Борисівські коні, вересень 2023

БорисИ – невеличке село неподалік від нашої дачі. Були часи, коли кожні вихідні ми їздили на «фазенду», і проїжджали повз села, вже за ним звертаючи до нас. Тож це місця мого дитинства. Правильна назва села – Борисів. Мешкає в ньому трохи більше за 200 осіб, а за площею воно менше квадратного кілометра.
Якоїсь визначної пам’ятки в селі тривалий час не було жодної. Звісно, окрім природи. Ця ділянка не входить до ландшафтного заказнику Васильківські Карпати, але крутосхили тут все одно присутні. Тому природа дуже мальовнича, як і скрізь у тутешніх місцях. А ще є озеро. Воно хоч і не велике, але влітку перетворюється на суцільну розвагу для місцевих – декілька разів приходила поплавати в ньому і я.

Місцевий краєвид

Але нещодавно тут з’явилася дуже крута туристична перлина. Це нібито кінна ферма, але й не зовсім так. Тутешній заклад - Кінно-трюкова база «Українські Козаки» Олега Юрчишина, Stunt Team «Ukrainian Cossacks by Oleg Yurchyshyn». І хоч «прописку» Козаки мають васильківську (вул. Прорізна, 1), реальне розташування - фактично це Борисів.

Актор та каскадер Олег Богданович Юрчишин, фото з власної сторінки у Фейсбуці

Загалом ця організація існує вже тривалий час – з 1988 року. Її діяльність зосереджена на виховуванні коней для трюків та каскадерських зйомок, тож місцевих конячок можна побачити у багатьох фільмах, музичних кліпах та рекламних роликах. Вони приймають участь у Міжнародних лицарських турнірах, а ще колектив запрошують для виступу у різних заходах, фестивалях, святах – самого різного масштабу. «Українські Козаки» відвідали багато країн Європи, а найбільшим їх тріумфом був виступ у Лондоні, коли сама її Величність Королева була у захваті та запитувала: «Як ви це робите?».
Цікаво, що у Великобританію «Українські Козаки» летіли літаком разом з кіньми! Загалом же артисти-каскадери виступають не тільки на власних конях, а й дуже швидко можуть підготувати для виступу місцевих тварин, які до цього моменту не брали участі в подібних шоу – найкоротший термін «виховання» коня для виступу стався в Угорщині, коли «нові» коні були підготовлені до виступу всього лише за два дні.
Що ж стосується «як ви це робите?», Олег Юрчишин може відповісти – все через власний досвід та травми. Від самого початку кар’єри ніяких наставників чи тренерів в артиста не було, всі знання та вміння довелося здобувати та вигадувати самому. Це дуже тернистий шлях! Спробуйте, наприклад, у фігурному катанні без тренера навчитися стрибати якийсь Рітбергер – це неможливо, доки хтось не підкаже такі дрібниці, як навіть нахил плеча, розворот та висоту коліна. Так і тут – деякі трюки виявилися дуже простими для виконання, але ж поки дійшли до висновку, як саме потрібно їх виконувати, отримали велику кількість травм.
Нині всі надскладні трюки підкорені і з легкістю виконуються навіть оберт навколо тулуба коня на повному скаку та висока піраміда.
Крайній фільм, в якому знімалися коні – «Довбуш» Олеся Саніна у цьому 20023 році. Крайній музичний кліп – «Волю в кулак» Марти Липчей теж у 2023 році. А до цього – багато-багато іншого, всього й не перелічити («Тарас Бульба», «Вогнем та мечем», «Чорна рада», «Сорочинський ярмарок», «Будинок летючих кинджалів», «Захар Беркут» і ще, й ще, й ще)

Виступ «Українських Козаків», піраміда. Фото з офіційного сайту Кінної бази

Фінальні титри до кінострічки «Довбуш». "Постановник кінних трюків – Олег Юрчишин». Фото з Фейсбуку

Святкування «випускного» у приватному садочку «Колегія мрій» у сусідній з нами Мархалівці, 2023 рік. Запрошений до діточок лагідний коник – теж з «Українських Козаків». Так, колектив із радістю відвідує заходи навіть такого невеликого масштабу. Фото зі сторінки Кінної бази у Фейсбуці

При такому поважному послужному списку «Українські козаки» тривалий час арендували приміщення в іншій частині Василькову. Але тепер нарешті коні-каскадери мають власну домівку, й саме тут – у Борисах. Збудовані нові стайні та майданчики кілька років тому, приблизно у 2020-2021 роках - спостерігали за поступовим зведенням стаєн, періодично відвідуючи дачу.

Врешті решт ми зупинилися й вирішили завітати сюди.
Як я вже сказала, цих коней запрошують для відеозйомок, для виступу на святах. Також тут навчають верховій їзді, можна приїхати просто покататися на конячці, або замовити яскраву фотосесію.
Ми ж просто прогулялися по території та познайомилися з тваринами. Дуже люб’язна дівчина назвала нам породу та кличку кожного коня, відповіла на всі запитання.

Одна з цих дівчинок провела нам маленьку екскурсію по «фермі». Фото з офіційної сторінки бази у Фейсбуці

Табличка на паркані з інформацією – години праці, телефон. За табличками видні стайні

Найбільше на базі нас привабили арабські скакуни. Вони дуже красиві! Це одна з найдавніших порід, що виведені людиною. На сході дуже цінують їх та кажуть, що арабських коней створив Аллах з південного вітру.

Арабські скакуни Абат, Асцент та Гектор (хто з них хто – не знаю)

На фото вище – арабські коні. Вам здається, що вони білі? Ні, вони сірої масті! При цьому фото правдиво передає кольори. Справа в тому, що сірі коні з часом біліють. Це явище має назву «посивіння коня» і носить дуже індивідуальний характер. Із віком у тварини шкіра гірше виробляє пігмент. Бувають випадки, коли кінь віком три роки вже повністю сивий – білий. Буває й навпаки – все життя лишається сірим. А найчастіше сірі коні стають білими у сіру цяточку, ці цяточки називають «гречка». Всіх цих коней все одно продовжують називати сірими.

Мама та маленьке лоша

Торкатися носика коня – це неймовірні відчуття! Він м’якенький та дуже приємний, як бархат! Я не могла відійти від цієї чарівної мордочки!

Тож приїздіть у Борисів покататися на каскадерських конях, повчитися верховій їзді, або замовити неймовірну фотосесію. Організація працює щодня, для відвідування потрібно записатись за номером 0508252479. І коники відкриють вам свій чарівний світ!

Город Городецького, або Розмірковування про різне

«Місто з химерами» Олеся Ільченка

Щойно дочитала! Сподобалось дуже. Обожнюю книжки, в яких історичні факти переплітаються із фантазією автора, а головними героями оповідання є відомі особистості.

Роман «Місто з химерами» вперше був виданий у 2009 році, його автор – киянин Олесь Григорович Ільченко. А головний герой книги - найвідоміший архітектор Києва Владислав Владиславович Городецький. Але ця замітка не про нього. Хочу порозмірковувати про інше.

Загалом в інтернеті про Городецького написано багато й мало одночасно. Багато – одного й того самого. «Десять фактів про життя Городецького» переписуються «журналістами» з одної статті в іншу. І на цьому все. Щось додатково знайти майже неможливо. Тому дуже цікаво було прочитати саме художню книгу про відомого архітектора та про життя Києва тих часів. Жанр оповіді заявлений, як детектив, але звісно, ніякого детективного сюжету немає, й загалом сюжету, якогось розвитку подій майже немає. Але це не знижує оцінку книги, а можливо й завищує – можна бути впевненим, що автор майже нічого не додав від себе. Тобто все, що написане – правда, до найменших дрібниць саме так і було в житті.

Від філіжанки кави не відмовлюся ніколи, тим більш коли її пропонує сам пан Городецький! (п’ю каву міцну, без цукру, але обов’язково з цукеркою «Корівка»). Фото 2004 року

Цей пам’ятник Владиславу Городецькому було встановлено у київському Пасажі у 2004 році. Автори – відомі скульптори, які у парі створили багато цікавих київських монументів (Паніковський, Проня Прокопівна, Леонід Биков). Це Володимир Іванович Щур та Віталій Йосипович Сівко.

Зізнатися? Коли фотографувалася, зовсім не знала, хто ж це присів до столика вуличної кав’ярні разом зі мною. Запитала у друзів. У відповідь почула «Здається архітектор якийсь…»,але впевненої конкретики не було.

Зараз смішно це згадати.
Звісно, на той момент я знала Будинок з химерами. Відвідувала концерт у Будинку актора (бувшій Кенасі) – разом із подругою Світланою. Була на концерті органної музики у костелі – це був спонтанний культ-масовий похід з роботи. Кілька разів оглядала Національний художній музей України – в цей заклад нас возили викладачі з Художньої школи.

Будинок з химерами, 1901-1902 роки будівництва

Костел, 1899-1909 роки будівництва

Кенаса, 1898-1902 роки будівництва. У 1981 році вона була передана закладу «Будинок актора»

Я у Будинку актора 1 грудня 2001 року. У 1970-ті роки, оскільки на той час в приміщенні розміщувався кінотеатр, до Кенаси ліворуч було добудовано гардеробне приміщення, частину його можна побачити на фото вище. Ця світлина зроблена саме в цій сучасній добудові до Кенаси. А слухали ми в той вечір «Revenko Band»

Але, відвідуючи всі ці місця, я не знала. Що збудував ці всі споруди саме він, Лєшик Городецький.

І саме про це розмова. Чия провина в тому, що я та мої друзі на той час не знали архітекторів, історію цих відомих будівль?
Вважаю, що в школі треба обов’язково ввести додатковий предмет – Історія власного міста. Замість виховної години. І це буде набагато більше виховувати дітей. Власне місто треба знати, любити і берегти. Будь-яке. І про саме невеличке село знайдеться, що розповісти, про край, про прилеглі містечка. Екскурсії теж можна проводити будь-де – скрізь знайдеться що-небудь цікаве.

Якби так було, з Києвом, мабуть, не відбувалося б того, що є зараз. Старовинні будинки навмисно знищуються, доводяться до руйнівного стану. А потім на їх місці втикаються «свічки» елітних бізнес-центрів.
Весь цивілізований світ береже власну історичну архітектурну спадщину і для бізнес-містечок окремо, майже за містом виділяє великі території.
В нас все навпаки, руйнується історична панорама Києва. Якщо якийсь район ви довго не відвідували, за півроку його впізнати вже неможливо. Скрізь натикані супер-пупер-сучасні скло-бетонні коробки. «Скло та бетон».

Бетон. Саме Городецький вперше почав у Києві застосовувати залізобетон у будівництві, збудувавши з нього Будинок з химерами.
Чому такі дивні прикраси на будинку? Городецький обожнював мандрівки та мисливство, й мрія про сафарі створила у його фантазіях диковинних тварин. І ще - зазвичай страховиськами відлякували найдорожче, тому химери й встановлені на відомих соборах – Кельнському, Нотр-Дамі. Тож мабуть Городецький дуже любив свій будинок та любив Київ.

Чи є щасливою доля Будинку з химерами? Легенди кажуть, що Городецький прокляв його, як йому довелося їхати з міста у 1920 році через московську навалу. Дійсно, організації, розташовані потім у Будинку, постійно змінювались. Але ж нині Будинок з химерами є однією з резиденцій Президента України. Чи може бути більшою шана для будинку? Тож все ж таки його долю вважаю щасливою.

Дуже хочу, щоб й весь Київ спіткала щаслива доля.

У кожного міста є СВІЙ особливий архітектор, який став душею міста. Які споруди стають символами? Ніхто не знає, формули не існує. Навряд Артинов гадав, що його водонапірна вежа стане символом Вінниці. Але ж сталося саме так. А у Києві повноправним символом міста є Будинок з химерами.

Нажаль одними химерами московію не відлякати. Тоді, на початку ХХ століття, Городецький в решті решт поїхав у Тегеран. Там він теж працював, але документальних підтверджень цьому не зберіглося. Вважається, що за його ескізами збудовано будівлю для принцеси Шамс Пехлеві (доньки персидського шаха Рези Пехлеві) у шахському палаці Саадабад.

Радянські війська вперше вдерлися в Іран у 1941 році. З тих пір ця держава підзалежна росії. І нині Тегеран із московією знову нищать моє місто і мою країну.

Всі ми любимо Київ всією душею. Але цього замало. Треба дбати та піклуватися про нього, оберігати, та – знати. Доречи, цю чудову книжку порадив мені прочитати мій син. І вже я – раджу всім!

============================================================================

P.S. Зазвичай в Постскриптумі йде рубрика, що можна почитати по темі. Але цього разу весь огляд про книгу, яку я раджу почитати. Тому навпаки, саме тут трошки напишу про наш київський шедевр – костел.

Його порівнюють з паризьким Нотр-Дамом. Не за красою – обидва унікальні, неповторні й неперевершені. Їх порівнюють саме за значимістю для міста. Як в Парижі Нотр-Дам став символом столиці Франції, так і наш київський костел – неординарна споруда, без якої уявити Київ неможливо.

І якщо я вже згадала французький храм, почну з нього. СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ був зведений у 1345 році. Для нас із Сашком він став першим історичним об’єктом, який ми відвідали у Парижі – прямо в’їхавши після тривалої подорожі у місто перш за все нас пішки протягли всією набережною Сени і підвели до храму. Було це давно – у травні 2006 року, «у рамках» нашої подорожі Північчю Європи. Тур, коли близько двох годин на добу гуляєш містом, а весь інший час їдеш в автобусі. Таке собі задоволення.
Пізніше, 15 квітня 2019 року у соборі сталася пожежа, яка суттєво пошкодила храм. Відновлення тривало кілька років, лише 7 грудня 2024 року Нотр-Дам було нарешті відкрито для відвідування.

Молодий Сашко на фоні старого Нотр-Дам-де-Парі. Острів Сіте посеред Сени, травень 2006 року

Центральна розетка Собору. Головний вхід орієнтований на Захід, тому це вікно-квітка частіше називається західним. Воно було збудоване близько 1220 року, ззовні його прикрашає скульптура Богоматері, зсередини – неймовірні вітражі

І тепер про наш «Костел-де-Київ». Він носить ім’я святого, якого найбільше полюбляють діти – Миколаївський. І навіть самі красиві фото костелу – новорічні, зі снігом та прикрашеною ялинкою.
Будувався костел з 1899 по 1909 роки. Його висота зі шпилями – 80 метрів.
Проводити богослужіння в ньому заборонили у 1936 році. Спочатку приміщення пустувало, потім використовувалося як склад та архів. А у 1981 році у костелі відкрили Будинок органної та камерної музики – не сама погана доля.
Після здобуття Україною Незалежності 29 вересня 1991 року відбулося перше після великої перерви богослужіння. Але костел продовжує діяти і як концертний зал – поки що його ділять між собою музиканти та релігійна громада.
Хоча насправді це не зовсім так. Концерти там вже не відбуваються через втрату головного музичного інструменту – органу. Це був чехословацький орган компанії «Rieger-Kloss», який було придбано до відкриття Будинку органної музики. Орган був самим великим у Києві - в нього було 55 регістрів, три мануали (клавіатури) і 3846 труб. Але 3 вересня 2021 року в середині інструменту сталося замкнення електропроводів й виникла пожежа, яка суттєво пошкодила костел. Навіть в цьому долі нашого й паризького храмів виявилися схожі.
Храм у Франції відновили, наш – ще ні. А 20 грудня 2024 року він знову зазнав пошкоджень - зовсім поряд прилетіла чергова російська ракета. Вибухова хвиля зачепила фасад та центральний вітраж.
Мрію, що війна скінчиться. І наш костел буде відновлено. Як і Нотр-Дам-де-Парі.

Над входом - головна розетка київського храму

Класична локація для найбільш вдалих фото костелу – зі сходів бізнес-центру «Торонто-Київ». Комплекс було збудовано у 2014 році. А прямо під цими сходами, де я стою, розташована чудова кав’ярня «One Love». Всі вікна навколо розтрощені вибуховою хвилею

Кав’ярня під сходами

А вікна Ковальської вистояли – тримаються, як та шафка в Бородянці (може вони з бетону?)… Розбите серце мого Києва

Гори розбитого скла – це були вікна Торонто-комплексу

Інший ракурс костелу, весна 2018-го. Чи буде в нас колись така сама весна – безтурботна, без постійних обстрілів?

Дуже знакове для мене фото. Костел порівнюють з Нотр-Дамом, але перебуваючи у цьому медичному закладі, з вікна якого фотографую, я вдавала собі, що знаходжуся у теплій Іспанії й поглядаю на шпилі барселонського храму Саґрада Фамілія. Але це – вже зовсім інша історія

Желейний торт «Бите скло»

У дитинстві обожнювала желе. Мабуть тому, що інших солодощів й не існувало. Все було дефіцитом. Желе також не було у вільному продажі, але якщо його вдавалося купити, то була насолода. Миті задоволення вкарбувалися у пам'ять на все життя – новорічний стіл, прикрашена ялинка, ліхтарики, і я біля телевізору дивлюся «В гостях у казки» і ложкою наминаю величезне блюдо з желе.

Дитинство, я у костюмі Снігоруньки. Ці ліхтарики зберіглися у мене й досі, але звісно вже не у робочому стані. Вони самі – як крихітки яскравого желе!

Зараз я до желе «дихаю рівно». Але від цього торту встояти не можу. Тим більш що робиться він дуже швидко (я маю на увазі саме період праці на кухні, без урахування часу на застигання желе), ще й дуже простий у виконанні.

Простий то він простий, але щоб він вийшов дійсно гарним, треба знати декілька дрібниць. Рецептів в інтернеті багато, а от про деякі нюанси не пишуть. Можливо не пишуть тому, що це і так очевидно. Але мені – ні! І декілька разів мені не подобався результат того, що я зробила.

Отже, спробуємо зробити ідеальний торт «Бите скло»!

Починати потрібно, звісно, з різнокольорових желе. Вибираємо пакетики, які до вподоби за кольором і смаком, і робимо. Бажано, щоб вони були однієї торгової марки виробника - щоб за якістю вийшли однакові. На цьому етапі вже й з’являється ПЕРШИЙ секрет – для кращого застигання желе потрібно води брати майже вдвічі менше, ніж написано в інструкції.
Після того, як ретельно перемішали порошок із гарячою водою, з’являється і ДРУГИЙ нюанс, про який я не знала. А саме – рідину потрібно обов’язково перелити для застигання в іншу ємність! Бо як гарно не перемішуй, все одно на дні лишаються комочки.

Пакетики з желе. Користуюсь різними марками – подобаються всі! В даному разі це IRIS

Далі очікуємо застигання.

І наступний етап – різнокольорове желе треба порізати. Тут заховався ще один, ТРЕТІЙ, секрет. Коли робила перший раз, різала просто у мисочках, в яких желе було. Так робити не можна! Бо желе покришилося, подавилося та пожмакалося, рівних охайних шматочків не вийшло зовсім. Я замислилася, як правильно ж різати, і навіть припустила – може треба було розігріти ніж, щоб він желе начебто плавив? Ні, всього лише треба желейну масу витягти з мисочки. Витягувати не складно – на якусь кількість секунд треба мисочці зробити водяну баню, тобто помістити її в більшу ємність з кропом. Від гарячої води желе миттєво відлипає від миски, перекладаємо його на тарілку або дошку, і вже зараз воно просто чудово ріжеться звичайним ножем.

Порізане желе у ємностях, які буду заливати сметаною. У цьому випадку нарізала неправильно, у мисках, яких застигало желе. Можна бачити, що шматочки ушкоджені, не мають рівних країв

Викладаємо шматочки желе у великий таз, перемішуємо і заливаємо сметанно-желатинним розчином. Розчин готуємо наступним чином. Розчиняємо пакетик желатину (25 грам) по інструкції. Тим часом сметану збиваємо міксером разом із цукром (кількість цукру беремо за смаком, для солоденького варіанту це стакан, але можна брати менше). Можна додати ваніліну. Вливаємо готовий желатин, остаточно все збиваємо міксером і заливаємо цією масою наші підготовлені шматочки желе. Цей етап потрібно робити дуже швидко.

Залите сметаною желе

Все. Лишаємо до остаточного застигання (2-3 години у холодному місці).
Готовий торт можна лишити у мисці, або знову ж таки за допомогою водяної бані викласти на святкове блюдо.(Нагадую – потримати у кропі достатньо кілька секунд! Якось тримала й рахувала до 30 – це занадто багато, торт сильно «підплавило»)
Приємного смаку!

Готовий торт

Приємного чаювання!

Снігуронька подорослішала та вже сама готує собі желе. Фото зроблене напередодні Нового 2022 року. В мене не було ніяких передчуттів, у війну ми не вірили (та хто ж повірить, що таке можливо у ХХІ столітті?), але за декілька годин до опівночі мені стало дуже зле – мабуть наша підсвідомість знає все набагато краще за нас самих…

Як видно, цей торт в нас є майже постійно!

Лишився єдиний шматочок!

І нехай все ваше життя сяє іскристими барвами, як желе, але ніколи не буде «битим склом»!

Космічний Витачів, жовтень 2023

Я знала, що у Витачеві гарні краєвиди. Чула від знайомих, читала в інтернеті відгуки. Але Сашка одними краєвидами на прогулянку не спокусиш. Тому я навіть не вмовляла його, й не мріяла тут опинитись. Тож моєму здивуванню не було меж, коли раптом в один з осінніх вихідних днів Олександр сам запропонував прогулятися сюди.
Мене умовляти не прийшлось, і ось – ми вже тут!

Десь ще на під’їзді до локації ми були шоковані. Шоковані кількістю автівок та людей. Вузеньке узбіччя сільської вулички було геть заліплене машинами. Паркувальний майданчик існує, але він був весь зайнятий. А нові автомобілі все їхали і їхали. Сашко дуже не любить натовпу людей, і у цей момент ми ледь не почали розвертатися назад.
Але такої ситуації лякатися не треба, бо насправді місця на березі Дніпра вистачає абсолютно всім. І на схилах натовп не відчувається зовсім.

Коли ж ми таки нарешті ризикнули вийти з машини і пройти трохи вперед, знов були шоковані. На цей раз – панорамою. Незрівнянний Дніпро! Від його величі захоплює дух… Саме тут можна провести безліч часу, просто дивлячись в далину…
Чим ми і зайнялись просто зараз. З собою в нас був термос і запечені бутерброди, тож перекус влаштували тієї ж миті. Стільчики-крісельця є у вільному доступі, але ж й гарно сидіти, просто вмостившись на краю урвища.

Приголомшливий краєвид

Посмакувавши, ми вирушили на прогулянку.
Треба сказати, перше, що зустрічається прибульцям у цьому місці - дерев’яний вітряк. Цей вітряк не є старовинним. Фактично це новобудова, але – із власною історією. З’явився він тут у 1991 році за ініціативою Олеся Бердника.
Олесь Павлович Бердник – український письменник-фантаст, філософ та політичний в’язень. Його називають українським хіпі, а особисто мені він чимось нагадує Максиміліана Волошина. Недарма я обізвала всіх туристів прибульцями - філософія Бердника пов’язана із космосом: ми – лише частина нескінченності, тому людина теж не має кінця.
У 1989 році Бердник започаткував громадську організацію Українська Духовна Республіка – така собі асоціація українців у всьому світі. На мій погляд УДР важко назвати саме організацією, бо якогось фактичного навантаження, функції чи місії в неї не було, окрім розмов та пишних зустрічей-фестивалей раз на рік, які голосно називали Конгресами. Тож за час існування Української Духовної Республіки відбулося декілька таких конгресів-зльотів. Кожен раз обиралися різні місця проведення, один з них пройшов навіть на Говерлі. А оскільки Олесь Бердник деякий час жив у Витачеві, саме тут відбулося декілька конгресів різних років і саме цю місцину він зробив осередком Української Духовної Республіки.

Українська Духовна Республіка. Камінь у Витачеві

Саме до конгресу 1991 року було збудовано вітряк, його сходи використовувалися в якості трибуни, з якої велися промови.

1991 рік. Олесь Бердник – сивий велетень. Фото з інтернету

Вітряк зараз

Тоді ж, до Конгресу УДР у 1991 році було збудовано й козацьку капличку. Будували її начебто на основі ескізу Тараса Шевченка, буцімто замальовку старої козацької каплиці він зробив, коли готував свій альбом «Мальовнича Україна». І незвичайний семираменний хрест, який увінчує каплицю, також відтворено за малюнком Шевченка.
Передивилась всі роботи Тараса Григоровича (це було не складно, бо у Вікіпедії існує чудова стаття «Список картин і малюнків Тараса Шевченка») і не знайшла жодного подібного малюнку. Хіба що цей:

Акварель «Сільське кладовище», 1845 рік. Фото з Вікіпедії

Для інформації, альбом «Мальовнича Україна» був створений у 1844 році та в нього увійшло всього шість робіт митця. Це «У Києві», «Видубицький монастир», «Судна рада», «Старости», «Казка» та «Дари в Чигирині». Роботи виконані у складній техніці офорту. Офорт – це гравюра на металі, яка дозволяє робити відбитки на папері. Шевченко планував випустити декілька альбомів, але перший випуск не приніс йому очікуваних коштів, тому інші випуски «не побачили світ», хоча матеріалу (замальовок, ескізів, ідей) у художника лишилось багато.
Тож якщо хтось володіє інформацією, з якого саме начерку будувалась ця капличка – буду дуже вдячна за будь-яку інформацію.

І ще. Витачів вважається дуже давнім селом - вперше він згадується ще у середині Х століття як великий порт на Дніпрі. Пізніше, у 1096 році князь Святополк збудував тут свою фортецю Новгород-Святополч, і тут двічі відбувалися великі з’їзди князів. Нинішня козацька капличка зведена на місці, де приблизно відбувався один з цих з'їздів 30 серпня 1100 року.

Капличка

В середині

У вересні 2023 року каплиця та вітряк були підновлені – в них відремонтували підлоги та дахи. Капличка була перекрита новою гонтою. Роботи виконували автентичні майстри-гуцули, а гроші на ремонт надали в тому числі дружина Бердника та його донька Громовиця (так-так, доньку письменник назвав на честь героїні своєї книги «Зоряний корсар».)

Поруч із вітряком зовсім нещодавно з’явилася ще одна споруда цікавого вигляду. Це крафтова пекарня «Витач». Слово «крафтовий» фактично означає «авторський», тобто така продукція виготовляється власноруч, як це робили в давнину ремісники. У пекарні це стовідсотково відповідає дійсності, бо навіть обладнання тут – авторське. Величезні печі, в яких випікають хліб, створені за власними ескізами володаря пекарні – проекти розроблялися ним особисто разом із пічником. І це був справжній ризикований експеримент – оскільки така піч будувалася вперше, було невідомо, як вона запрацює. А собівартість побудови її не маленька – як новий автомобіль середнього класу. Вага такої печі – близько 20 тон, і на будівництво двох печей пішло п’ять місяців. Так, таких печей у пекарні дві, і вони мають власні імена – це Альфа та Брава.

Вітряк та пекарня «Витач» поруч з ним. Стиль будівлі пекарні визначають як «лофт» - поєднання навмисної брутальності та індустріального вигляду з вишуканістю та аристократизмом

На передньому плані – підготовлені до випікання сінабони (раніше ми їх називали «равлики», сучасна ж назва походить від англійського «cinnamon» - «кориця»). А далі – сама піч. Яка з них, Альфа чи Брава - не знаю

Хліб тут випікається за старовинними технологіями – на заквасці із тривалою ферментацією. Закваска – це комбінація мікроорганізмів, а ферментація – процес, коли закваска вступає в реакцію з водою та борошном. Тривалою вважається ферментація, коли вона відбувається близько 20 годин, тобто майже добу тісто «бродить» - таким чином тісто наповнюється газом і отримує пухку структуру. Такий хліб вже наділений «преміальними характеристиками» - він не псується близько десяти днів і дуже смачний.

Фірмовий хліб «Витач». Має цікавий «рустикальний» вигляд (тобто «простий, грубий» - натуральний). На скоринці, як рубці, нанесені трипільські орнаменти

Власники пекарні – підприємець Олександр Собко та його дружина Ірина. Їх будинок розташований біля пекарні, і саме вони доглядали за каплицею та вітряком, упорядкували це місце.
Ідея збудувати пекарню виникла у родини в 2020 році, під час пандемії коронавірусу. Запрацювала ж вона 25 лютого 2022 року, на другий день війни. І протягом двох місяців випікала хліб нашім бійцям на фронт. Загалом планували відкрити пекарню трохи пізніше, наприкінці квітня напередодні Великодня. Але…
Оскільки печі дуже масивні, вони потребують поступового прогрівання - при швидкому нагріві можуть тріснути. На початок війни Олександр прогрівав першу піч вже вісім днів і встиг нагріти її до 150-160 градусів. Випікання ж хліба потребує 280-300 градусів, тому перші дні випікали на черені.

Власник пекарні Олександр Собко

Зараз щодня тут випікають близько 300 буханців, спалюючи при цьому 10-15 кілограмів дров. Тож якщо виникло бажання скуштувати хліб, запечений на дровах за старовинними технологіями – Вам у Витач. Увага! Розклад роботи пекарні: з 8.00 до 18.00, понеділок та вівторок – вихідні дні!

Інтер'єр пекарні

Ну а ми вирішили прогулятися, а хліб купити на зворотньому шляху. Одразу скажу, що це була наша помилка, бо потім за хлібом вишукувалась така черга, яка знов шокувала нас.

Черга. В середині – вдвічі більша

Але вже як вийшло. Тож ми відправились прогулятися.
А дорога-стежка тут одна – у бік Дніпра. Вона і сама як ріка, петляла, кружляла, дедалі ставала все вужче, аж доки не стала вдаватися зовсім небезпечною. Ми йшли доволі довго, але все ж таки в якомусь місці просто вирішили повертати назад. Поверхня землі на стежці відполірована ногами до такого ступеню, що аж блищить і дуже слизька, наче ковзанка. У крутих місцях кросівки не тримаються за ґрунт, і є висока ймовірність злетіти у хащі. Тому для прогулянки найкраще вдягати взуття на кшталт футбольних бутсів або альпіністських чобіт – із шипами знизу.
(Доповнення, зроблене пізніше: коли були тут вдруге, я таки спустилася до самого низу – це можливо! Особливо цікавого краєвиду там немає, лише очерет та невеличкий струмочок, який впадає у Дніпро. Тому ризикувати чи ні – вирішувати Вам.)

Стежка над прірвою до Дніпра

Такий краєвид Вам відкриється, якщо спуститесь до самого низу

Повертаємось, і йдемо вгору на гору. Так, це саме гора, і вона має власну назву – гора Могила. Її висота – 190 метрів над рівнем моря, і це найвища точка Правобережної Київщини.
Навколо – різнотрав’я. Краса! Тут знімали багато фільмів – «Вавилон ХХ», «Богдан Зиновій Хмельницький», «Право на любов». А ще – у 2013 році «Поводир» Олеся Саніна. Тоді тут була збудована декоративна хата зі стріхою, але її вже не існує. Від фільму залишилася лише невеличка дерев’яна споруда.

Покинуті декорації

Фото Олени Крушинської, лютий 2018 року, взяла з просторів інтернету. Декорації до епізодів фільму «Поводир». Наразі існують тільки залишки хатинки, яка тут розміщена ліворуч. Шкода, у хаті можна було б створити музей, але її вже не існує…

Що ж. Витачів – чергове місце нашої сили. Можливо Берднику саме тут намарилися космічні теми його книжок. Бо саме тут відчуваєш зв’язок із космосом та нескінченність Всесвіту...

До того як сюди потрапити, я вже знала, що у Витачеві гарні краєвиди. Але не знала, що настільки…

Погляд у Космос - Канівське водосховище…

P.S. Наостанок рецепт смачнючих сінабонів від Юлічки Шевченко:
Опара: живі дріжджі + молоко тепле + цукор + ложка муки
Коли підніметься: мука + вершкове масло розтоплене + трішки розпушувача + яйця
Дякую, Юлічко! Смачні дуже-дуже!