Геніальна книга Геніальної жінки

Так, Геніальна!!! І не вистачить знаків оклику за цим словом. Не вистачить слів описати талант цієї жінки. Не вистачить слів вдячності за її громадську позицію. Ліна Костенко. Богиня!
Колись я не розуміла її поезії. Пам’ятаю, як у десятому класі нам вперше задали вивчити вірш письменниці. Це був період «відлиги», коли заборонені раніше твори потихеньку поверталися людям. Звісно, вірш категорично не міг бути надрукованим у підручнику, тому ми з подругою помандрували у бібліотеку. З великими проблемами знайшли його – ДЯКУЮ працівниці, що віддано допомогла нам відшукати потрібний стопчик у якійсь збірці.
І я була трохи приголомшена – рядки здалися мені занадто довгими і не ритмічними, рифмування простежувалось не завжди…
Яка ж я була тоді молоденька!... Поетесу потрібно читати серцем. І тоді кожне слово – влучне, ідеальне, саме таке, як має бути. І відгукується – теж, саме у твоєму серці. Як невидимий портал між думками… Ментальний зв’язок з жінкою, яка стала Легендою! Зв’язок з жінкою, знайомством з якою пишається сам генерал Валерій Залужний.

Дві легенди – разом! 8 травня 2024 року під час вручення відзнак «Почесний громадянин Києва», які вручив їм обом мер Києва Віталій Кличко вдома у поетеси. Фото з інтернету

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Вірш написано у 1958 році у польському місті Щецин і він увійшов у збірку «Мандри серця». Саме «Крила» нам задали вивчити тоді. Його і зараз вчать в школі. І нинішня молодь цей та інші вірші сприймають вже інакше, ніж ми. Змінилися часи, змінилися менталітети. На краще!
І про те, що Ліну Костенко молоді люди зараз сприймають саме душею говорить число пісень, створених на основі її поезії. «Очима ти сказав, сказав мені люблю…» від Roxolanа, «Вечірнє сонце, дякую за день…» Brutto. А ще Jamala, KOZAK SYSTEM, Артем Пивоваров, Віталій Козловський та багато хто виконують шедеври Ліни Костенко, покладені на музику. Да так, що «мурахи по шкірі»...
А про популярність Ліни Василівни серед старшого покоління для мене говорить такий коротенький випадок. Несла її книгу по вулиці просто в руці. І проходячи повз якоїсь установи, почула від охоронця: «А завтра в неї день народження!». Чоловік за обкладинкою впізнав книгу, і знав на пам’ять, коли у письменниці особисте свято! Це було напередодні 19 березня – Ліна Костенко народилася в середині першого весняного місяця, у 1930 році, у Ржищеві. Пізніше, у 1936 році, її родина переїхала до Києва і оселилася на Трухановому острові у робітничому поселенні. Поселенні, яке було спалене німцями у жовтні 1943 року при відступі з Києва. До наших днів збереглися лише рештки фундаментів церкви та школи – тієї самої школи № 100, де навчалася Ліна з 1937 по1941 рік.

Я виросла у Київській Венеції
Цвіли у нас під вікнами акації
А повінь прибувала по інерції
І заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
По саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
І кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
Коли ми поверталися зі школи,
Дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
Балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
Страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев’яної Венеції

Вісімнадцятирічна поетеса, фото з Вікіпедії

Але загалом цей допис присвячений книзі. «Записки українського самашедшого» – єдиний твір Ліни Костенко у прозі. Письменниця його писала близько десяти років. Вперше опубліковано роман було у грудні 2010 року, і він одразу став бестселером. Що не фраза – цитата, яку потрібно завчити!
«…Але, Боже, як сумно, коли все вже стає минулим!
Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям, буду змитий прибоєм нових поколінь. То якби хоч прожити це єдине моє життя по-людськи. Ні, приходять нові режими, нові ешелони влади і везуть тебе силоміць по своїх безнадійних маршрутах.
І знову пускають Україну під укіс, і тебе разом з нею…»

Мій скарб!

Доречи, оформлення я вважаю не дуже вдалим. Ні, зараз воно мені подобається. Але буває так, що абсолютно невідому книгу хочеться прочитати, лиш тільки взявши у руки – навіть проста палітурка, її матеріал, колір викликають бажання відкрити сторінки.
З цією обкладинкою такого не сталося. Можливо, відлякав білий. В цілому люблю цей святковий чистий колір, але тут… мені самій дивно, чому я тут його не сприйняла. Можливо, замість нього потрібно було «залити» усе оцим бузковим. Можливо, картина польського художника-неосюрреаліста Рафала Ольбінського «Manon Pelleas et Melisande» сюди й не зовсім підходить. Хоча вона відображає суть головної лінії роману, але… ну якось вона не дуже пасує мені сюди. Словом - таким був погляд на роман відомого художника-ілюстратора Владислава Єрко, який оформлював книгу. А моя особиста думка може не збігатися з більшістю.

Тож можливо через обкладинку книга дуже довго й пролежала у мене на полиці. ДЯКУЮ своїй подрузі Світлані, що похвалилася мені – читаю, захоплена! Одразу я відшукала свій екземпляр, і була шокована – як можна було не прочитати раніше!

Щоб такого не відбулося з вами – всім раджу. І ДУЖЕ ДЯКУЮ своїй хрещеній мамі Зої за те, що подарувала мені цю золоту книгу. Книгу про події, свідками яких ми всі були ще нещодавно. Про Помаранчову революцію. Як не дивно – про газетні новини. І головне – про кохання. Яке можна врятувати навіть тоді, коли здається вже на всьому поставлена величезна крапка.
Почитайте – не пожалкуєте!

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

«Махтумкулі» про Махтумкулі і Туркменістан

Ассаламу алейкум! Здоровенькі були!
У Туркменістані я не була. Навряд чи буду. І навіть не знаю, чи хотіла б там побувати. Це одна з найдипресивнівших країн світу, де слова «демократія» не існує взагалі. Лише повна стовідсоткова диктатура.
А цей невеличкий огляд лише присвячений книзі, яка, як на мене, варта уваги. Клич Мамедович Кулієв і його історичний роман «Махтумкулі».

Фото обкладинки з просторів інтернету. Друкованого екземпляру не маю, читала в онлайн-форматі

Але спочатку трохи про те, як я натрапила на неї.
Отже у Києві, звісно ж, існує посольство Туркменістану. І, як не дивно, воно є місцем, привабливим для екскурсоводів. Ні, потрапити всередину не можливо. Але у внутрішньому дворику консульства розташована цікава альтанка у вигляді мечеті. І хоч знаходиться вона за парканом, гіди не втомлюються приводити сюди туристів, щоб показати бажаючим хоча б верхівку цього східного дива.
Не стала виключенням і я. Захотіла й собі подивитися на білий купол посеред київських двориків. Дізналася на сайті адресу, приїхала, і… залишилася ні з чим. Бо на Сході справи не вирішуються «в лоба», треба мати терпіння й тактику «зайти з боку».
Так і вийшло. Коли в черговий раз бігла по справах по вулиці Богдана Хмельницького, заскочила з розгону в якесь підворіття, опинилася у дворику з лабіринтами й просто уперлася в цю альтанку. Цікаво! Й цікаві шляхи, якими ми дістаємось того, про що мріяли...

Київський дворик з туркменською альтанкою (ліворуч)

Білосніжний купол як одна з вершин Копетдагу…

Посольство у цьому будинку розміщується з 1995 року. Туркменістан одним з перших визнав Незалежність України – 20 грудня 1991 року. Хоча самим туркменам при цьому випала важка доля – їх президент Сапармурат Ніязов ідеологією та формуванням культу своєї персони увігнав країну і простий народ в неймовірний голод та злидні. Зараз там вже інший «лідер», але взятий курс лишається майже без змін.

Загалом, що ж це за країна така, Туркменістан, що я про неї знаю?
Звісно, що там існують верблюди і безкрайні піски у пустелі Каракум, назва якої перекладається як «Чорний пісок». Що Ніязов збудував надсучасні міста-примари, в яких ніхто не живе. І що 6 жовтня 1948 року в Ашґабаді відбувся страшний землетрус, який радянська влада традиційно замовчала.
А ще на цій території колись існувала могутня Парфянська імперія. І хоча Туркменістан не є її спадкоємцем, оскільки тюркські племена, які лягли в основу сучасного туркменського етносу, прийшли сюди значно пізніше, все одно – це привід пишатися. Тому що таким чином Турменістан отримав об’єкти культурної спадщини, рівноцінні за значимістю з римським Форумом та Колізеєм. Так, Парфянська держава виникла близько 247 року ДО нашої ери і пала у 224-му році вже нашої ери. І об’єкти, які збереглися й до нині, мають надважливе значення і посилений охоронний статус. Це місто-оаза Мерв, місто Кенеургенч, фортеці, караван-сараї Шовкового шляху.

Треба сказати, що хоч я ніякого відношення до Туркменії не маю, але все ж таки може й маю, невелике. Дев’ять років працювала і товаришувала з подругою Олєю, яка родом з Туркменської республіки. Майже «сиділи за одною партою» - наші столи в бухгалтерії Військового інституту стояли поруч, і ми були «не розлий вода»: після закінчення робочого часу могли ще з пів годинки постояти під корпусом, продовжуючи теревенити про життя-буття. З такої нашої дружби навіть сміялися й складали байки.
Зараз з Ольгою все гаразд. Але ми не спілкуємось. Що сталося? Вона переїхала у Крим. Вже після його окупації…
Оля народилася й жила у Красноводську, на березі Каспійського моря - це місто зараз носить назву Туркменбаши. Після розвалу союзу важко було скрізь, і вона вирішила переїхати до свого рідного брата в Україну (хоча у нас була теж дуже складна економічна ситуація). Якщо вам хтось розповість, що в Туркменістані все дуже дешево – це правда. Дійсно так і є, все коштує копійки, але навіть тих копійок у людей немає. Перед від’їздом Оля продала трикімнатну квартиру в Туркменбаши за… триста доларів.
Отримавши українське громадянство Оля була щаслива. А потім зреклася його. І у 2022 році сказала мені, що «в Україні йде громадянська війна, а росія тут ні до чого…»...

Я і Сайбаталова Оля

Але не буду про сумне. Все ж обіцяла про книгу. Навпроти посольства у скверику побачила пам’ятник-бюст – саме так розпочалося моє знайомство з національним героєм Туркменістану поетом Махтумкулі Фрагі. Ознайомилась з біографією, і дуже швидко мені в інтернеті рекламою «прилетіла» книга – про нього. А я люблю все «документальне» та «засноване на реальних подіях», тож «читати чи не читати» - питання не виникло. Просто одразу і просто на одному диханні – не встигла й помітити, як останній раз для перегортання сторінки натиснула кнопку «Next».

Бюст Махтумкулі неподалік від посольства Туркменістану

Махтумкулі народився у 1724 році у селищі Хаджіговшан у предгір’ї гірської системи Копетдаг у долині річки Гурген - зараз це територія сучасного Ірану. На той час тут жили гоклени – одне з племен, яке стало основою туркменського народу. Батько поета також складав вірші, знав багато мов і викладав у сільській школі – саме від нього Махтумкулі отримав широкі знання, життєві позиції, філософію існування на цій землі. Поет багато мандрував, але згодом повернувся до свого народу і помер також у Хаджіговшані у 1807 році.

Треба зазначити, що поетів в Туркменії було і є багато, але далеко не всі вважаються національними героями. Щоб стати таким, треба набагато більше, ніж просто складати вірші. Потрібна сміливість відстоювати свої погляди, потрібно ці власні погляди мати. І вони мають перекликатися з долею простого люду. Потрібно дійсно опікуватись ідеями збереження національної ідентичності. Все це було в діях та думках Махтумкули, він дійсно для туркмен є тим, ким є для нас Тарас Шевченко. Віршів можна не розуміти, але з його відданістю народу, нації - не поспорити.

Автор книги – Клич Мамедович Кулієв. Загалом він був радянським дипломатом, певний час обіймав посаду Надзвичайного та Повноважного Посла срср в Тунісі, працював також в Ірані та Афганістані. Чи робота дипломата має не такі вже й великі навантаження, чи все ж таки (і я схильна до цього варіанту) Кулієв був талановитою людиною, але окрім книги про Махтумкули він написав ще історичні романи «Непокірний алжирець», «Чорний караван» та «Посол еміра».

Клич Кулієв, письменник і дипломат

Хочу зауважити один момент. Книга написана у 1964 році, тож відверто носить елементи пропаганди. Але це не зменшує її художньої цінності. Навпаки, я побачила багато спорідненого між долями українського й туркменського народів. Обидві країни точили внутрішні міжусобиці: «…Вказуємо на ворогів на стороні, а самий небезпечний ворог для нас – ми самі: родова та племінна ворожнеча, помста, грабіж, обоюдна недовіра. Повсюдно. Постійно. Хто в цьому винен?...». І ми, і вони шукали захисту від зовнішніх ворогів, не знали, до кого звернутися. І ми, і вони відчайдушно боролися проти російської експансії. Колонізацію туркменських земель росія розпочала у 1869 році – саме тоді у якості форпосту росіянами був заснований Красноводськ (в якому набагато пізніше народилася і жила моя Оля). І вже у 1881 році російська армія після тривалої облоги та жорстоких боїв взяла штурмом фортецю Геок-Тепе, що вважається вирішальним моментом – після цього туркменські землі увійшли до складу імперії. А російські війська в Геок-Тепе за традицією влаштували різанину, вбивши тисячі мирних жителів.

Ілюстрація з книги: життя туркмен – це постійний стан війни

По книзі було відзнято серіал. Будете сміятися – ані слова не зрозуміла, але подивилася на мові оригіналу! А все через те, що роман захопив. Мені стало цікаво дізнатися більше про туркменський побут, звичаї, традиції, організацію життя. З книги я «вивчила» багато нових слів – сачак (скатертина), тельпек (чоловічий головний убір, різновид папахи), чарики (взуття), дутар (подібність мандоліни), чилим (кальян), туман (перська монета), чал (напій з верблюжого молока), кошма (килим з вовни), терім («підлога» кибитки), той (весілля, свято), хазан (холодний осінній вітер), саман (глиняна з соломою цегла), сердар (вождь, очільник), сарбаз (іранський солдат) та ще багато-багато інших. І захотіла «побачити їх» на власні очі - речі, обряди, люди - якими вони є у житті. Все це є знайшла у стрічці.

Скріншот фільму – в таких повстяних каркасних кибитках посеред степу жили туркмени

І в заключенні мого опусу – нарешті - поезія Махтумкулі Фрагі!

Хто живе на чужині,
Той додому шлях шукає,
Їде цілі ночі й дні,
До вітчизни шлях шукає.

Лиха доля – круговерть.
На землі панує смерть.
Стала коном земна твердь.
Кожен золото шукає.

В цього – золота горнець.
В цього – чорний сухарець.
Цей вишукує кусець,
Інший килими шукає.

Той шукає колоски,
Інший – для комор замки.
Цей лата старі латки,
Інший нову шаль шукає.

Світ підступний. Дні летять.
Вічність – там, тут – забуття.
І марнується життя –
Кожен десь чогось шукає.

Довгий час, життя – як мить,
Нам його не зупинить.
Лебідь високо летить –
Синє озеро шукає.

Пам’ятай, Махтумкулі,
Що ти гість на цій землі.
Не живи у кабалі –
Серце мрію хай шукає.

Вірші туркменською

Так, всі ми гості на цій землі. І з собою на той світ нічого не візьмеш. Шкода, що так мало людей керується у житті цією простою істиною, а все більше навпаки. «…Дивіться, як він зрадів, отримавши ремінь… Тепер він забажає мати халат та чоботи… Потім йому знадобляться кінь та зброя, скот, різне добро… Такою є людська сутність: бажання починаються з малого, а закінчуються тим, що не вистачає цілого світу, щоб задовільнити їх…»

Повипендрююсь, і зроблю ще маленький аналіз. У своїх віршах для підсилення художньої думки Махтумкулі майже завжди використовує прийом Епістрофи – повторення слова, або цілого речення наприкінці строфи. Епістрофа не є специфічною для якоїсь народності, але я б точно назвала її притаманною поезії Сходу.

То ж чи хотіла б я відвідати Турменістан? Звісно, так. Бо не хотіти цього – неможливо. А ще більше хотіла б самого простого. І самого складного. Мирного неба. Щасливої долі звичайних людей. Українців і туркмен. Щоб мали змогу просто жити. А слово «росія» перестало існувати…

P.S. Світлини зі мною на фоні туркменської пустелі, щоб «всіх обійняти», не існує. Будемо сподіватись - поки що…

«Вільнюський покер»

Покер - гра, яка існує понад 500 років. Комбінації карт, начебто вигадані людьми. Але чи це дійсно так? Іноді здається, що грають саме нами, й колоду з людей перемішується, як заманеться. Гральні карти – це ми.

Наразі слово «потужний» використовується дещо в іронічному сенсі. Але не в цьому випадку. «Вільнюський покер» - дійсно потужна книга.

Вона знайшла мене сама. Просто одного разу на телефоні з’явилася реклама, що на ОЛХ продається бувший у використанні екземпляр «Покеру». У вас таке бувало, щоб рекламувався товар з «блошиного інтернет-ринку»? В мене ніколи до цього випадку, ані після цього. Книга ж видавалася відносно недавно, у 2020 році, але її розібрали дуже швидко. Нових екземплярів, як з’ясувалося, у продажі знайти неможливо. Тож «клюнула» на рекламу, і написала дівчині-продавцю.
В переписці вона вказала : «Книга з глибоким філософським змістом». На сто відсотків так і є! Після того, як перегорнув останню сторінку, ще кілька днів знаходишся у приголомшеному стані. Ця книга вже не відпускає ніколи – подумки повертаєшся до неї знову і знов.

«Вільнюський покер» на тлі київського хаосу

Її створив литовський письменник Річардас Ґавяліс. Можливо, деяких своїх героїв він писав з самого себе.

Автор книги Річардас Ґавяліс

Роки написання книги - з 1979 по 1987-й. Вісім років праці! Період мого читання теж немаленький: отримала на пошті я її 13 лютого 2023 року, прочитала фінальні слова наприкінці січня 2025-го. Майже два роки! Так, читати було непросто. Але це того варто.

Дякую «Видавництву Старого Лева» за можливість прочитати цю книжку.

І вперше в історії «Покеру» - ілюстрації до нього. Їх намалював мій брат Андрій, і вони неймовірні!!! Як сам роман був написаний «у шухлядку», так ці малюнки – створювались не для загалу. Але вони настільки геніальні, що дуже хочу поділитися ними. Хочу, щоб вони побачили світ.

Отже роботи мого брата Андрія Лукашевічюса, з яким ми думаємо і дихаємо однаково та одночасно! Дякую, що ти в мене є!

Город Городецького, або Розмірковування про різне

«Місто з химерами» Олеся Ільченка

Щойно дочитала! Сподобалось дуже. Обожнюю книжки, в яких історичні факти переплітаються із фантазією автора, а головними героями оповідання є відомі особистості.

Роман «Місто з химерами» вперше був виданий у 2009 році, його автор – киянин Олесь Григорович Ільченко. А головний герой книги - найвідоміший архітектор Києва Владислав Владиславович Городецький. Але ця замітка не про нього. Хочу порозмірковувати про інше.

Загалом в інтернеті про Городецького написано багато й мало одночасно. Багато – одного й того самого. «Десять фактів про життя Городецького» переписуються «журналістами» з одної статті в іншу. І на цьому все. Щось додатково знайти майже неможливо. Тому дуже цікаво було прочитати саме художню книгу про відомого архітектора та про життя Києва тих часів. Жанр оповіді заявлений, як детектив, але звісно, ніякого детективного сюжету немає, й загалом сюжету, якогось розвитку подій майже немає. Але це не знижує оцінку книги, а можливо й завищує – можна бути впевненим, що автор майже нічого не додав від себе. Тобто все, що написане – правда, до найменших дрібниць саме так і було в житті.

Від філіжанки кави не відмовлюся ніколи, тим більш коли її пропонує сам пан Городецький! (п’ю каву міцну, без цукру, але обов’язково з цукеркою «Корівка»). Фото 2004 року

Цей пам’ятник Владиславу Городецькому було встановлено у київському Пасажі у 2004 році. Автори – відомі скульптори, які у парі створили багато цікавих київських монументів (Паніковський, Проня Прокопівна, Леонід Биков). Це Володимир Іванович Щур та Віталій Йосипович Сівко.

Зізнатися? Коли фотографувалася, зовсім не знала, хто ж це присів до столика вуличної кав’ярні разом зі мною. Запитала у друзів. У відповідь почула «Здається архітектор якийсь…»,але впевненої конкретики не було.

Зараз смішно це згадати.
Звісно, на той момент я знала Будинок з химерами. Відвідувала концерт у Будинку актора (бувшій Кенасі) – разом із подругою Світланою. Була на концерті органної музики у костелі – це був спонтанний культ-масовий похід з роботи. Кілька разів оглядала Національний художній музей України – в цей заклад нас возили викладачі з Художньої школи.

Будинок з химерами, 1901-1902 роки будівництва

Костел, 1899-1909 роки будівництва

Кенаса, 1898-1902 роки будівництва. У 1981 році вона була передана закладу «Будинок актора»

Я у Будинку актора 1 грудня 2001 року. У 1970-ті роки, оскільки на той час в приміщенні розміщувався кінотеатр, до Кенаси ліворуч було добудовано гардеробне приміщення, частину його можна побачити на фото вище. Ця світлина зроблена саме в цій сучасній добудові до Кенаси. А слухали ми в той вечір «Revenko Band»

Але, відвідуючи всі ці місця, я не знала. Що збудував ці всі споруди саме він, Лєшик Городецький.

І саме про це розмова. Чия провина в тому, що я та мої друзі на той час не знали архітекторів, історію цих відомих будівль?
Вважаю, що в школі треба обов’язково ввести додатковий предмет – Історія власного міста. Замість виховної години. І це буде набагато більше виховувати дітей. Власне місто треба знати, любити і берегти. Будь-яке. І про саме невеличке село знайдеться, що розповісти, про край, про прилеглі містечка. Екскурсії теж можна проводити будь-де – скрізь знайдеться що-небудь цікаве.

Якби так було, з Києвом, мабуть, не відбувалося б того, що є зараз. Старовинні будинки навмисно знищуються, доводяться до руйнівного стану. А потім на їх місці втикаються «свічки» елітних бізнес-центрів.
Весь цивілізований світ береже власну історичну архітектурну спадщину і для бізнес-містечок окремо, майже за містом виділяє великі території.
В нас все навпаки, руйнується історична панорама Києва. Якщо якийсь район ви довго не відвідували, за півроку його впізнати вже неможливо. Скрізь натикані супер-пупер-сучасні скло-бетонні коробки. «Скло та бетон».

Бетон. Саме Городецький вперше почав у Києві застосовувати залізобетон у будівництві, збудувавши з нього Будинок з химерами.
Чому такі дивні прикраси на будинку? Городецький обожнював мандрівки та мисливство, й мрія про сафарі створила у його фантазіях диковинних тварин. І ще - зазвичай страховиськами відлякували найдорожче, тому химери й встановлені на відомих соборах – Кельнському, Нотр-Дамі. Тож мабуть Городецький дуже любив свій будинок та любив Київ.

Чи є щасливою доля Будинку з химерами? Легенди кажуть, що Городецький прокляв його, як йому довелося їхати з міста у 1920 році через московську навалу. Дійсно, організації, розташовані потім у Будинку, постійно змінювались. Але ж нині Будинок з химерами є однією з резиденцій Президента України. Чи може бути більшою шана для будинку? Тож все ж таки його долю вважаю щасливою.

Дуже хочу, щоб й весь Київ спіткала щаслива доля.

У кожного міста є СВІЙ особливий архітектор, який став душею міста. Які споруди стають символами? Ніхто не знає, формули не існує. Навряд Артинов гадав, що його водонапірна вежа стане символом Вінниці. Але ж сталося саме так. А у Києві повноправним символом міста є Будинок з химерами.

Нажаль одними химерами московію не відлякати. Тоді, на початку ХХ століття, Городецький в решті решт поїхав у Тегеран. Там він теж працював, але документальних підтверджень цьому не зберіглося. Вважається, що за його ескізами збудовано будівлю для принцеси Шамс Пехлеві (доньки персидського шаха Рези Пехлеві) у шахському палаці Саадабад.

Радянські війська вперше вдерлися в Іран у 1941 році. З тих пір ця держава підзалежна росії. І нині Тегеран із московією знову нищать моє місто і мою країну.

Всі ми любимо Київ всією душею. Але цього замало. Треба дбати та піклуватися про нього, оберігати, та – знати. Доречи, цю чудову книжку порадив мені прочитати мій син. І вже я – раджу всім!

============================================================================

P.S. Зазвичай в Постскриптумі йде рубрика, що можна почитати по темі. Але цього разу весь огляд про книгу, яку я раджу почитати. Тому навпаки, саме тут трошки напишу про наш київський шедевр – костел.

Його порівнюють з паризьким Нотр-Дамом. Не за красою – обидва унікальні, неповторні й неперевершені. Їх порівнюють саме за значимістю для міста. Як в Парижі Нотр-Дам став символом столиці Франції, так і наш київський костел – неординарна споруда, без якої уявити Київ неможливо.

І якщо я вже згадала французький храм, почну з нього. СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ був зведений у 1345 році. Для нас із Сашком він став першим історичним об’єктом, який ми відвідали у Парижі – прямо в’їхавши після тривалої подорожі у місто перш за все нас пішки протягли всією набережною Сени і підвели до храму. Було це давно – у травні 2006 року, «у рамках» нашої подорожі Північчю Європи. Тур, коли близько двох годин на добу гуляєш містом, а весь інший час їдеш в автобусі. Таке собі задоволення.
Пізніше, 15 квітня 2019 року у соборі сталася пожежа, яка суттєво пошкодила храм. Відновлення тривало кілька років, лише 7 грудня 2024 року Нотр-Дам було нарешті відкрито для відвідування.

Молодий Сашко на фоні старого Нотр-Дам-де-Парі. Острів Сіте посеред Сени, травень 2006 року

Центральна розетка Собору. Головний вхід орієнтований на Захід, тому це вікно-квітка частіше називається західним. Воно було збудоване близько 1220 року, ззовні його прикрашає скульптура Богоматері, зсередини – неймовірні вітражі

І тепер про наш «Костел-де-Київ». Він носить ім’я святого, якого найбільше полюбляють діти – Миколаївський. І навіть самі красиві фото костелу – новорічні, зі снігом та прикрашеною ялинкою.
Будувався костел з 1899 по 1909 роки. Його висота зі шпилями – 80 метрів.
Проводити богослужіння в ньому заборонили у 1936 році. Спочатку приміщення пустувало, потім використовувалося як склад та архів. А у 1981 році у костелі відкрили Будинок органної та камерної музики – не сама погана доля.
Після здобуття Україною Незалежності 29 вересня 1991 року відбулося перше після великої перерви богослужіння. Але костел продовжує діяти і як концертний зал – поки що його ділять між собою музиканти та релігійна громада.
Хоча насправді це не зовсім так. Концерти там вже не відбуваються через втрату головного музичного інструменту – органу. Це був чехословацький орган компанії «Rieger-Kloss», який було придбано до відкриття Будинку органної музики. Орган був самим великим у Києві - в нього було 55 регістрів, три мануали (клавіатури) і 3846 труб. Але 3 вересня 2021 року в середині інструменту сталося замкнення електропроводів й виникла пожежа, яка суттєво пошкодила костел. Навіть в цьому долі нашого й паризького храмів виявилися схожі.
Храм у Франції відновили, наш – ще ні. А 20 грудня 2024 року він знову зазнав пошкоджень - зовсім поряд прилетіла чергова російська ракета. Вибухова хвиля зачепила фасад та центральний вітраж.
Мрію, що війна скінчиться. І наш костел буде відновлено. Як і Нотр-Дам-де-Парі.

Над входом - головна розетка київського храму

Класична локація для найбільш вдалих фото костелу – зі сходів бізнес-центру «Торонто-Київ». Комплекс було збудовано у 2014 році. А прямо під цими сходами, де я стою, розташована чудова кав’ярня «One Love». Всі вікна навколо розтрощені вибуховою хвилею

Кав’ярня під сходами

А вікна Ковальської вистояли – тримаються, як та шафка в Бородянці (може вони з бетону?)… Розбите серце мого Києва

Гори розбитого скла – це були вікна Торонто-комплексу

Інший ракурс костелу, весна 2018-го. Чи буде в нас колись така сама весна – безтурботна, без постійних обстрілів?

Дуже знакове для мене фото. Костел порівнюють з Нотр-Дамом, але перебуваючи у цьому медичному закладі, з вікна якого фотографую, я вдавала собі, що знаходжуся у теплій Іспанії й поглядаю на шпилі барселонського храму Саґрада Фамілія. Але це – вже зовсім інша історія