Й одним з того, що супроводжує мене постійно у житті, є васильківська майоліка. Керамічні вироби дарувались на дні народження, виставлялися «красиво» у серванті, й навіть бабусі у Вільнюс ми у подарунок навезли чималеньку колекцію чудернацьких звірів та вазочок. А все через те, що саме у Василькові існував майоліковий завод.
Що ж таке МАЙОЛІКА? Це гончарні вироби, вкриті узорами та потім «заглазуровані» поливою. Ця технологія була відома ще у Давньому Єгипті та арабських східних країнах. Цікаво, що назва її походить від острова Майорка. Бо саме звідти в Італію потрапили перші подібні вироби, які прийшлися до душі італійцям й вони захопилися новим для них видом мистецтва, були засновані центри майолікового виробництва, і керамічна епідемія охопила Італію.
На наших українських теренах гончарство було розповсюджене з прадавніх давен. Варто згадати трипільську культуру, поширену в Наддніпрянщині, яка датується понад 5 тисяч років по тому й вважається саме гончарською. Вся Україна багата на глини, й гончарні вироби на наших землях – це те, що було завжди. А саме техніка майоліки прийшла до нас вже з Італії приблизно у ХVIII столітті.
Пропоную на хвилиночку перетворитися на гончарів й дізнатися, як створюється майоліковий посуд.
Тож починається все з глини. Вважається, чим довше глина пролежала на відкритому подвір’ї під впливом дощу, снігу, вітру, заметів, бурь та інших негараздів, тим міцніше буде посуд. Наприклад, у давньому Китаї кераміку традиційно виробляли з глини, яка понад ста років пролежала купкою на вулиці.
Загалом гончарний круг винайдений у Месопотамії більше ніж три тисячі років до нашої ери. На території ж України він відомий трохи пізніше ніж з початку нашої ери. Але ж звісно, зараз гончарне коло здебільше використовують лише майстри для власної творчості, для майстер-класів.
На масових виробництвах (а саме таким був Васильківський майоліковий завод, і саме про нього буде далі йти мова), застосовується ШЛІКЕРНЕ ЛИТТЯ. Це дуже цікава технологія, й чимало людей захоплюються навіть вдома саме таким видом мистецтва.
Шлікер – це рідка глина, власне кажучи, глина з водою. Але заради певних властивостей у масу додають ще кілька крапель електроліту – зазвичай це рідке скло (водний лужний розчин силікатів натрію). Якщо Ви хочете приготувати подібну масу власноруч, потрібно взяти повністю висушену глину, подрібнити її у порошок, потім поступово з помішуванням додавати воду. Ну і не забути про той електроліт. Загальна консистенція має бути, як у сметани. Маса обов’язково повинна настоятися, іноді кілька місяців, вона не має містити грудочок (заради цього проціджують на ситі) та зайвих «бульбашок». Тобто процес створення шлікеру нібито й простий, але насправді із дотриманням всіх технологій то вже й не такий і простий. На щастя у будівельних магазинах продається готовий шлікер, він гарно вимішаний, настояний, й користуватися ним дуже зручно.
А далі настає найцікавіше – формування виробу.
Коли я вперше побачила шлікерну форму, я подумала, що глина заливається в середину і так із формою запікається в печі.
НІ! Все зовсім не так, і це мене дууууже вразило!
Насправді формування посуду відбувається за рахунок унікальних властивостей гіпсу швидко всмоктувати вологу. Всі форми для шлікерного лиття зроблені саме з гіпсу, й саме на цьому збудована вся технологія.
У гіпсову форму заливається рідка глина (наш готовий шлікер). Гіпс починає з глини дуже швидко поглинати воду, й за рахунок цього на протязі лічених хвилин(!) утворюється стінка сосуду – в залежності від потрібної товщини це може бути хвилин десять. Потім зайвий шлікер зливається, і саме так утворюється порожня середина у ємності.
Щойно отриманий з ще вогкої глини виріб більший за розміром, ніж він буде наприкінці, після випалу він суттєво зменшиться. Але випалюванню передує ще один цікавий етап – розпис.
Тож розпис робиться по сирому виробу. Цей процес - справжнє диво, творчість, фантазія і уява. Адже малюнок створюється не фарбою, а також глиною, але – кольоровою. Кольорові глини називають ангобами, звідти – АНГОБНИЙ РОЗПИС. Але кольору надає не тільки глина – до неї додаються натуральні мінерали. Наприклад, оксид міді та оксид хрому використовують для отримання зеленого, оксид кобальту – синього, олово – рожевого та червоного, залізо – для коричневих елементів. На Васильківському заводі існувала власна лабораторія по дослідженню і створенню натуральних яскравих ангобних кольорів.
Наносять орнамент на виріб не пензликом! Рідка кольорова глина закачується у звичайну медичну спринцівку – клизмочку. Для більш тонкого візерунку у кінчик спринцівки вставляється заготовлене у липні жито, а для зовсім ювелірного малюнку ще й вструмляється травинка!
Тож охайний малюнок на глечику чи тарілці залежить від навичок майстрині – від сили натискання спринцівки. Натисне сильніше - глина потече дужче й малюнок зіпсується, в результаті - брак.
На заводі художники створювали глиняну форму продукції й зразок її розпису. Для тиражованих виробів проект мав бути замальованим на папері й затвердженим «вище». Потім вже виконавиці-малювальниці тільки відтворювали задум митців. Таких проектів масової продукції кожен художник на протязі року мав розробити 20 різновидів.
При розписуванні продукції якихось ескізів на глині робити неможливо, тому малювальниці працюють дуже швидко «на око», всі хвилясті лінії й завитки, щоб вони рівномірно вписалися у формат посудини, охайно зробити можливо лише через певну напрацьованість. Тобто кожна тарілочка, кожен чайник чи щось інше – це все одно ручна робота! Й дуже цікаво роздивлятися начебто абсолютно однакові тарілки й відшукувати різноманітності! Це як улюблена гра «знайди десять відмінностей між двома картинками».
Одним з цікавих напрямків ангобного розпису є фляндрівка. Ця техніка вважається притаманною саме українським майстрам (окрім наших, володіють нею ще болгарські гончарі). Фляндрівка – це отриманні цікавого узору методом навмисного змазування ще рідкої глини тоненьким дротиком. Саме таким чином отримується дивний ефект ювелірної розмальовки. Цікаво, що сучасна молодь цю техніку могла бачити… в манікюрних салонах! Так-так, коли майстриня на нігтьову пластину ставить краплинки, а потім по рідкому лаку швидко зубочисткою, голкою або дотсом «малює картину» - це можна теж назвати чимось подібним до фляндрівки.
Після того, як виріб розписано, він запікається при температурі 900 градусів. Глина при цьому ще додатково змінює колір, тобто остаточний результат можна побачити тільки після випалу.
Потім продукція вкривається поливою-глазур’ю й знов запікається при температурі 1000 градусів. Цікаво, що полива до випікання не прозора! Прозорою та блискучою вона стає лише під впливом температури. А слово «глазур» походить від «glass» - «скло». Основою ж її є кварц, польовий шпат та каолін.
Ось такі етапи створення майолікового виробу. Керамічний посуд вважається повністю екологічним та корисним! Він не змінює смак продуктів, а натуральні глиняні «фарби» ніколи не потускніють.
Тепер, коли ми трохи дізналися про секрети створення майоліки, час згадати історію саме ВАСИЛЬКІВСЬКОГО МАЙОЛІКОВОГО ЗАВОДУ.
Виник він у Василькові не на порожньому місці. Загалом вся Україна багата на глини, й Васильківщина теж так само володіє саме цими корисними копалинами. Як і скрізь по Україні, гончарство тут існувало з давних давен, й досі на городах легко знайти уламки горщиків, які датуються, наприклад, 11 століттям, а то й більше.
Тож наприкінці ХІХ століття у Василькові та околицях працювало близько ста гончарів. Але з ростом податків вижити їм ставало все складніше й складніше, а з приходом радянської влади продавати власні вироби стало заборонено. Саме тому у 1928 році 16 майстрів об’єдналися та спільними зусиллями під керівництвом Олександра Усова створили артіль «Кераміка». Вони самі збудували дві гончарні печі, дерев’яний барак довжиною 70 метрів та шириною 5 метрів, мали 10 гончарних кругів. Ця артіль і вважається початком заводу.
У 1930-х роках артіль поступово перетворюється на дійсно професійне підприємство. У 1931 році сюди були направлені два спеціаліста - художник Іванченко і технолог Мусієнко. І у 1934 році артіль офіційно реформовано у Васильківський майоліковий завод.
Революційним для заводу став 1956 рік. Тоді відбулася значна реконструкція – були збудовані нові корпуси. Цікаво, що коли копали котлован, знайшли кістки мамонта - вони й досі зберігаються у місцевому краєзнавчому музеї.
У новому корпусі з’явилася нова велика тунельна піч - довжиною 80 метрів! Вона мала зону підігріву, зону випалу, й зону охолодження. Вироби для випікання можна було ставити на спеціальні полички, й висота цих поличок іноді сягала три метри!
У тому ж 1956 році було введене шлікерне литво по гіпсових формах, й гончарні кола пішли у минуле.
Але всі вироби на заводі все одно були «ручними» - після випалу проходили шліфування й розпис. Оздоблення посуду повторними (а насправді неповторними!) орнаментами – справжня магія! Малювальниці у кімнаті, сидячи за дерев’яними столами, наносили ангоби на глиняні витвори і… співали!
Тож кожний виріб Васильківського заводу – це поєднання природи та людської праці, українського колориту та народного співу!
У пік розквіту заводу тут працювало близько 500 робітників. Вироби підприємства «розліталися» по всьому радянському союзу, невеликі партії готувалися й на експорт, навіть у Сполучені Штати. Приїздили студенти та спеціалісти – переймати досвід та технології.
Після розвалу союзу настали скрутні часи. Ціни на енергоносії сягнули захмарних меж, завод став нерентабельним. Керівництво робило все можливе, аби здешевити випуск продукції і вижити – по сервізах видно, як вони спрощувались. Вже немає такої блискучої глазурі, вже тускніше кольори. Якийсь час завод виробляв тільки глиняний виріб, а художники вже самі розфарбовували по приватних майстернях хто як міг і продавали на базарі. Купівельна спроможність людей впала до нуля. Страшні були часи. Не Голодомор, але теж Голод – бо зарплатню не платили по півроку, й при отриманні то були вже копійки.
І в 1998 році сталося страшне - був запущений процес банкрутства. У 2000 році завод фактично закрився й цехи були продані.
Ще одна спроба відновити виробництво теж не увінчалася успіхом. В одному з цехів у 2005 році на базі заводу було відкрито приватне підприємство «Васильківська майоліка». Фахівці хвалять їх вироби, вважають ту кераміку теж високоякісною. Але часи вже не ті… Нажаль, підприємство також виявилося збитковим, й в решті решт у 2019 році закрилося.
Так закінчилася історія славетного заводу. Шкода дуже! Зараз у приміщеннях вже зовсім інше виробництво. Тунельна піч давно розібрана, її не існує. А гірше, що втрачена документація лабораторії, всі «кольорові дослідження» безслідно зникли…
Мені сумно, що більше не буде знайомих з дитинства вазочок, мисочок, тарілочок, кухолів... Будуть якісь інші, але - не такі…
Тож в кого є продукція Васильківського майолікового заводу – бережіть її. Бо ці вироби дійсно дуже ужиткові – надзручні у використанні. Їх більше не буде. І на щастя є люди, які не тільки бережуть, а й популяризують, колекціонують та діляться інформацією про вже неіснуючий завод та його продукцію.
Однією з таких унікальних людей є засновниця та власниця маленького МУЗЕЮ ВАСИЛЬКІВСЬКОЇ МАЙОЛІКИ Людмила Шкулькова. Вона особисто почала збирати речі Васильківського майолікового заводу й на основі власної колекції створила цікавий інформаційний простір. При цьому якогось прямого відношення до заводу Людмила немає.
Відкрився Музей у 2021 році. Він займає одну невеличку скляну кімнату на другому поверсі торгівельного центру «Пасаж». Дивно, але ми навіть не знали про існування цього ТЦ, бо він знаходиться хоч і прямісінько у центрі міста, але у дуже затишному куточку. Тож завдяки Музею ми дізналися й про магазин.
Експозиція в Музеї розміщена «по художникам». Бо саме художники насамперед створювали «обличчя» заводу, й завдяки їх талановитій праці вироби мають високу художню цінність.
І відкриває Музей стенд з роботами подружжя Протор’євих – мені здається, вони створили на заводі найбільшу кількість "номенклатурних одиниць", й саме їх роботи привернули увагу пересічних мешканців всього радянського союзу до виробів маленького заводу Васильківщини. Бо неможливо не закохатися у художні твори цієї пари!
Надія Юхимівна та Валерій Семенович були дійсно дивовижною парою. Це винятковий випадок, коли дві людини повністю гармонійно доповнювали один одного - і вжитті, і в праці. Неможливо відокремити їх твори по авторству – це була повна стовідсоткова сумісна творчість. Й повне занурення у творчість.
Подружжя жило у квартирі будинку, збудованого спеціально для працівників заводу, через дорогу навпроти корпусів. Й Протор’єви іноді працювали і вночі. Бо піч, на кшталт доменної, була увімкнена цілодобово, й готовий виріб міг вийти з неї о дуже пізній чи ранній годині. Тоді Надія Юхимівна бігла по глиняній стежці навіть серед темряви, щоб подивитися, яке диво вийшло з печі на цей раз.
У Надії Юхимівни було хворе серце, й у поважному віці лікарі заборонили їй будь-яке фізичне навантаження. Тож Валерій Семенович взяв на себе всю хатню роботу. Але сталося так, що з життя пішов першим він. Важко уявити, як сумувала Надія Юхимівна останні роки свого життя, втративши фактично половину себе…
А їх чудернацькі звірі й досі дарують радість власникам, й з кожним роком цінуються все більше. Так, саме подружжя Протор’євих створило серію «Добрі звірі» - колекцію статуеток, кілька з яких й досі прикрашають наш сервант у Вільнюсі.
Найвідомішим же у всьому світі їх виробом став півник, який випускався на протязі двадцяти років тиражованим виробом. Але не через масовість він став знаменитим, а через свою стійкість. Саме таку статуетку помітили на фото однієї з розбомблених бородянських домівок – й таким чином півник став одним з символів української незламності.
Ще один відомий талановитий художник заводу, чиї роботи експонувалися на всесвітніх виставках і зараз зберігаються у багатьох музеях України – Михайло Іванович Денисенко. Це представник унікального гончарного роду, коли родина зберігає власну історію приблизно з XVIII століття, й з того часу професія передається у спадок – збереглися горщики, вироблені його дідами. Й звісно ж син Сергій Денисенко також став гончарем, й також пізніше працював на Васильківському заводі.
На заводі працював і троюрідний брат Михайла Івановича - Григорій Павлович Денисенко. До його художніх досягнень належить виконання у співавторстві кількох монументальних панно для бенкетної зали Національного палацу «Україна».
Сам Михайло Іванович прийшов на завод у 1949 році, і, оскільки за освітою був скульптором, й розпочав як скульптор – одною з перших його робіт стала міні-копія пам’ятнику Богдана Хмельницького. Це дуже складна робота, з глини важко передати схожість, й такі «статуетки» у масовий тираж запущені не були.
Ось така гончарна династія!
Одна з поличок у Музеї – Неллі Миколаївни Ісупової, яка нещодавно відмітила свій 85-річний ювілей. Вона 12 років пропрацювала провідним художником на заводі, а потім пішла у власну творчість, й досі створює «прикольні» яскраві сучасні керамічні скульптури, здатні підняти настрій при першому погляді й прикрасити будь-яку оселю.
Власниця Музею Людмила про кожного художника дуже захопливо й цікаво розповідає окремо. Перерахую всіх, хто працював коли-небудь на заводі та власне й створив його «золоту епоху». Це Михайло Никифорович БІБІК (саме він як головний інженер розробив новий технологічний цикл виробництва на основі шлікерного лиття, й розробив рецепт для приготування шлікеру), Прокіп Якович БІДАСЮК, Віктор Олексійович БІРЮКОВ, Василь Терентійович БЕСЕДІН, Володимир КОВАЛЕНКО, Надія БІЛИК, Марія ХОМ’ЯКОВА, Марина Чангарівна КРИВОНОС, Людмила ВЛАСЕНКО, Тетяна Іванівна МУЗИЧЕНКО.
А найстаріший експонат у музеї – миска 1949 року виготовлення. Вона зроблена ще на гончарному колі за технологією Михайла Бібіка.
Нажаль саме на поличках Музею не має підписів прізвищ художників, тому в голові у мене утворився чудернацьких коктейль. На щастя пригадати авторство допоміг чудовий сайт-каталог artkum com ua (через крапку), який створив колекціонер-дослідник васильківської майоліки В’ячеслав Гладушкін. Дуже дякую йому за це! Бо справжнє диво – дізнатися авторів тарілочок, які маю!
Тож після відвідування Музею вдома я швиденько дістала з полиць свою власну колекцію васильківської майоліки, та завдяки чудовому форуму з’ясувала, хто саме створював ескізи та зразки посуду, який пощастило мені мати.
Хвалюся:
А ці чашечка з тарілочкою – поповнення моєї колекції, придбала їх у Музеї! Загалом у Людмили майже немає експонатів на продаж, але вироби, які повторюються (таких зовсім невелика кількість) можуть бути продані.
На цій чашечці ще зберіглась етикетка з маркуванням заводу. Загалом клеймо на продукції заводу ставилось друкованим фарбою або тисненим у масі до 1963 року. Пізніше були клеєні паперові етикетки – з 1963 по 1974 роки з коником, з 1974 року - з пташкою.
Фото моєї власної колекції буде поповнюватись, бо сфотографувала не все. А може буде поповнюватись і колекція!
Всім же раджу обов’язково відвідати Музей і на власні очі побачити ці справжні витвори мистецтва.
На даний час працює за попередньою домовленістю, телефонний номер господарки Людмили +380674446820.
Немає коментарів:
Дописати коментар