Печиво «Горішки», або трохи про Ковзанярський спорт

Наводила лад у себе в гардеробній шафі. Заскакує дитина, й з під купи одягу, коробок з іграшками та завалу ЛЕГО витягає на світ денний незнайомий йому предмет. «Що це?», - питає. «Сковорідка», - кажу. «Ха-ха, яка ж це сковорідка?», - аж згинається від сміху синочок, вважаючи, що це я вдало пожартувала. «Сковорідка для випікання печива у вигляді горішків", - терпляче пояснюю я. «Печиво? Горішки? Я напечу! В тебе є рецепт?», - очі блищать, й подумки він вже бачить себе білочкою із смачнющими горішками в руках.
«Не все так просто!», - умудрьонная життєвим досвідом намагаюсь трохи пригальмувати, але де там, мене вже ніхто не слухає. В моїй старенькій кулінарній книзі швидко знайдений рецепт, й вже замішується тісто з муки та чогось там ще.

Як сковорідка опинилася у шафі? Цьому передувала невеличка історія. І починати розповідати її звісно ж треба безпосередньо з моменту придбання сковорідки.

Зазначу, що у магазинах подібне печиво достатньо розповсюджене, і його можна придбати готовим без всіляких проблем. Але сказати, що то не те – майже нічого й не сказати. Бо це зовсім-зовсім інший смак. І я пам’ятаю смак саме домашньої випічки з дитинства!

Звісно ж, коли я побачила таку сковорідку у вітрині ларьку на ринку, мене як наче бемкнули по голові тією самою сковорідкою, я більше ні про що й не думала, у прострації попрямувала до магазину й ткнула пальцем у сковорідку.
Вже розраховуючись, примітила на прилавку оголошення: «Набираємо дітей у секцію ковзанярського спорту…». Миттєво нахлинули чергові дитячи спогади – всього лише один рік у четвертому класі відвідувала я аналогічну секцію, але цього було достатньо, щоб все життя вважати себе досвідченою ковзаняркою. Тож я не вагалася, й за хвилину син (той самий, який зараз смажить горіхи, на той момент йому було п’ять років, й цей визначний момент купівлі він не запам’ятав) вже був записаний у секцію.

Тож користь від сковорідки вже очевидна – саме завдяки їй ми стали спортсменами. Вийшло ж так тому, що магазинчик цей належав родині Олени Мягких, багаторазової чемпіонки України з ковзанярського спорту на окремих дистанціях та учасниці Олімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті, яка після завершення кар’єри у 2010 році тренувала дітей на Льодовому стадіоні.

Олена Василівна Мягких, фото з інтернету

Притупавши додому зі сковорідкою, звісно ж я одразу взялася до справи. Рецепт мені видали прямо у магазині, разом до сковорідки й ковзанярської секції в навантаження.

Що сказати. Яка ж це непроста справа, смажити ці горіхи! Кухня в диму, тісто підгорає, смажиться за раз лише кілька шкорлупок, а тііііста того… здається, що нескінченне відро. Результат: нормальних горішків вийшло три, інші підгоріли.

Подальша міграція сковорідки:
- Помила й відклала для вивезення на дачу, бо на другий подібний експеримент найближчі декілька років я не готова.
- Сковорідка переміщується на дачу. Там покладена у священну купу інших сковорідок.
- За дачний сезон совати сковорідку туди-сюди набридає, й вона переїжджає у дальній сервант, де зберігаються геть непотрібні речі.
- Через рік-два робимо прибирання у цьому непотрібному серванті, й бабуся втиху від мене відносить сковорідку на літню кухню.
- Ще через рік, наступним літом, я роблю прибирання вже на літній кухні, й знаходжу свою улюблену сковорідку, від якої так й тхне дитячими спогадами. Не потерпівши такого варварського відношення до улюбленої речі, замислююсь, куди ще можна її приткнути. На кухні вона абсолютно бєсполєзна. Але як пам'ять дитинства - дуже дорога моєму серцю штукенція, дарма що придбана всього лише кілька років тому.
Так вона й опинилася в гардеробній шафі – щоб не заважала на кухні, але щоб і не згнила вщент на літній кухні. Тут її й знайшов синок.

Наша гардеробна шафа. Прошу зауважити, що це порядок! Іграшки посортовані та розкладені по пакетах, й за потреби я дуже швидко роблю «ракіровку», й витягаю звідти саме потрібну річ! (а хто вже знайшов сковорідку, той молодець, це була загадка на увагу!)

І мабуть тепер саме час поділитися рецептом. Тим самим, який я отримала при купівлі мого «інструменту».
Отже:
- 1 стакан майонезу або сметани;
- 1 пачка маргарину (я брала масло вершкове);
- 2 яйця;
- півтора стакану цукру;
- пів чайної ложки соди, згашеної оцтом;
- борошно «скільки тісто візьме».
Все перемішати до однорідної консистенції, й випікати за допомогою сковорідки. Готові шкарлупки начинити шматочком волоського горіху й вареною згущенкою.

Це оригінальний рецепт, але я б рекомендувала масла додавати трошки менше – бо саме воно тече й підгоряє. Й обов’язково у формочки класти невеличку кількість тіста – зайве так само підгоряє. Тобто, якщо не лінуватися, й заздалегідь розраховувати сили десь на півдня, то мабуть все вийде ок!

Синуля ж психонув десь через дві партії. Настала хвилююча мить, коли я з урочистим виглядом похитала головою: «А я ж попереджала!... Мама завжди права...». Дитина з похнюпленим виглядом запитала: «Що ж робити з рештою тіста?».
Що робити, що робити… На деко застлали пергамента, ложкою поляпали невеличкі калюжиці, й запекли у духовці. Вийшла купа смачненьких кругленьких печивок.

А ідеальний горішок вийшов лише один. І я знов пригадала прабабусю, яка пекла тихенько мені оті горішки, які я зжирала з шаленою швидкістю, й так все спритно і просто в неї виходило, що й подумати було не можна, яка це нелегка справа. Не легша, ніж виграти Олімпійські ігри з ковзанярського спорту!

Горішок!

І хоч печиво на моїй сковорідці випікалося рівно два рази (один раз мною, один раз сином), її цінність не аби яка. Бо саме завдяки їй ми познайомилися з чудовим тренером Оленою. Вона природжена для роботи з дітьми, й дійсно віддавала їм всю себе. Для сина відвідування тренувань перетворювалось на справжнє свято – посмішка на обличчі з’являлася ще на підході до стадіону. Він навіть встиг до коронавірусу прийняти участь в одному міжнародному турнірі. А скільки було радощів від медалей та невеличких місцевих перемог у чемпіонатах стадіону.
На початку війни Олена виїхала за кордон й поки що тренувань не проводить. Ми за нею дуже сумуємо! (Але інші тренери працюють, якщо є бажання – приходьте!)

15 січня 2022 року - останній перед війною Олімпійський урок, проведений Федерацією ковзанярського спорту. Кожному вихованцю був подарований чудовий спортивний капелюшок. Олена поруч із молодими спортсменами, у синьому костюмі

Скажу кілька слів безпосередньо і про стадіон. Його було відкрито у 1975 році, будівництво зайняло 5 років. На той момент він був дійсно крутим, й на ньому проводилися змагання союзного значення. Охолоджуючі установки працювали, й крига на доріжках існувала тривалий сезон – квітень місяць включно. Я особисто відвідувала «ковзанку» у середній місяць весни. Що правда, як пригрівало сонечко, на ковзанці з’являлися чудові калюжі, й одного разу я дуже смачно впала в подібну – все одно що у басейні поплавала, довелося надтерміново бігти додому перевдягатися.

З часом все змінилося. «Морозильники» вийшли з ладу ще за часів розвалу союзу. Але це не є найбільшою проблемою. Набагато гірше те, що мабуть хтось вже «поклав око» на землю де розташований стадіон, й мріє збудувати черговий Торгівельно-розважальний комплекс, або житловий. Стадіон розкрадається систематично й планомірно, складається враження, ніби його навмисне доводять до повного знищення. Це дуже боляче. На даний час дитячий ковзанярський спорт у Києві тримається всупереч всьому лише на ентузіазмі тренерів, які є справжніми героями.

Повертаючись до печива, хотіла сфотографувати "портрет" сковорідки крупним планом, але знов кудись її засунула на зберігання в дуже потаємне місце. Але вона точно в хаті! Й хто зна, може в мене попереду власна перемога – колись я навчуся пекти «горішки» бездоганно! Це залежить тільки від мене.

Тож наразі я знов у пошуках моєї улюблениці. І з мрією про мирне життя та Перемогу, щоб була можливість просто жити, відвідувати тренування.
А от чи буде місце, де займатись швидкісним бігом на ковзанах – це дуже велике питання…

Малютянка - як на картині! Музей Пимоненка, лютий 2024

Микола Корнилович Пимоненко – талановитий український художник. Його картину «Гопак» придбав Лувр, а «Вихід із церкви в страсний четвер» - Мюнхенський музей. Разом із Михайлом Врубелем Пимоненко брав участь у створенні фресок у Кирилівській церкві (композиція «Різдво Богородиці»), а також у складі інших художників під керівництвом Адріяна Прахова розписував Володимирський собор (образи святої Анни і Миколи Мірлікійського). У 2006 році на аукціоні його картину «Продавщиця полотна» було продано за 160 тисяч американських доларів.

Микола Пимоненко, «Автопортрет». Копія картини у музеї у виконанні Олександра Миколайовича Малінченка

У Малютянці художник влаштував собі дачу і 23 роки поспіль влітку відпочивав та творив саме тут. З його величезної спадщини, яка складається з 200 картин, 127 написано у Малютянці. Зараз у селі створено Меморіальний музей Пимоненка.

Малютянка знаходиться не дуже далеко від нас – через два села, Мархалівку та Глеваху. Відстань невелика, але існує перешкода – залізниця. Щоб потрапити на переїзд, доводиться робити великий круг. Саме тому вперше ми опинились тут лише кілька років тому, а не раніше. І приїхали навмисно заради відвідування музею. А вже вдруге, цієї весни, прийшли пішки.

Музей знаходиться край села, біля чудового соснового лісу. Експозиція скромна, але все одно дуже цікаво. Цікаво усвідомлювати, що відомі живописці знаходили натуру для своїх майбутніх полотен саме тут.
«З першими сонячними променями прольотка в’їхала на затишні околиці Малютинки. Якраз минали ставок. Сизуватий туман котився над водою; наче мавчині коси, гойдалися в ньому віти плакучих верб.
- Ой-йо-йой, Миколо Корниловичу. Яка краса! Далі і їхати нічого. Пленер колосальний! – захоплювався Орловський. – Де кращої натури шукати? Відпустимо візника і підемо пішки.
За околицею, де починався густий сосновий ліс, вони відпустили візника до вечора і рушили навпростець піщаною стежиною.»
Саме так описано виїзд відомих київських художників Пимоненка та Орловського на пленер у біографічній повісті Бориса Миколайовича Чіпа та Олександра Георгійовича Оганесяна «Микола Пимоненко». Всім раджу для прочитання!

«Микола Пимоненко» - книга з серії «Уславлені імена», номер випуску 59, 1983 рік видання

Художник Володимир Донатович Орловський біля малютянського озера

Музей розміщено у сучасній будівлі, але зведеній на історичному місці та за старими кресленнями. Саме тут розташовувалася хата баби Горпини. Баба Горпина – це не родичка, просто знайома жінка, в якої художник орендував житло. А познайомились вони ще за часів дитинства Миколи. Його батько Корнилій Данилович був богомазом (іконописцем) та заробляв на життя розписом церков. Коли тато побачив в Миколи схильність до малювання, почав брати з собою на роботу і сина у якості помічника. Саме так Микола вперше й опинився у Малютянці – батько був сюди запрошений для оздоблення церкви. І саме тоді вони вперше жили у баби Горпини, доки виконували це замовлення.

Хата баби Горпини, в якій жили Микола й батько. Фото у музеї

Картина у музеї – кольоровий вигляд хати баби Горпини

Пимоненка не стало у 1912 році. Після цього ще кілька років поспіль влітку сюди приїздила на відпочинок його родина. А потім у хаті була створена рисувальна школа для місцевих дітей.
Нажаль у 1981 році сталася пожежа, яка й знищила оригінальну хату баби Горпини. Але майже одразу, приблизно через рік, почалося відновлення хати. Зовнішній вигляд та матеріали, з яких збудована нинішня будівля, вже інші (оригінальна хата була класичною «мазанкою» - дерево, обмазане глиною), але планування повністю збережене – первісний фундамент хати був ретельно виміряний. Ініціаторами відбудови хати стали місцеві жителі, й зокрема скульптор Микола Олексійович Малишко та його дружина Ніна Михайлівна Денисова.

Сучасний вигляд меморіального музею Миколи Пимоненка у Малютянці

Меморіальна дошка на стіні музею

Народився ж художник Микола Пимоненко 21 березня 1862 року в Києві на Пріорці. У той час Пріорка ще вважалася окремим населеним пунктом, але вже у 1880 році увійшла до складу Києва. Тривалий час тут ще знаходились лише сільські хати. У 1976 році в одну з перших зведених багатоповерхівок заселилася й моя родина – тут, по вулиці Вишгородській, було наше перше київське житло. А навкруги ще стояли приватні будиночки.

Я у дитинстві з бабусею – на Пріорці!

Як я вже сказала, художні здібності Микола перейняв від батька. Але з чотирьох братів та сестер тільки в Миколи виявилася схильність до малювання. Родина Пимоненків жила небагато, про справжнє навчання й мова б не йшла, якби не допомога людей та щира доля. Спершу хлопця безкоштовно прийняли в іконописну майстерню при Києво-Печерській Лаврі, а вже там його примітив художник Микола Іванович Мурашко та запросив до своєї Рисувальної школи. Мурашко очолював її, а утримувалася школа коштом мецената Івана Терещенка. Терещенко ж згодився оплатити й навчання Пимоненка, але за це попросив першу картину продати саме йому. Такою картиною згодом стала «Гальорка» - саме її Пимоненко вважав своєю першою «повномасштабною» роботою, й саме її дійсно придбав Терещенко.
«Бачиш, як Бог допомагає тобі – і талант дав, й самих потрібних людей надіслав, щоб таланту дати ходу» - приблизно так казав батько Пимоненкові.

Батько й мати Миколи Пимоненка – фото зробила у музеї

«На галерці» (свідомо вказую трішки різні назви картин, бо саме під різними назвами їх можна зустріти в різноманітних джерелах). Фото цієї роботи знайшла лише у вже згадуваній книжці «Микола Пимоненко». Остаточна доля цієї картини, як і багатьох інших, невідома

Ще під час навчання у школі Микола вже почав підробляти репетиторством. А після закінчення школи вступив у Петербурзьку академію мистецтв у 1882 році. У Києві вищого художнього навчального закладу у той час не існувало, тому художники мусили їхати на навчання в Європу, або в Петербург. Вдень студенти навчалися, а вночі ходили на підробіток – розвантажували баржі, погоджувалися на будь-яку фізичну роботу. Умови прожиття були жахливі – Пимоненко згадує, що вкриті ковдрою та зверху шинеллю, вранці ця шинель була в інії. Не у кожного вистачило здоров’я витримувати таке. Після трьох запалень легень лікарі категорично заборонили Пимоненкові знаходитись у вогкому сирому кліматі міста. Це був страшенний удар для юнака – мріяти про академію та не завершити її. Дехто здобував знання в академії по десять років, іноді повторюючи один й той самий курс заради вдосконалення майстерності. Микола ж провчився тут всього лише два з половиною роки. Його талант перевершив багатьох, але «недовченість» страшенним тягарем лягла на його плечі – все життя Микола Корнилович вважав себе недоучем.

Повернувшись до Києва, Микола Пимоненко почав працювати викладачем у тій самій Рисувальній школі Мурашка, в якій до академії вчився й сам. Незважаючи на те, що академію він не закінчив, він отримав дозвіл на викладання – звання вчителя малювання. Набагато пізніше, у 1904 році, вже у 42-річному віці, йому таки було присвоєне звання академіка живопису.

У вільний від викладання час Пимоненко створював свої картини. Це непросто – знаходити у повсякденності хвилини й години для живопису. Багато талановитих художників (наприклад, зі складу викладачів тієї самої Рисувальної школи) лишили після себе набагато менший спадок, бо елементарно «не мали часу».

Картини Пимоненка – це історії. Його завжди хвилювали емоції. Роботи художника – це не просто сільські пейзажі (серед робіт Пимоненка багато й міської тематики, але ж переважна кількість – хутірська). І не просто колоритне вбрання ми бачимо на холстах. Перш за все це події. Його картини – справжні оповідання. Дивлячись на них, маєш додумати – що було далі? Що передувало цьому? Навіть в голові самі собою складаються діалоги, які ведуть герої картини.

Багато героїв та сюжетів Пимоненко списав саме з жителів Малютянки. На тому самому луврському «Гопаку» вприсядку йде Федот Петраш – нині його пряма родичка Свєта Петраш продає рибу біля ставка. «Святочні гадання» – це онука баби Горпини та її подруга Оксана. «Гуси, додому!» - сусідка Уляна Сиротинська.
Доречи, багато передруковують інформації про ніби то існуючу скляну майстерню біля будинку. Насправді підтвердження цьому не існує, й скоріш за все добудови до хати не було, а існував невеличкий танцювальний майданчик, створений місцевим меценатом. Пимоненко запрошував молодь відпочити, й поки дівчата з хлопцями танцювали, робив з них замальовки. Мабуть це й була так звана «скляна майстерня».

У музеї, репродукція картини «Святочні ворожіння» - праворуч Галинка, онука баби Горпини, ліворуч – її подруга Оксана, 1888 рік

Загалом доля багатьох картин Пимоненка невідома. Після виставок роботи купувалися й потрапляли в приватні колекції, їхали в провінційні містечка. Багато було втрачено під час Другої світової війни, коли грабувались музеї. Бували й безглузді випадки. Наприклад, один з літніх місцевих жителів Малютянки пригадує історію. Коли він був ще хлопчаком, під’їжджає до їх хати якась людина й питає: «А чи немає у вас картин Пимоненка?». «Є», - відповідає дідусь, йде до хати, знімає картину зі стіни й просто віддає. А потім ще навздогін: «Чекайте, в мене на горищі є ще декілька…», й віддав і решту. Хто це був – невідомо.
А ось сучасний приклад. У Національному музеї зберігалася значна кількість картин Пимоненка. І хтось вирішив, що сільська тематика в музеї вже занадто багато представлена, й передали дві у Воронцовський музей у Криму, який нині знаходиться під окупацією – лишається тільки руками розводити.
Тому багато робіт Пимоненка ми знаємо лише завдяки друкованим листівкам – репродукції картин ще за життя Пимоненка часто друкувалися в журналах, або на комплектах листівок. Одного разу відбувся навіть скандальний випадок, коли без дозволу Пимоненка Шустов надрукував одну з його картин на етикетці з горілкою.
Доля ж «Гопака» врешті решт також невідома. Хоч її і придбав Лувр, зараз картини там немає, ні у філіях, ні в запасниках. Можливо пізніше полотно було перепродане.

Пимоненко у своїй майстерні з «Гопаком», з інтернету

Тому оригінальних картин в музеї в Малютянці немає. Є копії у виконанні відомих художників, які теж вважаються витвором мистецтва. Також, звісно, є репродукції.
Фактично безпосередньо меморіальний музей Пимоненка у хаті займає одну кімнату. Окрім картин, є невелика кількість особистих речей художника, «папірці» - листівки, ескізи, замальовки. Оригінальні речі - це подарунок музею від онука художника.

Експозиція музею

Нащадки художника переважно мешкають у Києві. Микола Корнилович одружився у 1893 році з донькою художника Орловського – Сашенькою. Вперше вони зустрілися, коли молодий Пимоненко зайшов до Орловського за кількома книжками з його шикарної домашньої бібліотеки. Одразу виникла симпатія Миколи та Сашеньки, яка з часом перетворилася у велике кохання. І це кохання вони пронесли через все життя. Олександра Володимирівна як ніхто інший розуміла талант свого чоловіка й саме вона сприяла тому, щоб надіслати картину на виставку у Мюнхен, де потім її придбали й Пимоненко став членом Товариства мюнхенських художників.
У подружжя народилися троє дітей: донька Раїса, донька Ольга й син Миколка.

Микола Пимоненко з дружиною Сашенькою. Фото зробила в музеї

Портрет Олександри Володимирівни роботи Миколи Пимоненка, з інтернету. Оригінал зберігається у Національному художньому музеї України

Портрет доньки Раїси роботи Миколи Пимоненка, з інтернету

Портрет доньки Ольги роботи Миколи Пимоненка, з інтернету

Ескіз до портрету сина Миколки роботи Миколи Пимоненка, 1906 рік. Копія у музеї, оригінал знаходиться у Національному художньому музеї України

Чоловік з бородою на фото - син Микола Миколович

Онук від доньки Ольги, яка у заміжжі змінила прізвище на Грузова - Грузов Андрій Миколайович (праворуч), звукооператор кіностудії імені Довженка та праонук Грузов Михайло Андрійович (ліворуч)

Мешкало подружжя Пимоненків по вулиці Гоголівській, 28. Саме за цією адресою знаходилась садиба тестя Пимоненка художника Володимира Донатовича Орловського. Маєток у стилі неоренесансу був зведений у 1892 році за проектом київського архітектора Володимира Ніколаєва. Але Микола Корнилович з Олександрою Володимирівною оселилися не в основній будівлі, а у флігелі.

Маєток Орловського, сучасне фото з сайту Хмарочос

Флігель, у якому жив Пимоненко з дружиною й дітьми. Фото з інтернету

На початок 1918 року особняк вже належав камерюнкеру, глухівському повітовому предводителю дворянства В.Кочубею, але на другому поверсі все ще мешкала вже вдова Сашенька з дітьми. А у 1928 році у будинку розмістився санаторій «Салют» для дітей з психоневрологічними захворюваннями. у 1952 році на будинку було встановлено меморіальну дошку авторства архітектора-реставратора та скульптора Маріоніли Мойсеївни Говденко, але пізніше її було вкрадено під час реконструкції будівлі. Що саме відбувається зараз з маєтком Орловського та Пимоненка – сказати не можу, бо у 2020 році санаторій за планом повинні були виселити й передати будівлю у приватну власність.
Син художника Микола Миколович звертався у різні інстанції з пропозицією створення Музею двох художників (Орловського та Пимоненка) у приміщенні флігелю, але йому було відмовлено.

А у Малютянці музей біло відкрито у 1997 році. Можна навіть сказати, що це не музей, а комплекс. Бо, окрім експозиції, присвяченої Пимоненку, тут існує й краєзнавчий куточок. Ще одну з кімнат займає сільська бібліотека.
У музеї часто проводяться різні заходи, зустрічі - з місцевою письменницею Любов Кирилівною Осіпенко, з поетом та письменником Сергієм Миколайовичем Саєнко (автором книги «Щоденник з Маріуполя»).

Куточок краєзнавчої експозиції

Після відвідування музею ми звісно ж прогулялися озером. Тим самим, біля якого колись гуляли художники. У ті часи щільної забудови ще не існувало, й краєвид на озеро відкривався одразу з подвір’я хати баби Горпини.
Наразі озеро має доглянутий вигляд – це справжня окраса села. Набережна, качки, латаття, дитячий майданчик, спортивне знаряддя та ще й ефектна альтанка на воді – це все малютянське озеро. Дуже приємне місце!

Озеро

Ранньою весною

Квіти й сучасні лавочки – справжня набережна

Качки

Обожнюю латаття!

Майданчики для спорту та ігор

Трохи осторонь від озера існує нова сучасна церква Покрови Пресвятої Богородиці (вулиця Перемоги, 18). Поруч з нею - невеличка капличка. Але то не та капличка, яку розписував батько Пимоненка – оригінальна, нажаль, не зберіглася.

Капличка, яку розписував Пимоненко у Малютянці. Малюнок у музеї у виконанні В.С.Савенко

Картина у музеї - робота не бересті, автор Юрій Шпак, «Церква в селі Малютянка» - сучасна церква у Малютянці

І наостанок – режим роботи музею. Він охоче зустрічає відвідувачів з вівторка по суботу з 9:00 до 17:00, вихідні - неділя, понеділок. Приїздіть – не пошкодуєте! (Мушу попередити, що особливо цінні експонати на період війни підготовлені до евакуації й зберігаються вкритими протипожежним матеріалом, аби запобігти ушкодження у разі втручання поруч ракет чи шахедів. Тому та невеличка кількість оригінальних речей Пимоненка, якою володіє музей, наразі не експонується.)

P.S. В традиційній рубриці «Що почитати, що подивитись» вже згадувана біографічна книжка Чіпа та Оганесяна «Микола Пимоненко».

Копія картини «Вихід з церкви у страсний четвер» у музеї, автор копії А.В.Тарнавський. Оригінал картини відкривав Мюнхенську виставку – знаходився на почесному місці у першій залі, й згодом Мюнхенська галерея «Нова пінакотека» придбала її