Ця історія нова…
Колись давно, у 2008 році, я вперше відвідала Театр «Сузір'я». У ті часи інтернету… хотілося б написати, що не існувало. Але ні, звісно існував. Проте – дуже обмежений. Інформації в ньому було вкрай замало. А щоб онлайн купити квитки - про таке навіть і мріяти було неможливо.
Тож тодішня моя історія починалася так:
У грудні в улюбленого чоловіка день народження. І щоб урізноманітнити звичне святкування за столом вирішила влаштувати культурно-розважальну програму – організувати візит до театру. Тож після узгодження всіх можливих нюансів з гостями їду на метро до Центральних театральних кас.
Тривалий час ретельно вивчаю афіші – справа не проста. Догодити потрібно всім. Врахувати смаки кожного. А особливо – мати на увазі любов до театру самого Сашка. Щоб святковий вечір не перетворився на НЕ святковий вечір (м’яко кажучи, а це можливо).
Тож розглянувши безліч варіантів, зваживши всі «за» та «проти» роблю складний вибір.
Підходжу до віконця і прошу п’ять квитків на неділю у Театр на Лівому березу Дніпра – у цей день там йде легка комедія.
- Зараз подивлюся, - каже жіночка і починає копирсатись у паперових простирадлах.
- На це число немає,- вже за хвилину чую відповідь я.
Трошки (поки що трошки) збита з пантелику. Повертаюся до афіш, і знов зосереджено їх розглядаю.
- А в «Лесі Українки» є?
- Два в місця в ложі-бенуар та одне на другому ярусі.
- А во «Франка»?
-Ні.
До афіш вже не йду, лише перераховую театри:
- «Опери й балету»? (хоч Сашко таке і не потягне)
- Розкупили на всі свята…
- Театр «Браво»?
- Одне місце в останньому ряду…
- «Колесо»…
- Та ви що, там зал маленький, давно немає…
- «Молодий» (хоч мої улюблені «За двома зайцями» ми передивились вже «сто» разів)…
- Та ні…
- А ВЗАГІЛЛІ ХОЧ ЩОСЬ ХОЧ КУДИСЬ Є????, - в мене увірвався терпець.
- Є. У «Сузір’я».
- ?????
Я у розпачі. Що ж це за театр такий, що про нього вперше чую. Нікуди місць немає, а тут – будь-ласка. А ж гості в мене поважні! Захід з приводу Дня народження!
Подивившись на мій розгублений вигляд, касирка взялася заспокоювати:
- Не хвилюйтеся! Ви зрозумієте, що таке справжній театр! Відповідна атмосфера там починається одразу, як то кажуть, з гардеробу!
Що ж, вибору немає. Хоч я вже і не у захваті від власної ідеї. Може б краще сиділи вдома, та сьорбали чай з коньяком. Всіх попереджаю про невизначеність, несподіваність і незрозумілість ситуації.
Але! Все пройшло дуже чудово. Та СТАРА моя історія виявилася неочікувано цікавою і затишною, такою, що запам’яталася всім. Касирка виявилася права!
Ми були вражені стовідсотково.
Настільки, що саме після відвідин Театру я почала записувати свої емоції, враження, розшукувати різну історичну інформацію та поєднувати її в оповіді, що в решті решт і вилилося у цей блог.
І весь цей час я мріяла відвідати Театр знову.
Не виходило, не складалося. Це – життя.
Але ж мрії повинні здійснюватися. І ось, у квітні 2026-го я знову тут! Цього разу - з улюбленими подругами.
І я знову слухаю у «фойє» розповідь про… не Театр. А про приміщення, в якому він розташований. І можливо саме ця історія розкрила мені очі… на Київ. Що наше місто – не тільки знакові Золоті ворота, Софійський собор та Лавра. Наше місто – це кожний будинок, і кожен з них приховує свою власну історію та легенду.
Бо ж будівля, де ми зараз знаходимось, зовсім непроста. Вона не є приміщенням Театру у класичному його розумінні – сцена, глядацький зал, ложі. Тому що розташовано заклад мистецтва… у квартирі! Просто у звичайній квартирі.
Ну, не зовсім звичайній. А старовинній. І що цікаво – у цю квартиру веде повністю окремий під’їзд. Масивні двері, величні сходи, і - квартира на третьому поверсі. Можливо, це єдиний у світі Театр (при тому, що державний і академічний), який розміщено… в квартирі!
За давньою традицією перед кожною виставою глядачам розповідають про сам будинок і зародження в ньому Театру. При чому звучить це кожен раз інакше – скільки б разів ви не відвідували заклад, кожен раз дізнаєтесь щось нове. І я також перескажу цю давню історію, зібрану по крупицях.
Треба зазначити, що приблизно до середини XIX століття вся ця місцина вважалася околицею Києва. Тут стояли старенькі дерев’яні будиночки і випасалися кози. Змінилося все лише після відкриття Університету святого Володимира (1843 рік) та Міського театру (1856 рік), які на той момент були збудовані фактично на пустирі. Ціни на землю тоді одномоментно фантастично «злетіли» і, як гриби після дощу, почали зростати престижні будинки-палаци-кам’яниці у модному на той час стилі модерн – для здачі їх під житло.
Київський підприємець і мільйонер Леонід Петрович Родзянко також вирішив «не відставати від моди». 22 листопада 1907 року він придбав тут ділянку у нащадків колезького радника Карла Адамовича Ржепецького. Ржепецькі мали дерев’яний маєток, декілька додаткових будівель та доглянутий сад. Саме цю частину з садом, без забудов, і придбав спершу Родзянко. Нині важко повірити, що колись тут були плодові дерева - зараз кожний клаптик заасфальтовано, а зелені майже немає. Трошки пізніше, за кілька років, Родзянко придбав і решту території Ржепецьких.
На цій ділянці Родзянко збудував не один, а декілька будинків. Два з них стоять фасадами по червоній лінії вулиці Ярославів Вал (і саме їх ми розглянемо більш уважно), інші ж три розміщені у дворі.
Умови купівлі-продажу так детально ми знаємо через Реєстри нерухомості, які велися у російській імперії. В цьому аспекті тоді все було чітко і прозоро – друкувалося щорічне видання Адресна книга «Весь Киев», де зазначалося, кому належить та чи інша ділянка. Коли ж зводилася нова будівля, власник мав подати проєкт до міської управи на затвердження. По «наших» будинках в архівах збереглися відповідні документи.
Цікаво, що будинок, який має адресу Ярославів Вал 14-А насправді був збудований другим (а якщо рахувати будівництво флігелей, то навіть третім) – у 1910-1911 роках. Його автор – київський архітектор німецького походження Мартин Вільгельмович (Васильович) Клуг (народився близько 1870 року у Києві). Цей будинок відомий перш за все своїми каріатидами – жіночками з довгим розпущеним волоссям, що стоять з двох боків від входу у під’їзд.
А першим у 1908-1909 роках вибудувався елегантний 14-Б і флігель у дворі під номером 14-В. Їх архітектором виступив відомий цивільний інженер Микола Іванович Яскевич.
Як бачимо, Родзянко винайняв різних архітекторів, тому й будинки абсолютно різні ззовні. Але, збудовані в єдиному стилі модерн, вони неймовірно гарно доповнюють один одного. Недарма в народі їх прозвали «Весна» та «Осінь».
Ці будинки й нині є однією з головних окрас вулиці, повз яких неможливо пройти спокійно. В них розміщувалися п’ятикімнатні та шестикімнатні квартири для винайму – оренда однієї коштувала 3000-4000 рублів на рік, і це були на той момент величезні гроші. Висока ціна була цілком виправдана – в середині було облаштовано ліфти, ще й всесвітньовідомої фірми Otis, проведено електрику, холодне і гаряче водопостачання, центральне опалення. В будинку 14-Б були наявні навіть розмовні труби з вестибюля до квартир - аналог сучасних домофонів.
Цікаво, що хоч перші поверхи зараз займають комерційні структури, вище й досі розташовані саме квартири, в яких мешкають кияни – будинки продовжують виконувати свою первісну функцію.
У цьому ж будинку 14-Б у квартирі №3, шестикімнатній, але з повністю окремим входом, мешкав зі своєю родиною і сам Леонід Петрович Родзянко. І саме в ній зараз розміщено Театр.
То було зовсім інше життя! З балами, свічками і розпаленими камінами. Розкішне і красиве!
Родзянко вмів «заробляти» гроші – як кажуть, мав надзвичайну підприємницьку жилку. Здача квартир, перепродаж земельних ділянок, відсотки з часток в акціонерних товариствах приносили йому чималий прибуток. Походив він з відомого козацько-старшинського роду, представники якого володіли значними маєтками та були впливовими дворянами, то ж з самого початку Родзянко не був бідним. А додаткових статків він отримав після одруження - дружиною Леоніда Петровича стала Марія (уроджена Олександра) Федорівна Байльштайн – донька всесвітньо відомого німецького хіміка Федора Федоровича (Фрідріха Конрада) Байльштайна. Саме він (її батько) є автором Довідника з органічної хімії. Тож Марія була спадкоємцем значних капіталів батька, що також дозволило подружжю інвестувати у нерухомість. Причому з самого початку юридично вони оформили володіння будинками на двох, як загальну власність у рівних частках.
Цікаво, що Байльштайн жив та працював у петербурзі, але подружжя вирішило оселитися у Києві. Позайомились же вони у спільних впливових світських колах - петербурзька та київська еліти у той час перетинались.
Гадаю, не зважаючи на «статусний брак», це був той рідкісний випадок, коли подружжя було щасливим в парі. І на одному зі збережених камінних барельєфів зображена саме вона – Маруся-Олександра Байльштайн-Родзянко. 12 червня 1908 року у пари народився син Борис. Пізніше саме для нього в головній залі квартири встановлювали велику різдвяну ялинку, запрошували дітей, влаштовували красиве свято.
В іншій кімнаті також є камін з барельєфом – на ньому зображений сам Леонід Петрович, причому – верхи на коні. Конярство було одним з його найулюбленіших захоплень, яке також приносило непогані гроші. Свою кар’єру він розпочинав як кавалерист, проте ще молодим звільнився в запас. Служба закінчилась, але захоплення кіньми лишилося – Родзянко мав декілька кінних заводів, а його кобила Ракета виборола Гран-прі на Лондонських скачках. Тож однією з статей доходів Родзянка був продаж племінних лошат. Деяких улюблених коней Родзянко тримав прямо тут у дворі, де розташовувалася каретна служба. Тож оздоблення цієї кімнати (а це був кабінет Леоніда Петровича) повністю присвячене конярству – розписи на стелі говорять про захоплення господаря. А зображена на барельєфі кобила - найймовірніше саме вона, переможиця змагань у далекій Британії Ракета.
Той світ був повністю зруйновано у 1917 році. А для родини Родзянків ця сторінка їх життя закінчилася навіть раніше – у 1914-му. Саме в цьому році Родзянко продає всі свої маєтки, будинки, заводи, переводить гроші на закордонні рахунки та емігрує у Сполучені Штати. Подейкують, що перед цим Леонід Петрович консультувався з відомою ворожкою Мотрєю Варналій, і начебто саме вона порадила йому все продати.
Особисто мене завжди цікавило, кому ж Родзянко продав свої будинки. Так от, покупцем було акціонерне Київське товариство домоволодіння (за деякими даними це було велике страхове агенство). Родзянко отримав колосальну на той час суму – близько одного мільйона рублів. Саме тому в Америці вони не бідували, а стали заможними інвесторами в американську економіку та своє шикарне життя.
А життя своє в Америці Родзянки не афішували (на відміну від двоюрідного брата Михайла Родзянка, який в еміграції продовжив політичну діяльність). Тому про них майже нічого не відомо, окрім того, що вони й надалі жили розкішно, не нудьгували і за Батьківщиною не сумували. Лише іноді, прогулюючись Нью-Йорком у похилому віці, Леонід Петрович промовляв своїй дружині, Марії Федорівні Байльштайн, що мовляв все добре в Америці, але «таких каштанів, як на Ярославовому Валу, нажаль немає».
Народився Родзянко 11 грудня 1876 року, не стало його у 1940-х роках, найймовірніше у Нью-Йорку. Дружина Маруся народилася 7 липня 1884 року і пережила чоловіка. Їх син Борис нащадків не мав, тож з його смертю у далекій Америці згасла саме ця гілка славетного роду, який лишив Києву неповторні будинки.
А будинки… без свого власника начебто осиротіли. Їх історія продовжилася, але наступна сторінка була досить сумна.
4 травня 1922 року більшовики націоналізували садибу. Розкішні квартири були розділені на комуналки. З фешенебельних покоїв перетворилися на жах, сморід, тісноту, скандали, бруд та інші складові спільної власності пролетаріату.
Тривало це… роки… десятиліття… Майже сімдесят років. Аж доки наприкінці 1980-х мешканців вже геть обвітшавших кімнат не почали розселяти в окреме житло нових районів Києва.
Варто зазначити, що доля саме квартири Леоніда Петровича була більш лагідною. Вона стала репетиційною базою національної заслуженої академічної капели «Думка» (скорочення від «Державна Українська Мандрівна КапелА»), заснованої у 1919 році. Музичний колектив займав приміщення з 1924 по 1989 роки, окрім періоду Другої світової війни. Можливо саме через це стіни однієї з кімнат (під дерев’яними панелями) були обклеєні театральними афішами початку ХХ століття. Достеменно невідомо їх походження, і нажаль зберегти їх не було шансів. Вдалося врятувати лише одну афішу вистави «Наймичка», і тепер вона у якості раритету прикрашає одну з кімнат Театру.
Коли «Думка» виїхала з квартири, охочих зайняти це приміщення виявилося дуже багато. І тут в нашій історії з’являється ще одна сильна і цікава постать. Це київський артист і режисер Олексій Павлович Кужельний. Цікаво, що першим він закінчив Автодорожній інститут, і лише потім вступив до Київського театрального.
Своєю енергією і ентузіазмом у 1988 році Кужельний «вибив» цю квартиру для… ще не існуючого на той момент Театру. Це можна назвати безпрецедентним випадком. Хто має досвід спілкування з радянськими держустановами, де місяцями посилають «по колу», ставлять резолюції «не дозволити», або просто «не приймають», той знає що це означає. Скажу одне – все було дуже не просто. Довести кожному, що Театр потрібен. Що Театру потрібно саме це приміщення. Що Театр буде не простий, а експериментальна Студія, куди будуть збиратися найкращі зірки. Сузір’я зірок! Зараз це майже стандарт, раніше ж такого формату не існувало, і новаторська ідея була в тому числі складовою всіх складнощів цього проєкту.
Але все склалося, все вдалося. Так лягли зірки! І Театр отримав назву «Сузір’я». Як і планувалося, він став антрепризним - не має власної постійної трупи, а запрошує акторів з інших театрів під конкретні проєкти. І все це завдяки наполегливості незмінного керівника та ідейного натхненника Театру Олексія Кужельного.
Тож процес передачі квартири у власність Театру проходив через рішення міської влади, і, повторюсь, це дивовижно. А реставрація почалася фактично силами робітників театру. На момент його створення кімнати виявилися в жахливому стані – унікальна ліпнина була зафарбована багатьма шарами дешевої фарби, каміни забиті сміттям. Акторам та працівникам довелося власноруч виносити гори старого непотребу. Майстри обережно, буквально скальпелями та маленькими щіточками зачищали елементи, щоб відкрити тонкі деталі орнаментів у стилі модерн. А реставраторам в решті решт вдалося відновити димоходи, і сьогодні каміни знаходяться у робочому стані.
Цікаво, що після ремонту приміщення в залі «прокинулася» унікальна акустика - шепіт актора в одному кутку прекрасно чути в іншому.
Вистави почали йти ще під час відновлення приміщення, а першою була «Сад божественних пісень» за Григорієм Сковородою, в якій грав Богдан Ступка. Офіційно ж свою діяльність Театр розпочав 24 травня 1989 року.
А ми дивилися… не скажу, яку виставу. Ні в перший раз, ні в другий. Тому що всі вони гарні – Театр з гордістю несе свою високу інтелектуальну і естетичну планку.
Але все ж найбільше відрізняє цей Театр від інших саме камерна затишна атмосфера ПЕРЕД виставою. Тут завжди грає приємна музика (минулого разу був рояль, сьогодні – фортепіано та саксофон) – така гарна, що сприймається як повноцінний концерт. І звучить чергова історія від неповторного Олексія Кужельного – ніхто інший так не вміє розповідати, як він – цікаво, з гумором. Про Будинок. Про Родзянків. Про Театр. І ніколи – про себе.
І перед очима оживають картини минулого…
І саме ця історія про Театр – з тих, що лишаються в пам'яті назавжди. А в душі – зберігається тепло на довгі роки.
А я бажаю всім міцного здоров’я. Вдачі. Вміти насолоджуватись моментом. І всіх обіймаю!
Немає коментарів:
Дописати коментар