Києво-азербайджанські вітражі: «Бакинський бульвар», серпень 2026

Сьогодні захотіла росказати про «Бакинський бульвар» - заміський комплекс, розміщений на Новообухівській трасі.

Я люблю ресторації з якоюсь історією.
Це може буть історія закладу – справа, якою займаються поспіль вже кілька поколінь, родинний спадок.
Або історія власника – як сталося, що «потягнуло» на кулінарний бізнес, чому займається саме цим? Можливо, рецептуру блюд передала бабуся? Чи є підхід до приготування їжі, як до творчості, і кожна страва – картина або симфонія.
Трапляється, що заклад розташовано в цікавій історичній будівлі, зведеній багато років тому, або навіть століть.
А буває і просто – моя власна історія.

Отже…
Я не знаю історії «Бакинського бульвару». І з Баку якоїсь власної історії не маю. Окрім тієї, що моїм першим дитячим коханням був хлопчик з міста Баку - купа смайликів з цього приводу, самій дивно, навіщо я згадую про це. Ми познайомилися на Закарпатті у селі Солотвин під час лікування у підземних соляних шахтах. Весь термін нашого перебування у санаторії всі (включно з персоналом) спостерігали за «шаленим розвитком подій» - нашим листуванням записками між палатами. Навіть медсестри були залучені у «поштарі», і іноді з цікавістю підглядали за змістом наших карлякуль.
Закінчилося, звісно, все банально – «після путівки» ми роз’їхались по домівках, не встигнувши обмінятись адресами. Лише домовились за рік зустрітися знову – лікуватись було потрібно ще довгі-довгі роки. Проте наступного разу ми на місяць розминулися, і після цього вже не бачились ніколи, хоча інші діти з «нашої компанії» зустрічалися ще не раз, і з ним, і зі мною. Навіть тоді я розуміла, що все це не серйозно і всього лише «від нудьги» - місяць у лікарні здавався нескінченним, і треба було його пережити.
Але от спогади зберіглися. І – якесь тепле відношення до Баку, хоча я там жодного разу не була.

БАКУ…
Далеке місто на сонячному Каспії.
Баку розташований на Апшеронському півострові, і цікавий момент – вважається, що ще на початку нашої ери цей півострів знаходився під водою – рівень моря тоді був набагато вищим. Тож перші письмові згадки про поселення датуються 6 століттям і пов’язані з багатством, за рахунок якого існує Азербайджан і нині – з нафтою.

Звісно, «Бакинський бульвар» під Києвом міг заснувати лише азербайджанець. Надир Алескер-Огли Ахундов народився саме в Азербайджані, але вже майже 50 років живе у Києві.

Надир Ахундов (скріншот з відео)

Але відомий він перш за все своїм іншим закладом харчування.
Фешенебельний ресторан «SHAH-PLOV» на вулиці Антоновича - його.

Надзвичайно вишуканий інтер’єр.
На підлозі – візерунки з мармуру, які викладали 11 місяців.
Іранські килими, гігантська кришталева люстра. Зали прикрашають мандаринові та лимонні дерева.
Екран телевізора за вісімнадцять тисяч доларів миттєво перевтілюється в прозоре скло, за яким можна спостерігати працю поварів.
На білому роялі біля сходів на першому поверсі «…грав сам син Майкла Джексона, принаймні так він представився…» (за словами власника ресторану). Хто знає – офіційних візитів до Києва не наносили а ні Принс І, а ні Принс ІІ, але хто знає… Бенксі теж не афішував приїзд, але побувати в нас встиг.
На стінах – полотна азербайджанського художника Байрама Зикир огли Саламова. І головна монументальна робота закладу – живопис Олександра Георгійовича Кудрявченка, присвячений Олександру Дюма-батьку. Письменник відвідував Кавказ у 1858-1859 роках, близько тижня провів і у Баку. Свої враження пізніше у Парижі випустив книгою «Кавказ», яка складалася з трьох томів. Безцінний збірник традицій, етносу кавказьких народів, який дуже цінується в регіоні. Саме тому на честь французького письменника і було замовлена ця робота. Її розміри колосальні – 7,40 метрів на 1,60.
Все це викликає неймовірну повагу. І я не про гроші, не про дороговартісний інтер’єр. А саме про національну ідентичність і любов як до далекої Бтьківщини, так і до місця де живеш зараз, намагання познайомити нас з культурою і традиціями Азербайджану. В «Шах-Плові» регулярно відбувалися культурно-мистецькі події, творчі вечори та арт-презентації. Проходили і персональні виставки митців – одного разу тут можна було помилуватись на близько 30 бронзових скульптур «українського азербайджанця» Катіба Сафаровича Мамедова, іншим разом – на роботи художника Аскера Мамедова. Щоб побачити їх, не обов’язково було щось замовляти у ресторані - просто заходьте і знайомтеся. На таке здатен не кожен.

А легендарним ресторан став перш за все через свої вікна. Величезні (по висоті на поверх) вітражні вікна з візерунками у східному стилі та жар-птахами. Вікна, які стали візитівкою ресторану.

Інтер’єр ресторану та шикарні вітражі у стилі ар-нуво, фото з офіційної сторінки «Шах-Плову» у Фейсбуці

Ці вікна виготовила студія вітражного скла «МАК-САВ». Її заснував у 1996 році Юрій Віталійович Макусев, який є безпосереднім керівником компанії вже більше 20 років. Свої роботи студія виконує у класичній техніці Тіффані. Її сутність полягає в тому, що кожен шматочок скла окремо обгортається мідною стрічкою, після чого їх всі спаюють між собою за допомогою олов’яного припою. До винаходу цього методу застосовувалися металеві профілі, які не дозволяли робити такий дрібний витончений малюнок. При цій же технології скло може використовуватись будь-якого розміру і є можливість створювати навіть об’ємні роботи – таким методом виготовляються люстри та абажури. Розробив же цю технологію, якою зараз користуються всі вітражисти світу, Луїс Комфорт Тіффані.

Унікальні скляні візерунки - ажурні орнаментальні розетки та жар-птахи

Фірмовим блюдом ресторану «Шах-Плов» звісно був… азербайджанський шах-плов, запечений у чугунному казані. Його відміна від звичайного плову – хрустка скоринка з лавашу, яка навіть має власну назву - газмах. Для приготування шах-плову велика ємність (каструля) вистеляється лавашем, в середину декількома шарами накладається вже відварений розсипчастий рис басматі, підсмажене м’ясо ягня, курага, і зверху все це завертається у «верхні пелюстки» лавашу. Перед подачею страва перевертається на велику таріль і ювелірно розрізається, як квітка. Спеції та продукти для приготування таких аутентичних блюд у ресторан привозили безпосередньо з Азербайджану. А ще - готували азербайджанський чай в самоварі на 200 літрів. До чаювання – варення, яке зберігалося у спеціальному холодильнику у кількості близько 600 банок.
Олсун! («Приємного смаку!» азербайджанською)

«Шах-Плов» було відкрито у 2016 році.
Майже щодня я проїздила повз ресторану. Відвідати – не планувала. Вдень вітражні вікна ресторану виглядали просто як тоноване скло, всієї краси ззовні не було видно зовсім. Крім того, ми більше любимо затишно посидіти ввечері у власній кухні.

Тож за новинами кулінарних закладів я не слідкувала, але за культурними новинами Києва – так.
16 листопада 2023 року в інтернет-виданні «ТиКиїв» вийшла стаття Михайла Пилипчука «Київ інстаграмний: 10 закладів для ефектних фото». В нього потрапили: «Stella Sweets», «Namelaka» (ще на Подолі, куди ми і відправилися при нагоді і були жорстоко розчаровані), «Kim Kimchi Korean BBQ», «Electric Dreamers», «Passenger» (дійсно прикольний заклад), «La Fabrique», «With Love coffee space», «Teddy Bar», «Нейб» (пофотала тільки вітрини), ну і – звісно «Shah-Plov». Побувати всюди з цього списку я аж ніяк не збиралася, але – на примітку взяла.

По списку: «Нейб» - всюду качечки

"Намелака" – всюду черга

7 грудня 2024 року ми поїхали глянути на щойно встановлену різдвяну ялинку на Софійській площі.
Подивилися... Ніжна красуня… Ідеально вписується в кольори Софії Київської. Яке щастя, що меценати зробили її - заради дітей. І, звісно, боляче через війну…

Ялинка прийдешнього 2025 року

Змерзли, як цуцики. Погода на дворі була сира і неприємна – температура близько нуля, то дощ то мокрий сніг, густий сірий туман (навіть вдень оголошувався жовтий рівень небезпеки – через слабку видимість 200-500 метрів).
Вже в дорозі Сашко спонтанно вирішив «заїхати кудись погрітися».
І я згадала цей список. Згадала саме «Шах-плов». Запропонувала.
Але…
На вулицях темно – тотальний блек-аут. Не можу зорієнтуватись, де ми знаходимось, хоч знаю цю місцину майже на пам’ять. Високі «хмарочоси» Антоновича вночі виглядають зовсім інакше…
«Здається тут… Чи трошки далі…»…
В решті решт ми проїхали.
Сашко сказав, що «крутитися» не буде, і ми пішли в «Амстер Дамстер» на вулиці Єжи Гедройця. Теж, доречи непоганий заклад. Але він навіть і близько не стоїть поруч з «Шах-Пловом» (хоч насправді вони розташовані зовсім неподалік один від одного).

Так вийшло, що замість Баку ми потрапили в Амстердам

Там десь є я

Затишний передноворічний «Амстер Дамстер»

А 20 грудня 2024 року ракета прилетіла саме на Антоновича, майже навпроти ресторану.
І всі шикарні вітражі, які за словами власника коштували «як Ferrari», розсипалися… як просте скло.

Скло «Торонто»-центру, розташованого навпроти «Шах-Плову». Його вивозили більше місяця – така велика кількість його була

Такий вигляд має «Торонто» після прильоту поруч

Ось так ми «розминулися» з «Шах-Пловом».
Наразі ресторан не працює і відновлення його поки що не планується. Як сказав Надир – «нема натхнення».

«Шах-Плов». Зачинено…

І мені неймовірно шкода, що Київ втратив таку красу. Ще у 2016 році одразу після відкриття ресторану Надир казав щось на кшталт (не дослівно) «… я майже все життя прожив у Києві і хотів би після себе щось лишити, зробити Києву красивий подарунок… чом би й ні…».
І ось тепер подарунку немає…

Проте сьогодні я збиралася розказати про інший заклад Надира Ахундова. «БАКИНСЬКИЙ БУЛЬВАР».
Дуже давно хотіла в нього потрапити. Не тому, що мені кортіло саме сюди. Просто Обухівська траса знаходиться неподалік від нас, і декілька літніх сезонів (2011-2013 роки) ми по черзі відвідували «все підряд». Це була якась «спортивна зацікавленість» - дізнатися, як саме сформований кожен комплекс, які є родзинки і привади (територія, міні-зоопарки, озера, водоспади, клумби). І майже кожні вихідні ми їхали на традиційну пізнавально-кулінарну прогулянку. В деяких з них потім святкували дні народження, і не раз. «Трипільське сонце», «Чумацький шлях», «Три мушкетери», «Ранчо Техас», «Партизан», «Софія», «Любов і голод», навіть тодішні «Матрьошки» (зараз це «Маракуйя»), «Романківська садиба» та інші - кожен з них по-своєму привабливий і цікавий. А от до «Бакінського бульвару» руки (насправді ноги) тоді так і не дійшли, хоч в планах, звісно, також було.
З цієї «Новообухівської вулиці» деякі комплекси вже не працюють. Мені сумно бачити облущені паркани там, де колись вирувало життя. Можливо, після закінчення війни щось зміниться. Але поки що так.

Найчастіше ми бували у милій нашому серцю «Софії». Нажаль зараз ресторан виставлений на продаж

Проте саме «БАКИНСЬКИЙ БУЛЬВАР» - живе!
І ми нарешті зустрілися!
Ресторан вже немолодий – згідно інформації сайту «Ю-контрол», зареєстровано його у 2008 році, але здається працювати він почав трошки раніше.

Ми входимо на територію, де раді кожному – на багатьох мовах світу на підлозі викарбовано «Ласкаво просимо!».

Ласкаво просимо у «Бакинський бульвар»!

Величезна кількість скульптур! У вигляді однієї з них зустрічає гостей Надир Ахундов – такий подарунок йому зробили колись. І сам Надир також присутній – п’є чай в одній з альтанок у східній компанії.

Скульптура Надира. Зверніть увагу на дитячий ігровий майданчик на задньому плані – для молодого покоління тут знайдеться багато розваг!

Ягуар - одна з багатьох металевих тварин на території. У цієї «кішки» плями на шкірі мають вигляд великих розеток-троянд, в середині яких додатково присутні маленькі цяточки. Стосовно інших котячих: леопард має розетки значно менші за розміром і без цяточок в середині, а гепард – просто охайні плями. Гепарди можуть на короткий час розвити найбільшу швидкість серед тварин (120 кілометрів на годину), але ягуари теж рекордсмени, правда, в іншому – вони найсильніші з котячих і мають надзвичайно потужний укус

Окрім тварин штучних у комплексі проживають і справжні - тут є невеличкий зоопарк. Віслюки, олені, здається були лами, і точно - різні птахи, ціла колекція фазанів та хвилястих папужок.

«Домашні» віслючки, які залюбки дають себе погладити

Є озеро, навіть з набережною! Загалом мені сподобалась організація простору – використання рельєфу різного рівня, завдяки чому утворилися справжні лабіринти стежок і сходів, цікаве використання місточків. Багато квітів і вітражних (знову ж таки!) кольорових ліхтариків. А додатковий східний антураж утворюють альтанки з яскравими подушками.

За бажанням на озері можна зайнятися рибною ловлею. Або просто посидіти в альтанці біля води

Ліхтарики. Уявляю, як магічно тут ввечері!

Ну і, звісно, тут дуже смачна їжа. Ми замовили хачапурі різних видів і… смакували!

Колоритне хачапурі по-аджарськи та хачапурі по-мегрельські

А головним символом комплексу є вежа – копія справжньої Дівочої вежі у Баку.

Бакинська Дівоча вежа

Її називають найзагадковішою пам’яткою столиці Азербайджану. Точна дата будівництва невідома, але нижній ярус начебто був зведений ще у V-VI століттях до нашої ери! Верхня ж частина збудована у ХІІ-му.
Висота башти – 28 метрів, товщина стін біля основи – п’ять. Всередині існує колодязь глибиною 21 метр!
На висоті близько 14 метрів у вежу вмонтовано кам’яну плиту з куфічним написом «Башня Масуда, сина Давуда». Вважається, що цей Масуд – середньовічний зодчий, а не замовник будівництва чи місцевий феодал. Проте точних відомостей про нього немає.
Й досі викликає дискусії призначення виступу – за однією з версій це міг бути хвильоріз, оскільки раніше море підходило впритул до вежі.
Цікаво, що у день зимового сонцестояння 22 грудня промені сонця під час сходу проходять точно через спеціальні вікна.
Чому вежа названа Дівочою? У багатьох тюркських народів така назва зазвичай означає «неприступна» - можливо, тут такий самий випадок. Проте існує і романтична легенда про дочку хана, яка кинулася з вежі у море, аби не виходити заміж за нелюба.
Знаходиться Дівоча вежа в Баку у Старому місті, яке називають Ічері-Шехер. В середині неї зараз розміщено музейний комплекс на 8 ярусах (поверхах), а на верхівці облаштовано відкритий оглядовий майданчик.

Вежа у «Бакинському бульварі»

Найбільше ж вразив у «Бакинському бульварі»… туалет. Окрема споруда, про яку й варто розповісти окремо.
Загалом слово «туалет» означає «приводити себе до ладу» - раніше таким чином називали кімнати, де жінки накладали косметику, вдягали прикраси – наносили останні штрихи перед виходом «у світ». Якщо ж згадати часи величі Римської імперії, міські туалети тоді взагалі набули статусу престижного місця зустрічей знаті, де навіть укладали торгівельні угоди.
А на Сході все, що пов’язане з водою – окрема філософія. Похід в баню означає радість від спілкування, обміну новинами та комфорт тіла після водних процедур.
Згідно цієї східної філософії і збудовано туалетний будинок у «Бакинському бульварі». Місце, де можна зустрітися, обговорити поточні справи. Підправити макіяж. Зробити невеликий перепочинок від галасливого застілля.
І помилуватися красою.
Вітражі для туалетних кімнат робила та сама компанія «Мак-Сав», що і у "Шах-Плові". Теж птахи. І неймовірний ажурний купол.
У холі розташовано фонтанчик. А на стінах – розписні краєвиди далеких кавказьких гір…
Неймовірно!
І якщо ви, як я, не встигли побачити вітражі «Шах-Плову»... Welcome сюди... У туалет «Бакинського бульвару»!

Східний палац – туалет «Бакинського бульвару»

Парадна зала – вестибюль туалетного будиночку

Місце, де можна зробити невеличку паузу

Купол. Вітражний!!!

Дивний вийшов огляд. В Баку – не була. В «Шах-Плов» не встигла. Начебто не маю історії, а начебто і є… Запросила до туалету…
Мабуть у нас всіх зараз такі думки – сумбурні. І я – просто поділилася ними.
Але в думках – думки! Що закінчиться війна. Ми всі допоможемо Надиру Ахундову зібрати суму на нові вітражі. «Шах-Плов» відродиться! І Київ знов засяє яскравими мирними барвами…

Хочу, щоб вечорами знов було так само красиво…

P.S. «Що почитати, що подивитись, що послухати» про Азербайджан:

- Кадри зі Старим містом Баку потрапили в культовий фільм «Діамантова рука». Саме там відбувалися зйомки епізоду «…обліко моралє».

- Книга «Чорне місто» з серії «Пригоди Ераста Фандоріна» талановитого Бориса Акуніна. Дія розвертається напередодні Першої світової. Колорит роману - місцеві порядки, нафтова лихоманка та атмосфера «Парижу Сходу» (як тоді називали Баку).

- "Євробачення-2013". Азербайджан приймає участь у конкурсі з 2008 року завжди з цікавими яскравими номерами. Але найбільше мені запала в душу пісня «Hold Me» у виконанні Фаріда Маммадова, яка у шведському Мальме посіла друге місце. Неймовірно стильний номер, який поставив грецький режисер Фокас Євангелінос. Пісня й досі «зі мною» на флешці! А Фарід у 2016 році емігрував у Сполучені Штати.

ЛЕГО: Палац Русалоньки, травень 2026

Зворотній бік Палацу: кімнати та ліжечка принцес:

Історія історій: Театр Сузір'я. Грудень 2008, квітень 2026

Ця історія стара…
Ця історія нова…

Колись давно, у 2008 році, я вперше відвідала Театр «Сузір'я». У ті часи інтернету… хотілося б написати, що не існувало. Але ні, звісно існував. Проте – дуже обмежений. Інформації в ньому було вкрай замало. А щоб онлайн купити квитки - про таке навіть і мріяти було неможливо.
Тож тодішня моя історія починалася так:

У грудні в улюбленого чоловіка день народження. І щоб урізноманітнити звичне святкування за столом вирішила влаштувати культурно-розважальну програму – організувати візит до театру. Тож після узгодження всіх можливих нюансів з гостями їду на метро до Центральних театральних кас.
Тривалий час ретельно вивчаю афіші – справа не проста. Догодити потрібно всім. Врахувати смаки кожного. А особливо – мати на увазі любов до театру самого Сашка. Щоб святковий вечір не перетворився на НЕ святковий вечір (м’яко кажучи, а це можливо).
Тож розглянувши безліч варіантів, зваживши всі «за» та «проти» роблю складний вибір.
Підходжу до віконця і прошу п’ять квитків на неділю у Театр на Лівому березу Дніпра – у цей день там йде легка комедія.
- Зараз подивлюся, - каже жіночка і починає копирсатись у паперових простирадлах. - На це число немає,- вже за хвилину чую відповідь я.
Трошки (поки що трошки) збита з пантелику. Повертаюся до афіш, і знов зосереджено їх розглядаю.
- А в «Лесі Українки» є?
- Два в місця в ложі-бенуар та одне на другому ярусі.
- А во «Франка»?
-Ні.
До афіш вже не йду, лише перераховую театри:
- «Опери й балету»? (хоч Сашко таке і не потягне)
- Розкупили на всі свята…
- Театр «Браво»?
- Одне місце в останньому ряду…
- «Колесо»…
- Та ви що, там зал маленький, давно немає…
- «Молодий» (хоч мої улюблені «За двома зайцями» ми передивились вже «сто» разів)…
- Та ні…
- А ВЗАГІЛЛІ ХОЧ ЩОСЬ ХОЧ КУДИСЬ Є????, - в мене увірвався терпець.
- Є. У «Сузір’я».
- ?????
Я у розпачі. Що ж це за театр такий, що про нього вперше чую. Нікуди місць немає, а тут – будь-ласка. А ж гості в мене поважні! Захід з приводу Дня народження!
Подивившись на мій розгублений вигляд, касирка взялася заспокоювати:
- Не хвилюйтеся! Ви зрозумієте, що таке справжній театр! Відповідна атмосфера там починається одразу, як то кажуть, з гардеробу!
Що ж, вибору немає. Хоч я вже і не у захваті від власної ідеї. Може б краще сиділи вдома, та сьорбали чай з коньяком. Всіх попереджаю про невизначеність, несподіваність і незрозумілість ситуації.

Але! Все пройшло дуже чудово. Та СТАРА моя історія виявилася неочікувано цікавою і затишною, такою, що запам’яталася всім. Касирка виявилася права!
Ми були вражені стовідсотково.
Настільки, що саме після відвідин Театру я почала записувати свої емоції, враження, розшукувати різну історичну інформацію та поєднувати її в оповіді, що в решті решт і вилилося у цей блог.
І весь цей час я мріяла відвідати Театр знову.

28 грудня 2008 року, на сходах Театру. Майже 20 років тому, і майже як вчора

Не виходило, не складалося. Це – життя.
Але ж мрії повинні здійснюватися. І ось, у квітні 2026-го я знову тут! Цього разу - з улюбленими подругами.
І я знову слухаю у «фойє» розповідь про… не Театр. А про приміщення, в якому він розташований. І можливо саме ця історія розкрила мені очі… на Київ. Що наше місто – не тільки знакові Золоті ворота, Софійський собор та Лавра. Наше місто – це кожний будинок, і кожен з них приховує свою власну історію та легенду.

Бо ж будівля, де ми зараз знаходимось, зовсім непроста. Вона не є приміщенням Театру у класичному його розумінні – сцена, глядацький зал, ложі. Тому що розташовано заклад мистецтва… у квартирі! Просто у звичайній квартирі.
Ну, не зовсім звичайній. А старовинній. І що цікаво – у цю квартиру веде повністю окремий під’їзд. Масивні двері, величні сходи, і - квартира на третьому поверсі. Можливо, це єдиний у світі Театр (при тому, що державний і академічний), який розміщено… в квартирі!

За давньою традицією перед кожною виставою глядачам розповідають про сам будинок і зародження в ньому Театру. При чому звучить це кожен раз інакше – скільки б разів ви не відвідували заклад, кожен раз дізнаєтесь щось нове. І я також перескажу цю давню історію, зібрану по крупицях.

Треба зазначити, що приблизно до середини XIX століття вся ця місцина вважалася околицею Києва. Тут стояли старенькі дерев’яні будиночки і випасалися кози. Змінилося все лише після відкриття Університету святого Володимира (1843 рік) та Міського театру (1856 рік), які на той момент були збудовані фактично на пустирі. Ціни на землю тоді одномоментно фантастично «злетіли» і, як гриби після дощу, почали зростати престижні будинки-палаци-кам’яниці у модному на той час стилі модерн – для здачі їх під житло.

Київський підприємець і мільйонер Леонід Петрович Родзянко також вирішив «не відставати від моди». 22 листопада 1907 року він придбав тут ділянку у нащадків колезького радника Карла Адамовича Ржепецького. Ржепецькі мали дерев’яний маєток, декілька додаткових будівель та доглянутий сад. Саме цю частину з садом, без забудов, і придбав спершу Родзянко. Нині важко повірити, що колись тут були плодові дерева - зараз кожний клаптик заасфальтовано, а зелені майже немає. Трошки пізніше, за кілька років, Родзянко придбав і решту території Ржепецьких.
На цій ділянці Родзянко збудував не один, а декілька будинків. Два з них стоять фасадами по червоній лінії вулиці Ярославів Вал (і саме їх ми розглянемо більш уважно), інші ж три розміщені у дворі.
Умови купівлі-продажу так детально ми знаємо через Реєстри нерухомості, які велися у російській імперії. В цьому аспекті тоді все було чітко і прозоро – друкувалося щорічне видання Адресна книга «Весь Киев», де зазначалося, кому належить та чи інша ділянка. Коли ж зводилася нова будівля, власник мав подати проєкт до міської управи на затвердження. По «наших» будинках в архівах збереглися відповідні документи.

Цікаво, що будинок, який має адресу Ярославів Вал 14-А насправді був збудований другим (а якщо рахувати будівництво флігелей, то навіть третім) – у 1910-1911 роках. Його автор – київський архітектор німецького походження Мартин Вільгельмович (Васильович) Клуг (народився близько 1870 року у Києві). Цей будинок відомий перш за все своїми каріатидами – жіночками з довгим розпущеним волоссям, що стоять з двох боків від входу у під’їзд.

Вулиця Ярославів Вал, 14-А - неймовірний Будинок з каріатидами (або наядами чи навіть мавками), який було збудовано другим на замовлення Родзянка

А першим у 1908-1909 роках вибудувався елегантний 14-Б і флігель у дворі під номером 14-В. Їх архітектором виступив відомий цивільний інженер Микола Іванович Яскевич.
Як бачимо, Родзянко винайняв різних архітекторів, тому й будинки абсолютно різні ззовні. Але, збудовані в єдиному стилі модерн, вони неймовірно гарно доповнюють один одного. Недарма в народі їх прозвали «Весна» та «Осінь».
Ці будинки й нині є однією з головних окрас вулиці, повз яких неможливо пройти спокійно. В них розміщувалися п’ятикімнатні та шестикімнатні квартири для винайму – оренда однієї коштувала 3000-4000 рублів на рік, і це були на той момент величезні гроші. Висока ціна була цілком виправдана – в середині було облаштовано ліфти, ще й всесвітньовідомої фірми Otis, проведено електрику, холодне і гаряче водопостачання, центральне опалення. В будинку 14-Б були наявні навіть розмовні труби з вестибюля до квартир - аналог сучасних домофонів.
Цікаво, що хоч перші поверхи зараз займають комерційні структури, вище й досі розташовані саме квартири, в яких мешкають кияни – будинки продовжують виконувати свою первісну функцію.
У цьому ж будинку 14-Б у квартирі №3, шестикімнатній, але з повністю окремим входом, мешкав зі своєю родиною і сам Леонід Петрович Родзянко. І саме в ній зараз розміщено Театр.

Ярославів Вал 14 Б – другий прибутковий будинок Родзянка, але збудований першим. Ліві двері – окремий вхід в його квартиру, нині – Театр. Над входом існує сплетений у візерунок вензель «ЛР»

То було зовсім інше життя! З балами, свічками і розпаленими камінами. Розкішне і красиве! Родзянко вмів «заробляти» гроші – як кажуть, мав надзвичайну підприємницьку жилку. Здача квартир, перепродаж земельних ділянок, відсотки з часток в акціонерних товариствах приносили йому чималий прибуток. Походив він з відомого козацько-старшинського роду, представники якого володіли значними маєтками та були впливовими дворянами, то ж з самого початку Родзянко не був бідним. А додаткових статків він отримав після одруження - дружиною Леоніда Петровича стала Марія (уроджена Олександра) Федорівна Байльштайн – донька всесвітньо відомого німецького хіміка Федора Федоровича (Фрідріха Конрада) Байльштайна. Саме він (її батько) є автором Довідника з органічної хімії. Тож Марія була спадкоємцем значних капіталів батька, що також дозволило подружжю інвестувати у нерухомість. Причому з самого початку юридично вони оформили володіння будинками на двох, як загальну власність у рівних частках.
Цікаво, що Байльштайн жив та працював у петербурзі, але подружжя вирішило оселитися у Києві. Позайомились же вони у спільних впливових світських колах - петербурзька та київська еліти у той час перетинались.

Подружжя Родзянків

Гадаю, не зважаючи на «статусний брак», це був той рідкісний випадок, коли подружжя було щасливим в парі. І на одному зі збережених камінних барельєфів зображена саме вона – Маруся-Олександра Байльштайн-Родзянко. 12 червня 1908 року у пари народився син Борис. Пізніше саме для нього в головній залі квартири встановлювали велику різдвяну ялинку, запрошували дітей, влаштовували красиве свято.

Камінний барельєф, на якому за легендою зображена Марія Федорівна Родзянко

В іншій кімнаті також є камін з барельєфом – на ньому зображений сам Леонід Петрович, причому – верхи на коні. Конярство було одним з його найулюбленіших захоплень, яке також приносило непогані гроші. Свою кар’єру він розпочинав як кавалерист, проте ще молодим звільнився в запас. Служба закінчилась, але захоплення кіньми лишилося – Родзянко мав декілька кінних заводів, а його кобила Ракета виборола Гран-прі на Лондонських скачках. Тож однією з статей доходів Родзянка був продаж племінних лошат. Деяких улюблених коней Родзянко тримав прямо тут у дворі, де розташовувалася каретна служба. Тож оздоблення цієї кімнати (а це був кабінет Леоніда Петровича) повністю присвячене конярству – розписи на стелі говорять про захоплення господаря. А зображена на барельєфі кобила - найймовірніше саме вона, переможиця змагань у далекій Британії Ракета.

Барельєф з зображенням самого Леоніда Петровича Родзянка верхи на Ракеті

Стелі кабінету

Той світ був повністю зруйновано у 1917 році. А для родини Родзянків ця сторінка їх життя закінчилася навіть раніше – у 1914-му. Саме в цьому році Родзянко продає всі свої маєтки, будинки, заводи, переводить гроші на закордонні рахунки та емігрує у Сполучені Штати. Подейкують, що перед цим Леонід Петрович консультувався з відомою ворожкою Мотрєю Варналій, і начебто саме вона порадила йому все продати.
Особисто мене завжди цікавило, кому ж Родзянко продав свої будинки. Так от, покупцем було акціонерне Київське товариство домоволодіння (за деякими даними це було велике страхове агенство). Родзянко отримав колосальну на той час суму – близько одного мільйона рублів. Саме тому в Америці вони не бідували, а стали заможними інвесторами в американську економіку та своє шикарне життя.
А життя своє в Америці Родзянки не афішували (на відміну від двоюрідного брата Михайла Родзянка, який в еміграції продовжив політичну діяльність). Тому про них майже нічого не відомо, окрім того, що вони й надалі жили розкішно, не нудьгували і за Батьківщиною не сумували. Лише іноді, прогулюючись Нью-Йорком у похилому віці, Леонід Петрович промовляв своїй дружині, Марії Федорівні Байльштайн, що мовляв все добре в Америці, але «таких каштанів, як на Ярославовому Валу, нажаль немає».
Народився Родзянко 11 грудня 1876 року, не стало його у 1940-х роках, найймовірніше у Нью-Йорку. Дружина Маруся народилася 7 липня 1884 року і пережила чоловіка. Їх син Борис нащадків не мав, тож з його смертю у далекій Америці згасла саме ця гілка славетного роду, який лишив Києву неповторні будинки.

А будинки… без свого власника начебто осиротіли. Їх історія продовжилася, але наступна сторінка була досить сумна.
4 травня 1922 року більшовики націоналізували садибу. Розкішні квартири були розділені на комуналки. З фешенебельних покоїв перетворилися на жах, сморід, тісноту, скандали, бруд та інші складові спільної власності пролетаріату.
Тривало це… роки… десятиліття… Майже сімдесят років. Аж доки наприкінці 1980-х мешканців вже геть обвітшавших кімнат не почали розселяти в окреме житло нових районів Києва.
Варто зазначити, що доля саме квартири Леоніда Петровича була більш лагідною. Вона стала репетиційною базою національної заслуженої академічної капели «Думка» (скорочення від «Державна Українська Мандрівна КапелА»), заснованої у 1919 році. Музичний колектив займав приміщення з 1924 по 1989 роки, окрім періоду Другої світової війни. Можливо саме через це стіни однієї з кімнат (під дерев’яними панелями) були обклеєні театральними афішами початку ХХ століття. Достеменно невідомо їх походження, і нажаль зберегти їх не було шансів. Вдалося врятувати лише одну афішу вистави «Наймичка», і тепер вона у якості раритету прикрашає одну з кімнат Театру.

Коли «Думка» виїхала з квартири, охочих зайняти це приміщення виявилося дуже багато. І тут в нашій історії з’являється ще одна сильна і цікава постать. Це київський артист і режисер Олексій Павлович Кужельний. Цікаво, що першим він закінчив Автодорожній інститут, і лише потім вступив до Київського театрального.
Своєю енергією і ентузіазмом у 1988 році Кужельний «вибив» цю квартиру для… ще не існуючого на той момент Театру. Це можна назвати безпрецедентним випадком. Хто має досвід спілкування з радянськими держустановами, де місяцями посилають «по колу», ставлять резолюції «не дозволити», або просто «не приймають», той знає що це означає. Скажу одне – все було дуже не просто. Довести кожному, що Театр потрібен. Що Театру потрібно саме це приміщення. Що Театр буде не простий, а експериментальна Студія, куди будуть збиратися найкращі зірки. Сузір’я зірок! Зараз це майже стандарт, раніше ж такого формату не існувало, і новаторська ідея була в тому числі складовою всіх складнощів цього проєкту.

Але все склалося, все вдалося. Так лягли зірки! І Театр отримав назву «Сузір’я». Як і планувалося, він став антрепризним - не має власної постійної трупи, а запрошує акторів з інших театрів під конкретні проєкти. І все це завдяки наполегливості незмінного керівника та ідейного натхненника Театру Олексія Кужельного.

Засновник Театру Олексій Кужельний розповідає історію будинку і історію Театру. І саме ці старі історії мене «зачепили» - свою історію має все! Саме тоді я почала колекціонувати історії…

Тож процес передачі квартири у власність Театру проходив через рішення міської влади, і, повторюсь, це дивовижно. А реставрація почалася фактично силами робітників театру. На момент його створення кімнати виявилися в жахливому стані – унікальна ліпнина була зафарбована багатьма шарами дешевої фарби, каміни забиті сміттям. Акторам та працівникам довелося власноруч виносити гори старого непотребу. Майстри обережно, буквально скальпелями та маленькими щіточками зачищали елементи, щоб відкрити тонкі деталі орнаментів у стилі модерн. А реставраторам в решті решт вдалося відновити димоходи, і сьогодні каміни знаходяться у робочому стані.
Цікаво, що після ремонту приміщення в залі «прокинулася» унікальна акустика - шепіт актора в одному кутку прекрасно чути в іншому.

Вистави почали йти ще під час відновлення приміщення, а першою була «Сад божественних пісень» за Григорієм Сковородою, в якій грав Богдан Ступка. Офіційно ж свою діяльність Театр розпочав 24 травня 1989 року.
А ми дивилися… не скажу, яку виставу. Ні в перший раз, ні в другий. Тому що всі вони гарні – Театр з гордістю несе свою високу інтелектуальну і естетичну планку.

Завсідники Театру з легкістю впізнають цю виставу. Ми не планували йти саме на неї, просто – теж так співпали зірки. І яким же приємним бонусом виявилося для мене, що сьогодні грає Ірина Мельник – троюрідна сестра іншої моєї подруги Світлани Мельник

Але все ж найбільше відрізняє цей Театр від інших саме камерна затишна атмосфера ПЕРЕД виставою. Тут завжди грає приємна музика (минулого разу був рояль, сьогодні – фортепіано та саксофон) – така гарна, що сприймається як повноцінний концерт. І звучить чергова історія від неповторного Олексія Кужельного – ніхто інший так не вміє розповідати, як він – цікаво, з гумором. Про Будинок. Про Родзянків. Про Театр. І ніколи – про себе.
І перед очима оживають картини минулого…

Чарівні звуки білого роялю. Нинішній раз ця кімната була закрита…

Цього разу «музична розвага» відбувалася у «кабінеті» Леоніда Петровича. Загалом кімнати розташовані анфіладою – практично всі прохідні

І саме ця історія про Театр – з тих, що лишаються в пам'яті назавжди. А в душі – зберігається тепло на довгі роки.

Однією з найбільших цінностей приміщення Театру є величезні дзеркала. Вважається, що вони оригінальні і збереглися з часів Леоніда Родзянка.
А я бажаю всім міцного здоров’я. Вдачі. Вміти насолоджуватись моментом. І всіх обіймаю!

ЛЕГО: Акваріум

Навіщо тримати справжній акваріум, з яким дууууже багато клопоту, якщо можна збудувати собі казковий світ з ЛЕГО…
В композиції змішані елементи сучасних та ретро наборів, окрім оригіналу присутній аналог. А одною з найдорожчих та найрідкісніших деталей є… жовта рибка (без смужок).
Акваріум зібрала дуже швидко – головне заздалегідь скласти в своїй уяві картинку. А от деталі до неї збиралися роками.
Дата роботи: січень 2023 року.

ЛЕГО: Дюймовочка

Назад в дитинство: Київський Музей іграшки, листопад 2025

У Музей іграшки ми збиралися більше десяти років. І не тому, що не виходило. Просто не було ентузіазму. Дивились на нього з позиції «треба». «Треба» показати дитині, бо це Музей іграшки. І коли ж його відвідувати, як не в дитинстві.
Світлини Музею захоплення не викликали. Бо… на них існували лише вітрини. Скляні вітрини з ляльками, яких не можна торкатися. Як пояснити тій самій дитині, що в Музеї іграшки гратися іграшками насправді не можна? Що ми йдемо просто дивитися і слухати? І оті вилінявші старі дивні предмети – це взагалі і є іграшки?
Від самого слова «іграшка» хочеться чогось «інтерактивного», яскравого, щоб з ним можна було гратися, бігати і скакати. А тут – музееееей….

Але в один з дощових днів таки наважилися і відвідали заклад. І була дуже здивована. В дечому я виявилася права. А багато в чому зовсім-зовсім ні. І саме тому хочу про це розповісти.

Тож історія Музею дуже дивна. І давня. Скрізь фігурує дата – Музей було відкрито 1 січня 2005 року. Так, дійсно статус Музею іграшки набули саме у 2005 році (верніше в 2003-му, але тоді не вистачило остаточного фінансування). Але насправді колекція існує і збиралася з… 1936 року!
Так, ще навіть у 1933-му президією центрального комітету всесоюзної комуністичної партії більшовиків було видано постанову, в якій з ідеологічно-показово-просвітницькою метою пропонувалося заснувати подібні музеї іграшок у москві, Харкові (тоді ще Харків був столицею Української республіки), Тифлісі (нинішньому Тбілісі) та Ташкенті.
Вже у Києві (до нас столицю було перенесено у 1934-му) і вже у 1936 році вперше було проведено Виставку іграшок, яка і поклала початок колекції. Музейного статусу тоді вона не набула, проте весь цей час до нинішніх днів (!) існувала, функціонувала і поповнювалась, саме як Виставка. Причому, не просто поповнювалась аби чим. Сюди в обов’язковому порядку надсилали найкращі промислові зразки – Виставка перш за все формувалася як еталонне зібрання іграшок, які затверджувалися для масового виробництва. На підприємствах, після того як було погоджено випускати іграшку «в тираж», «пломбувалися» два зразки – один залишався на виробництві, а другий їхав у «Фонд міжвідомчої ради», тобто саме сюди. Тому тут знаходяться не просто іграшки «одна з тисячі» або одна з «мільйону». Тут саме «першоджерела» - іграшки у тому вигляді, як їх задумали автори. Це історія та мистецтво!
Виставка багато разів змінювала приміщення (я навіть не запам’ятала кількість переїздів) і саме в цьому будинку на Кловському узвозі оселилася… ще у 1962 році! І з тих пір вже нікуди не мандрувала.
Ось вам і 2005-рік – як на мене, його можна і не згадувати, бо фактично Музею вже дев’яносто років! А те, що він раніше називався Виставкою – ну то таке, «бюрократія».
І зараз це не просто Музей. Це історія розвитку виробництва іграшок в Україні.

Тепер щодо приміщення. Насправді Музей його не має й досі. Бо знаходиться не в окремій власній будівлі, а займає лише ліве крило першого поверху Українського державного центру позашкільної освіти (закладу з усілякими гуртками).
Як результат – виставлена експозиція складається менше ніж з 10 відсотків всього фонду. Колекція (станом на 2025 рік) налічує вже понад 25 тисяч предметів, побачити можливо тільки півтори. Решта – у фондосховищі в запасниках!

Ось в цій будівлі на частині першого поверху розміщено Музей. Спочатку ми навіть не побачили вивіску

Ласкаво просимо! Безпосередньо вхід у Музей

Головним зберігачем фонду, "хранительницею колекції", її берегинею є Тетяна Олександрівна Пржегодська. Саме завдяки їй фонди лишалися непорушними, хоча існували дивні пропозиції частину іграшок «списати». І саме завдяки Тетяні Олександрівні Виставка таки нарешті перетворилася на Музей. А директоркою Музею є Юлія Кобас.

Тетяна Олександрівна, фото з інтернету. Захоплююсь людьми, які віддані своїй справі!

Експозиція дійсно складається з іграшок, виставлених у вітринах (ну а як інакше демонструвати старовинні експонати?). Але! Попри моє занепокоєння, що дітям буде нудно, навпаки, відвідини пройшли дуже цікаво! І все завдяки прекрасним жіночкам-працівницям Музею. Наша екскурсовод (шкодую, що не запам'ятала ім’я) розповідала цікаво, викликала дітей на спілкування і, звісно ж, пропонувала гратися (причому дуже незвичними іграшками).
І це невипадково. Музей має свій секрет! Справа в тому, що тутешні екскурсоводи – справжні педагоги і вміють швидко підлаштувати розповідь до будь-якої дитячої вікової категорії.

То ж трошки покажу тих самих вітрин.

Першими, буквально у коридорі, виставлені шафи з експозицією «УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ЛЯЛЬКА». Лялечки, зроблені з підручних матеріалів, «хто на що гаразд», що було під рукою. Але – з любов’ю! Дуже важливо показувати їх дітлахам, бо якщо я з подружками ще робила ляльки з кукурудзи та маку, сучасні дівчатка навіть не вгадали, з якого це воно матеріалу є.

Експозиція «Українська народна лялька» розміщена просто у коридорі Музею. Зверніть увагу - стеля прикрашена різдвяними «солом’яними павучками»!

Звісно тут представлена велика кількість ляльок-«мотанок». І навіть показана їх еволюція: у язичницькі часи не було прийнято робити ляльці обличчя. Лише згодом поступово з’являються носик, ротик та оченята. А само слово «мотанка» (від «намотати одне на одне») - сучасне, раніше їх так не називали.
Всі ці виставлені ляльки – репліки. Тобто створені спеціально для Музею як наочна демонстрація, а не «знайдені при розкопках». Бо ж тканина довго зберігатися не здатна.

Так звані «мотанки» (або "вузлові ляльки"). На передньому плані – брязкальце з лози. Наповнювачем-торохтілкою міг бути горох або зернятка, вишневі кісточки

Старовинний «гризун» - зроблений з довгої гарно промитої гусячої трахеї, яка з’єднана у кільце

За зовнішнім виглядом народних іграшок можна дослідити, в якому регіоні вони зроблені. Бо ж звісно, одяг лялькам шили саме в тих традиціях, які прийняті у місцевості.
А ще тут можна побачити традиційні гуцульські Іграшки з сиру. Вони не псуються! Зараз подібні виготовляють у селах Брустури і Космач, а у Шешорах нещодавно навіть було збудовано невеличку фабрику з виробництва сирних коників.

Ляльки у гуцульському вбранні та косівська кераміка

Іграшки з сиру

А це «монетки» - маленькі гончарні вироби для розмінної оплати з покупцем

Експозицію народної тематики продовжують в окремій кімнаті Яворівські іграшки. Я є величезною прихильницею цього народного стилю мистецтва – ще з часів, коли Головна українська ялинка була прикрашена ними, а саме на Новий 2017-й рік. Тоді моя подруга Яся навіть допомагала розфарбовувати велетенських птахів та янголів. Зберігаю у себе колекційні ялинкові прикраси-сувеніри, мініатюрні копії тих, що прикрашали ялинку на Софіївській площі.
І що цікаво, головна ялинка Ватикану одного разу теж була прикрашена яворівськими іграшками. Вийшло так тому, що за традицією, започаткованою римським Папою Іоанном Павлом ІІ у 1981 році, Ватикан приймає в дар кожен раз ялинку від якоїсь іншої місцини. Зазвичай дерева постачають різні регіони Італії. Але буває, що ялинка приїжджає і з інших країн (у різні роки були дерева з Польщі, Німеччини, Словенії, Австрії, Бельгії, Чехії). А у 2011 році (до Нового 2012 року) дерево перед Собором Святого Петра подолало шлях у тисяча шістсот кілометрів аж з українських Карпат – саме тому і були використані ці іграшки.
Сама ж ялинка була зрубана у селі Косівська поляна, і з гір гелікоптер переніс її нижче, у Великий Бичків. Вже звідти 5-тонна красуня заввишки 30 метрів вирушила до Ватикану.
Перемовини про цю значну і цікаву подію йшли ще з 2005 року. А у 2023 році «яворівка» знов поїхала до Ватикану! Цього разу це була композиція Вертеп. На площі святого Петра проходила Міжнародна виставка «100 вертепів» (хоча насправді їх було більше за сотню). І від України експонувалася яворівська шопка.
А ще цієї осені яворівські майстри подарували Музею головну прикрасу - збільшену копію традиційної яворівської пташки. Відбулося це 1 жовтня 2025 року.
Тож яворівська кімната викликала у мене неймовірний захват. Хочу і собі такі іграшки в колекцію! Хочу лялькову шафку, ліжечко, і звісно ж каталочку!
І головне. За всім цим (прикраси на Ватиканській ялинці, Київській, шопка, кімнатка цих іграшок в Музеї, Птах у входу в Музей) стоять імена людей, які популяризують та відроджують українську народну яворівську іграшку. Це Оксана Когут та Остап Сойка. Остап виготовляє дерев’яні форми, Оксана розписує.

Головна ялинка Ватикану, яка приїхала з Закарпатської області на Різдво 25 грудня 2011 року (і Новий 2012 рік). Фото з інтернету

Яворівські іграшки на ялинці Ватикану, фото з інтернету

А це вже українська ялинка Нового 2017 року. Нажаль, не змогла її відвідати - фото з інтернету. Висота дерева сягала 26 метрів. Іграшок на ялинці було рівно одна тисяча! Потім велика кількість з них була вкрадена – люди почали їх знімати «на пам’ять» майже одразу після відкриття. Окрім «яворівок» ялинку прикрашало близько 3 кілометрів гірлянд і 42 тисячі ліхтариків

Хоч біля ялинки не побувала, проте маю таку колекцію! Зменшені копії іграшок з ялинки. Дякую, Яночко!

Прикраси на київській ялинці за розміром були близько 70 сантиметрів (на Ватиканській - від 30 і також до 70 сантиметрів «в діаметрі»). Моя подруга Яна (у фіолетовій сукні) приймала участь в розфарбовуванні – дівчата почали працювати ще у серпні. Фото з інтернету

Кімнатка у Музеї, повністю присвячена яворівській іграшці

Іграшки, виготовлені у Майстерні Оксани Когут та Остапа Сойки. Яскраві лялькові меблі - мрія кожної дівчинки (і панянок трохи старше теж)

Перед входом до Музею на вулиці встановлений такий красень-птах! Не пройти повз!

Ще о одній кімнаті Музею виставляється змінна експозиція, при нашому відвідуванні готувалася зимова Виставка старовинних ялинкових прикрас.

Можливо тут буде виставлена одна з найперших штучних ялинок, виготовлена з курячого пера і пофарбована в зелений колір авторства Софії Зими. І обов’язково будуть дореволюційні ялинкові прикраси

В останній кімнаті Музею діє експозиція «Історія промислової іграшки», в якій представлені вироби радянського періоду. Ті самі, які склали основу постійнодіючої Виставки. Бо головною її метою (Виставки), як я згадувала вище, був збір зразків виробництва. А в радянській Україні створення іграшок було масштабною галуззю. Існувало близько 12 великих спеціалізованих заводів/фабрик, для яких іграшки були основною продукцією – такі собі гіганти іграшкової індустрії. Наприклад, це найбільший у Європі (звісно, на той час) Донецький завод іграшок (виготовляв машинки, конструктори, збірні моделі літаків, які масово йшли на експорт у Західну Європу та США). Ще - лідер у виробництві ляльок Дніпропетровський комбінат іграшок, який створив диво – ходячу ляльку зростом 70 сантиметрів. А окрім цього величезна кількість іграшок вироблялася як «супутній товар» на військових чи промислових підприємствах, оскільки за радянськими планами кожен завод мав випускати товари для населення. І подібних «цехів ширвжитку» була величезна кількість. Тож УРСР виробляла іграшок найбільше від інших республік і постачала їх майже половині Радянського Союзу, а також на експорт.
Нині, нажаль, майже всі підприємства зачинені – скласти конкуренцію Китаю неможливо.
Ну а ми з Сашком із задоволенням у цій залі розглядаємо іграшки нашого дитинства. І один одному тицяєм пальцями: «Дивись, в мене була така!...». Сашко при цьому мене випереджав, бо з власних іграшок я знайшла лише мозаїку та стереоскоп.

Вітрини з іграшками радянського періоду

Одними з найцінніших експонатів Музею є пупс-африканець та порцелянова лялька німецького виробництва, які належали родині видатного українського патофізіолога (наука, що вивчає закономірності виникнення, розвитку та завершення хвороби) академіка Олександра Олександровича Богомольця. Музею їх подарувала невістка лікаря - дружина його єдиного сина Олега, який також був патофізіологом. Доречи, наша сучасниця лікар Ольга Вадимівна Богомолець, засновниця прекрасного комплексу «Замок Радомисль» та Клініки доктора Богомолець, є правнучкою академіка – ось така видатна медична династія.

В правій частині вітрини виставлена лялька з родини Богомолець. Вона зі сріблястим волоссям та у сірій сукні. У вітрині посередині – пупс-африканець, теж належав цій родині. А зверху на шафах – класичні неваляйки

Є в Музеї взагалі безцінні речі, які збереглися тільки тут. Це гіпсові моделі ляльок Марії Кісельової. Марія Павлівна вважається «піонеркою» радянської іграшки, яка створила перших реалістичних ляльок у СРСР. Вона народилася у 1889 році у дворянській родині на Смоленщині. Пізніше мешкала у москві, але співпрацювала з Київською артіллю «Перемога», яка масово випускала ляльок за її моделями. І саме тому авторські унікальні гіпсові зліпки голів та окремі деталі рук та ніг роботи Марії зберіглися у нашому (і лише у нашому!) Музеї. У 2022 році російські колекціонери хвилювалися, чи не постраждали ці форми.
Перші ляльки Кісельової виготовлялися з мастики, пап'є-маше та пресованої тирси, а потім вкривалися емаллю та розписувалися вручну. Тому кожна лялька фактично мала унікальний вираз обличчя.

Ляльки, в обличчях яких відтворено етнічну приналежність, вважаються особливо цінними. Не запам’ятала, але велика ймовірність, що саме цю україночку зробила Марія Кісельова. А от виготовляти звірят в одязі, типу як ведмедик у штанцях, художня рада деякий час суворо забороняла – це вважалося «антропоморфізмом» та «обманом дитини»

Міліціонери 1930-х років. Посеред полички розташована дуже цікава іграшка – Фонтан! Такою погралась би і я. А ще в Музеї існує робоча модель парового двигуна

Часто затверджені зразки іграшок були набагато кращими, ніж ті, що продавались у магазинах. Коли вони йшли в тираж, якість матеріалів зазвичай вже була "не та"

Целулоїдні пупсики зверху (зараз цей матеріал заборонений для виготовлення іграшок), знизу – звірята. Не знаю як щодо саме цих, але загалом до створення іграшок-тварин долучалися справжні скульптори. Наприклад, за зразками Юрія Олександровича Рубана було впроваджено у масове виробництво більше тридцяти іграшок. А кияни перш за все його знають по скульптурам Зубра та Левів на вході до київського зоопарку

Коні з пап’є-маше. Витривалі і міцні! Виготовлялися методом гарячого пресування паперової маси з додаванням клею та мінеральних наповнювачів. Причому ліва і права половинки коня формувалися окремо (в спеціальних металевих формах), а потім склеювалися. Стінки становили приблизно 1 сантиметр, а в середині коні були пустотілі. Хоча при цьому мали каркас - зазвичай дерев’яну балку. Коні спокійно витримували вагу дитини, але при падінні набік в них могли відбитися вуха

Як я вже згадувала, Музей немає площини, щоб показати всі свої іграшки. Але він активно співпрацює з іншими закладами. Наприклад, механічна карусель 40-х років виставлялася на виставці «Зірка сходить» на Київському залізничному вокзалі. Колекція ялинкових прикрас регулярно демонструється у Музеї історії Києва. А унікальну раритетну залізницю «Піонерська», яка була випущена у 1954 році тиражом всього лише десять тисяч наборів, ми бачили у Музеї Київського політехнічного інституту.

Раритетна залізниця, Музей КПІ, травень 2025 року

Ще іграшки з Колекції Державного Музею іграшки, виставлені у Музеї КПІ. Подібні машинки на пультах управління випускали у якості супутніх товарів харківські оборонні підприємства

Багато іграшок тут мають власну історію. Наприклад, колекцію відьм Музею подарувала пані з Херсонщини. Пізніше її містечко постраждало внаслідок руйнування Каховського водосховища – хто знає, можливо таким чином через подарунок відьмочкам вдалося врятуватися.
Багато безкоштовних презентів відбулося після початку повномасштабного вторгнення. Люди переосмислили життя і зрозуміли, що як доведеться тікати, навіть саму дорогу колекцію з собою не повезеш. Так у Музеї опинилась збірка унікальних ляльок.
А літня жінка колись подарувала Музею котика, зовсім подряпаного, потертого і дірявого. Але дорогоцінного! Він був єдиною іграшкою, яку ще дівчинкою ця пані змогла взяти з собою в евакуацію до Середньої Азії під час Другої світової війни. Котик експонується у вітрині, присвяченій дитинству під час війни. Поруч з ним – «трофейні ляльки», одна з Німеччини, інша з Маньчжурії.

Вітрина «Дитинство під час війни», котик ліворуч

Наостанок граємось іграшками. Вони дуже цікаві і нестандартні! Найбільше мене вразила Попелюшка з ефектом миттєвого перетворення – тепер хочу таку зв’язати і собі.

Іграшки, якими можна користуватися, заховані в дерев’яному сундуку

Попелюшка на балу...

... і Попелюшка – вдома

Також можна пострибати на конику. Доречи, це виявилося не так просто

Картина фламандського художника Пітера Брейгеля Старшого «Дитячі ігри». Вона, як книга, розповідає нам про тодішнє життя, ігри та іграшки дітей. Хтось катає наввипередки обідки від діжки, хтось запускає Кубарь. Саме він (кубарь) існує в Музеї, і кожен може спробувати закрутити нідерландську дзиґу!

Отже – Музей чудовий! Але тримається він зусиллями відданих людей. Таке враження, що державі байдуже і на дітей, і на іграшки.
І тепер я маю нову мрію. Що колись Музею збудують повністю окрему будівлю. Яка буде ззовні дуже привабливою, яскравою і впізнаваною. Всередині буде місце для всіх експонатів! І буде величезна ігрова кімната з купою іграшок, якими можна весело і цікаво гратися. Можливо навіть буде окрема кімната ЛЕГО-ДУПЛО! Буде бібліотека! А ще будуть проводитись різні майстер-класи. Працювати аніматори. І це буде світ дитинства, куди залюбки будуть з’їжджатися діти зі всієї мирної України.

Тож знову – мріємо разом! І віримо, що колись здійсниться.

Не втрималася, і перетворилася на відьмочку. Всіх обіймаю!