрут найкоротший, триває два кілометри. Синя еко-стежка має довжину два з половиною кілометри. Червона - три з половиною.
Одразу скажу, що «диких звірів» на території парку побачити фактично неможливо. Вони дійсно дикі, і, як і має бути, ховаються від людей. Проте, незважаючи на це, прогулянка лісовими маршрутами неймовірна приємна й пізнавальна, мені вона сподобалась найбільше. А у якості бонусу поруч з парком розміщено ЗООпарк, в якому вже дійсно можна побачити самих різних тварин, погладити їх і погодувати.
Тож гарантована зустріч із звірями в нас попереду, а поки що заходимо за ворота і відправляємось у мандри по дикій природі. Розпочинаємо наш цікавезний маршрут, і супроводжує нас гід науковий співробітник Боженок Денис. Дуже дякуємо, Денисе, за захоплюючу розповідь!
Отже рушаємо стежкою – починаємо зеленою. І проходимо повз маленького болотця-озерця. Воно штучне. Загалом у парку 6 озер, лише два з них природні.
Для тварин наявність води дуже важлива – цього посушливого літа воду в ці озерця доводилося накачувати бочками. Фактично, сьогодні перший дощовий день – з собою ми привезли тваринам жадану вологу й прохолоду!
Територіально парк знаходиться майже на березі Десни, але до самої річки не доходить, оскільки за законодавством берег не може знаходитись у приватній власності. А парк - приватний.
Як я вже сказала, тварин побачити дуже складно – вдень вони ховаються від людей. Але ми бачили багато ознак їх перебування навколо. І біля цього озерця – суцільні сліди копит. Їх залишили перші завезені мешканці парку - Коники польські.
Коники – це основа всієї еко-системи. Вони регулюють травостій - виїдають траву кожен по 35 кілограм в день, отже вся місцина – ідеально рівний газон! Начебто скосили косаркою! Також вони переносять на собі насіння – сприяють розповсюдженню рослин.
Тож перш за все у парк було завезено два табуни коників – дванадцять з Голландії та дванадцять з Латвії. Зараз цих парнокопитних вже близько 85!
Організація життя коників дуже цікава. Табун складається з одного лідера-самця і трохи більше за десятеро дівчаток-кобил. Лідерство коники оспорюють ставши на дибки й напираючи один одного на груди. Сама стара кобила вирішує, куди йти на водопій і куди йти на випас. Також в її відповідальність входить слідкування за дітьми. В табуні дуже чітка ієрархія. Пересуваються коники наступним чином - першими йдуть літні тварини, за ними малі, потім вагітні, останніми самі сильні.
Зараз у парку живе п’ять типових табунів та один нетиповий. Нетиповий складається з жеребців, які ще не вибороли собі кобил. А типові - це максимально п'ятнадцять кобил плюс жеребець шістнадцятий.
Йдемо далі. По дорозі зустрічаємо Карантинний адаптаційний вольєр. Абсолютно всі тварини, яких привозили, були на карантині. Якщо просто відпустити, ймовірність того, що тварина приживеться, становить шістдесят відсотків - це дуже мало. Перевозять тварин вночі - так вони менше лякаються.
Загалом на момент створення парку при обстеженні території було виявлено, що тут живуть два лосі, дві пари лис (тобто чотири особини), зайців багато – невизначена кількість, і дванадцять косуль.
Зараз лосів вже вісім (пишу на момент осені 2024 року). Оленів близько сорока, ланів – біля тридцяти. Завезли сюди і борсуків - зараз у парку мешкає три сім’ї цих тваринок. В двох сім’ях цього року народилося дитинча-борсученя!
Також з «дрібних хижаків» тут є ласки та куниці. Ласка – найменший хижак, але дуже прожорливий: в неї дуже швидкий метаболізм, і на добу вона з’їдає їжі в чотири рази більше, ніж важить сама.
А шкурки куниці раніше були настільки цінними, що вважалися грошовою одиницею – вони йшли на обмін з іншими товарами, перші гроші так і називалися – «куно». Гривня на той момент була мірою ваги.
Всі тварини в парку не чіповані. Спостерігають за ними здалеку, у життя не вмішуються. Також для спостереження в норах і по парку розставлені відеокамери – деякі з них транслюються онлайн. Іноді завдяки «фото-пасткам» виходять чудові портрети - у фейсбуці бачила фото місцевого кабанчика, який ніби навмисне позував для зйомки.
Одним з цікавих направлень роботи парку є бортництво – бджолярство. Для цього у Житомирському національному парку закупили вісім бортів, яким близько ста років! Чотири з них заселені, і є можливість придбати мед з різнотрав’я – він густіше звичайного. Детальніше про поліське бортництво я писала в огляді «Камінного села».
Окрім стендів про тварин бачимо також інформаційний плакат зі вказанням періоду розпаду того чи іншого сміття. Папір розкладається 4 місяці, апельсин – півтори роки, сигарети з фільтром – 15 років, жувальна гумка – п’ятдесят. Консервна банка відносно недовго - п’ятнадцять років, пакет – двадцять п’ять, пластиковий стаканчик – сімдесят, пластикова пляшка – сто, упаковка тетра-пак – також сто, а підгузок – двісті п’ятдесят років! Рекордсмен, звичайно, скло – щоб його не стало, потребується тисяча років!
Бережіть природу!
Найбільшою ж атракцією у парку є підвісні містки. Вони неймовірно гарні! Але треба бути максимально обережним. Яри, над якими зроблено містки, іноді досить глибокі. За правилами безпеки на містку може знаходитись одночасно лише десятеро людей.
На одному з пагорбів встановлені дерев’яні ідоли – для ознайомлення з віруванням наших предків.
По центру, на передньому плані фігура Велеса – Бога щастя, багатства людської душі, мистецтва, краси та музики. Далі розташовані напівколом: покровителька любові Богиня Лада, Богиня води Марена, Богиня родючості Мокоша, Бог світла та сонця Дажбог, Творець Всесвіту Род, Бог неба і землі Перун, охоронець Дерева Життя Семаргл, Владика світу Сварог.
Повертаємось. І зустрічаємо половецьку кам’яну бабу – звісно не оригінал, але дуже цікава. Про те, що баба саме половецька, а не скіфська, говорить нам її обличчя – риси промальовані дуже детально.
Саме тут нам розповідають про такий страшний для всіх українців початок війни. Загалом територія Парку не була окупована і якихось значних прильотів не було. Але парк був повністю відрізаний від Чернігова та Києва – залишився без їжі та ліків. Довелося звірям суттєво скоротити раціон, деякі тварини нажаль взагалі загинули.
А за гроші, які зібрали тут у половецької баби, робітники Парку змогли закупити по навколишніх селах 35 кілограм моркви.
По всьому парку головне не вступити у чергове свідчення присутності тут великої кількості тварин - у так зване «добриво». За специфічний колір цих «кульок» школярі одразу ж дають їм «клікуху» – «вірусний» у 2024 році «дубайський шоколад».
Виходимо із заповідної частини – ми знов на «стартовому» майданчику. У кав’ярні вже нас очікує смачний обід.
І тепер йдемо гарантовано дивитись на тварин, тобто у «зоопарк».
Тут розміщені, здавалося б, звичайні свійські тварини – вівці, кози, коні. Але не такі вже і звичайні – вони належать до елітних «сортів». Наприклад, романівські вівці можуть народжувати два рази на рік, також їм належить рекорд – сім одночасно народжених здорових ягнят. Є тут національна гордість Шотландії – корови Хайленд.
Загалом вольєрна частина велика, і самі вольєри дуже великі. Наприклад, кобилі Марті свого загону цілком вистачало, що бігати по ньому галопом.
Окремо заходимо в конюшню. Коні тут неймовірні! Розумні (вміють відкривати свої стійла), шовковисті (прям дуже приємно доторкатися до них), і їх можна годувати. У Києві ми живемо поруч з іподромом, тобто взагалі коні для мене зовсім не диковинка. Але «в нас» вони скакові-бігові. Тутешні ж коняки масивні, з пишною гривою. Вони такі гарні, що я навіть майже не фотографувала – просто спілкувалася з ними.
Поруч із стайнею розміщений «єдиний в Україні» Музей диких котів. Власне, це «зоопарк» з лісовими котами та рисями. Вони виявилися такими цікавими! Наш гід їх годував, тримаючи м’ясо на довгій паличці (самим так робити звісно ж не можна). Коти із задоволенням підстрибували й хапали ласомий шматочок. Рисі ж демонстрували свій характер. Дівчинка обережно забрала їжу, а хлопець Тутанхамон взагалі не вийшов із своєї засідки.
Можливо, коли тварин у Парку стане занадто багато, рись також випустять у дику природу, або хоча б лісових котів. Але поки що про це говорити зарано.
В Музеї можна побачити цікаве схематичне порівняння крил птахів – накладені однин на одний силуети синиці великої, сороки звичайної, сови білої та беркута.
Ще із розваг - стрілянина з луку.
А на останок – контактний зоопарк з дрібними свійськими тваринами. Він також займає величезну територію.
Проходимо повз оленів та величезного лося – лісові красені!
Повертаємось до нашого автобусу. Як швидко пролетів день! Ці стежки, підвісні містки, хвойний ліс, маленькі озерця – назавжди в моєму серці! А особливо - очі тварин. Доглянутих та здорових!
