Особисто ми у Мархалівці блукали кілька разів. Якось на автівці принципово без навігатора намагалися знайти шлях у свої Іванковичі, й кружляли по селу хвилин сорок. Тобто, звісно ми могли повернутись на Одеську трасу, але хотілося таки розплутати лабіринт й знайти інший вихід, бо ми точно знали про існування кілька потрібних нам сполучень, але натрапити на них довелося ой-йой як покружлявши.
Інші рази кружляли вже пішки, ще й користуючись навігатором, й іноді теж не могли знайти дороги, бо ж багато чого змінюється. Супутникова зйомка зазвичай застаріла, й показаних на мапі доріг може й не існувати. Або бути нові. Тобто все не так просто, як здається.
Загалом знайомство з Мархалівкою відбувалося в мене дуже поступово. Тривалий час ця назва була просто «на слуху». Коли у васильківському 303 автобусі чула «проїхали Мархалівку», про себе думала: «о, чудово, невдовзі поворот».
Потім я познайомилася з людьми Мархалівки. Відвідувала у Василькові Курси водіїв. І велика кількість студентів була саме звідси. «Як вони там живуть?, - думалось мені. Як туди можна дістатися? Дійсно, у ті часи сполучення бажало кращого. Студенти курсів гуртувалися й намагалися якось добиратися разом – деякі з них приїздили на автівці вже самі. Мені ж їх було навіть трішечки шкода – живуть у такій глухомані (купа усміхнених смайлів до самої себе)!
Іронія долі – тепер я сусідка мархалівців, Мархалівку вважаю майже рідним селом, та вивчила всі її лабіринти. І тепер готова розповісти про Мархалівку й Вам!
Хоча розповідати майже нема чого. У Мархалівці дійсно мало чогось такого, що можна було б показати та порадити для відвідування. Але спробую!
Почнемо з історії. Перша письмова згадка про село датується 1690 роком. У ті часи села та землі знаходились у чийсь приватній власності, та саме від власника й походять назви більшості селищ. Мархалівка – не виключення. Вона належала військовому, назва посади якого була «маршалок», тобто це село маршалика - Мархалівка.
У центрі села звісно знаходиться сільрада. Зазвичай будівлі подібного призначення нічим примітним похвалитися не можуть. Не відрізнявся б від них й мархалівський "будинок керівництва селом", якби не місцева художниця Тетяна Захарченко. Майстриня розписала чотири колони сільради петриківським розписом, чим зробила її унікальною. Композиція має назву «І в спеку, і в холод», на її виконання було витрачено 5 днів. Завершено розпис колон 17 серпня 2019 року.
Гадаю, саме Тетяна також прикрасила й автобусну зупинку.
Зазвичай у центрі села можна побачити й храм. Але у Мархалівці невеличка церковка знаходиться зовсім в іншому місці. Це церква Успіння Богородиці. Була освячена 19 жовтня 2013 року.
Навпроти церкви розташований «сільмаг» - місцевий дрібний супермаркет «Діброва». Таких магазинчиків по селу розкидано декілька. Всі вони дуже зручні, мають повний асортимент товару, й слугують своєрідним місцем зустрічей та відпочинку.
Треба зазначити, що скрізь, де я буваю, я знаходжу для себе щось цікаве, навіть там, де такого не може бути в принципі. І навіть тим цікавіше для мене відшукати щось незвичне. Бо насправді повсякденне Життя – це не якась визначна архітектура. А насамперед маленькі приємні речі – свіже повітря, охайне довкілля, приємне спілкування - щодня.
Тому оригінально оформлені магазинчики підпадають в цю категорію. А ще в Мархалівці існує декілька дитячих майданчиків – це також важливий пласт розвитку інфраструктури. В першу чергу майданчики, звісно, створені для дітей, але також слугують своєрідним осередком спілкування.
Якщо мова зайшла про інфраструктурні об’єкти, зазначу й «пункти прийому їжі». 25 червня 2022 року в Мархалівці відкрилась невеличка кафешка мережі «Лучіано» – місце, де приємно випити горнятко кави з тістечком.
Раніше ж, 15 червня 2012 року, запрацював величезний ресторанний комплекс «Grigliata Italiana». Саме слово «грігліата» означає «барбекю», «гриль». Цей комплекс розрахований на сімейний відпочинок, чим ми й користувалися не один раз.
А ще існує проект будівництва величезного сучасного Житлового Комплексу у Мархалівці. Поки що будівництво не розпочато. Але гадаю, що поява багатоповерхівок – неминуча справа часу. У кожному селі колись з’явилась перша багатоповерхівка. Проблема даного планування – у занадто великих розмірах - такої кількості новосельців, нажаль, Мархалівка може не витримати.
І тепер про справжню окрасу села – природу. Це ліс та річка.
Спочатку про ліс. Звісно ж, в ньому ми теж блукали. Два рази. Вочевидь, цей лісочок - не тайга, він має певні межі і хоч кудись з нього вийдеш точно. Але ж питання, куди саме вийдеш - достатньо актуальне.
Перший раз "блукання" ми пішли по гриби. Причому ще у своїх Іванковичах. Кружляли, кружляли, аж доки не зрозуміли, що не розуміємо де ми, і зовсім втратили орієнтири. Нарешті почувши гуркіт машин, рушили на той звук. Але вийшли зовсім не в Іванковичах, і навіть не в Мархалівці, а... у Віті-Поштовій, біля "олімпійського ведмедика".
Гриби, доречи, за наявності відповідних погодних умов у лісі є, і шикарні.
Другий раз це сталося взимку. Вже другою від початку війни. У лісі скрізь були присутні глибокі ритвини від колес важкої військової техніки, дерева частково повалені, перешкоджаючи рух просіками. Обходили ми ті повалені дерева, обходили, й в якийсь момент теж з’ясували, що заблукали. А дні зимові короткі, сутінки наступають швидко… Прямих доріг у цьому лісі не існує, вони кружляють, зорієнтуватися важко. Отже нарешті ми вийшли з лісу, але знов зовсім не там, де очікували, добре хоч на той момент ще не стемніло остаточно.
Річка ж у Мархалівці зовсім невеличка – тут бере свій виток Петіль, яка потім поспішає до нас в Іванковичі. На ній облаштовано величезну купу гребель з невеличкими ставочками. В них навіть водяться качки!
Що ще? Звісно ж паркани! Яке село, яке господарство обійдеться без них? Паркани – це пласт української культури та самобутності. Це справжні арт-об'єкти.
Тож що ж це за село таке, Мархалівка?
Це розкидані по селу невеличкі озерця та дрібні охайні магазинчики. Цікаві паркани. Майстерно розписані зупинка та сільрада. Сучасні ресторанні комплекси. Та лабіринти вузеньких вихлястих вуличок, на яких зустрічним машинам іноді й роз’їхатись важко.
Тож без навігатору сюди краще не заходити! Або навпаки, якщо хочете полоскотати собі нерви, влаштуйте собі невеличкий квест та знайдіть без допомоги мапи всі представлені на фото об'єкти. Якщо що – зустрічаємось біля "Обжори", ми там точно будемо пити чай із цукерками!
