неділю, 24 грудня 2023 р.

"МАНДРІВКА ДІДУСЯ"

Пропоную до Вашої уваги «електронну версію» книги, яку написав мій син у віці 11 років.

ПУТЕШЕСТВИЕ СТАРИКА (Иcтория жизни ТомА)

Книга написана по мотивам игры
«Old Man’s Journey».
Иллюстрации также взяты из игры

Все указанные в книге географические названия существуют в реальности, но, конечно же, главный герой не смог бы преодолеть пешком необходимые расстояния в столь кратчайшие сроки

Глава 1
Письмо

Мсье Тома’ – старичок примерно 80 лет с большой пышной бородой, как у Санта–Клауса. Это бывалый моряк, видавший много штормов и кораблекрушений. Он жил в стареньком домике в деревне Шатонёф, расположенной в Провансе. Некогда Прованс именовался Нижней Бургундией - от германского племени бургундов.
Ранним весенним утречком 1982 года почтальон на ржавом почтовом велосипеде подъехал к древнему домику мсье Тома. Почтальон несколько раз нажал на кнопку звонка, а когда дверь отворилась, передал ещё сонному Тома письмо.
Что же в нём было? Старик прочитал его очень быстро, после чего забежал в домик, взял потрёпанный морской рюкзак, и принялся собирать в него всё самое необходимое для большого путешествия.
Тома всегда одевался в любимый синий свитер с закатанными рукавами и коричневые брюки. Вот и сейчас он надел свою любимую одежду, после чего нацепил себе за спину большой рюкзак бирюзового цвета, а в руку взял крепкую дубовую трость.
Тома очень любил свой домик с сарайчиком и небольшим садиком. Но сейчас он попрощался со своим небольшим хозяйством и отправился в путь.

Глава 2
Отель

Мсье Тома долго шёл по холмам и лугам, видел много рощ и отдельно стоящих пышных деревьев. К вечеру он пришёл к ресторанчику на берегу озера Пантье. Само озеро было искусственным – его вырыли в 1830 году как важное водохранилище.

“Мсье Тома шёл по холмам и лугам, к вечеру он пришёл к ресторанчику на берегу озера Пантье”

Тома сел на лавочку под деревом и стал смотреть на закат. Какое это было великолепное зрелище! На стогах сена сидело несколько людей, которые пили шампанское.
Тома закрыл глаза и вспомнил вечеринку, по поводу спуска на воду катера «Pomme» (Pomme(фр.) – яблоко).
Именно тогда он впервые встретил Жанет – дочь директора судоходной кампании. Она поразила его своей красотой! И закат в тот день так же был потрясающим, чем-то похож на сегодняшний…
Но быстро темнело и Тома отправился дальше. Сегодня он должен успеть дойти до деревни Коммарен, что возле Дижона.
О, Дижон, горчичная столица мира! Ещё с времён Средневековья этот город стал признанным центром производства эксклюзивной горчицы. По дороге Тома вспоминал, как однажды Жанет сдобрила свой багет чересчур большим количеством горчицы, и у неё от этого даже выступили слёзы. Теперь от этих воспоминаний слёзы выступили на глазах Тома…
Поздно-поздно вечером Тома пришёл в Коммарен. Но здесь ещё не спали. На входе в деревню он увидел маленького мальчика, который играл с мячом. Тома подошёл к небольшому дереву, решив отдохнуть под ним. Вскоре у его ног уже тёрся рыжий котик, но через минуту пушистик перебежал к мальчику с мячиком.

“Поздно-поздно вечером Тома пришёл в Коммарен. Но здесь ещё не спали”

Тома встал с лавочки и направился к отелю. По пути несколько грузовичков обдали его дорожной пылью.
У входа в отель на коврике спал пёс, хозяин же гостиницы сидел на балкончике и смотрел в даль. На лавочке у крыльца иностранец бренчал что-то на гитаре. Мимо проехал Volkswagen t1. Тома тут же вспомнил, как в 1950 году он ездил с Жанет на таком же бусике в Марсель. На нём же они путешествовали в горы Швейцарии и на северный пляж де Мер–ле–Бен, расположенный на побережье канала Ла-Манш.
Свободный номер нашёлся для Тома, и старик поднялся к нему на второй этаж по старой скрипучей лестнице. Его комнатка была маленькой, но очень уютной: одна кровать, тумбочка и две свечки. Занавески были светло-жёлтыми, и постель гармонировала с ними, а вот наволочка была светло-синей.
Вскоре Тома принесли ужин – зеленый салат и мясо с гарниром. Старик очень быстро его съел - он не обедал сегодня и был ужасно голоден.
Тома немного посмотрел на звезды и лег спать. Ему снились все сегодняшние приключения, и coucher du soleil (закат), и холмы с лесами, и веселая песенка иностранца.

Глава 3
Горы

Ранним утречком мсье Тома проснулся, умылся и отправился в путь. Он шёл по горному серпантину, и прекрасные пейзажи сопровождали его. Тома был полон сил и даже перепрыгивал через ямы на дороге. Ему попадались водопады, одиноко стоящие домики, и удивительные земляные арки-мосты. Однажды ему встретились два пастуха, которые играли в карты. Они подсказали Тома более короткую тропинку.

“Он шёл по горному серпантину”

Возле водопада старик умылся и устроил небольшой пикник – багет и джем ему дал с собой владелец гостиницы.
После перекуса Тома вновь отправился в дорогу и пришёл к старому заброшенному зданию, расположенному у огромного озера. Поблизости два работника пытались отремонтировать ржавый кран, чтобы поднять с мели старое судно. В итоге им это удалось! А старик вспомнил, как приглашал Жанет прокатиться на яхте. К сожалению, Жанет боялась воды, и их прогулка тогда не состоялась. Она всё время бурчала, чтобы он забыл про море. Так и получилось, что ему пришлось выбирать между морем и Жанет…

“Поблизости два работника пытались отремонтировать ржавый кран, чтобы поднять с мели старое судно”

Поздним вечером Тома отправился в путь дальше – в этот раз он не стал ночевать в гостинице.

Глава 4
Водопад

Тома шёл всю ночь, лишь изредка отдыхая на камне у дороги. Ранним утром он пришёл к каскаду водопадов Cascades des Tufs у деревеньки Baume-les-Messieurs. Через них на вершине был переброшен мост, но путь к нему был очень сложным. Дорога вела круто вверх и в обход многочисленных холмов. Тома же решил идти напрямую, и вскоре понял, как он ошибся. Идти напролом было тяжелее вдвое, высокие почти отвесные холмы преграждали путь, и старику приходилось часто отдыхать. Только к обеду он сумел взобраться к вершине водопадов. Отсюда открывался потрясающий пейзаж и Тома долго стоял, как заворожённый.
Старик прошёл по мосту, мимо водяной мельницы, потом ниже и обнаружил указатель – стрелка указывала на Сиври-ан-Монтань. Он отправился в этом направлении и вскоре увидел маяк и старенькую лодку на пристани.
Тома сел в лодку – за небольшую плату рыбак согласился переправить старика на ту сторону. Тома снова почувствовал себя моряком! Он видел чаек и другие рыбацкие шхуны. Солнце светило очень ярко, и это дополняло ощущение настоящего морского плавания. Вскоре они причалили в Сиври-ан-Монтань, тут была прекрасная пристань.

Глава 5
Луга Франции

Из Сиври-ан-Монтан мсье Тома вышел к Le gare (железнодорожной станции). Тут он снова обнаружил указатель с надписью «Le Phare» - "Маяк". Маяк… Тома вспомнил, как попал в жестокую бурю, а навигационные приборы вышли из строя. Только маяк тогда спас жизнь ему и яхте…
Но вот подъехал поезд, Тома сел в вагон и отправился в путь. Из окна открывался прекрасный вид на луга. Поезд мчался по полям, каменным мостам, а однажды им на пути встретился разводной металлический мост. Тома с удовольствием наблюдал за сменяющейся картинкой - пейзажи мелькали один за другим, как кадры в кино.
В вагоне сидели человек с газетой, дама со спицами (она вязала чулки), ее собачка и маленькая девочка, которая играла с самодельным самолетиком. Девочка помахала Тома, и он вспомнил как подарил своей дочке игрушечный кораблик.

Глава 6
Первые овцы на пути

Мсье Тома вышел из поезда и очутился на очень красивой станции. Большие окна старинного здания были украшены вазонами с красной геранью. За станцией виднелось лавандовое поле, а вдалеке - горы.

“Мсье Тома вышел из поезда и очутился на очень красивой станции”
“За станцией виднелось лавандовое поле, а вдалеке - горы”

Вскоре на своем пути он увидел маленьких, пасущихся ягнят. Они мирно жевали травку и постоянно мекали и «мелькали». Тома вспомнил, какой подвижной была его дочурка в младенчестве, и они с Жанет очень уставали с малышкой.
Недалеко от ягнят Тома нашёл сельскую дорожку и пошёл по ней. После нескольких километров на вершине холма он обнаружил раскидистое дерево с синей лавочкой под пышной кроной. Скамеечка так и манила отдохнуть и полюбоваться пейзажем. И вправду, отсюда открывался прекрасный вид на большое озеро.

“И вправду, отсюда открывался прекрасный вид на большое озеро.”
Скамеечка так и манила отдохнуть и полюбоваться пейзажем.

Вскоре он услышал гудок баржи. Тома вспомнил день, когда родилась его дочь. Он тогда был в море, служил на такой же барже. Когда телеграфист принял радиограмму о рождении девочки, Тома попросил капитана дать в небо громкий гудок… Ох и напугались тогда чайки…
Тома спустился с холма к озеру. Это был пляж де ла Меркантин. К пристани подошёл паром, старик сел на него.

Глава 7
Луг и скалы

Тома сошёл с корабля и замер от красоты открывшейся панорамы. Вдалеке ниспадал огромный водопад, вокруг благоухали цветочные луга. Возле водопада поменьше Тома чуть не поскользнулся на размокшей земле.
Встретив стадо ягнят, Тома даже покормил одного из них кусочком хлеба с солью прямо с руки.

«Вдалеке ниспадал огромный водопад»

Вскоре старик пришёл к еще одному причалу. Он был построен в виде выступающего пирса. От сырости старые доски в нескольких местах прогнили, спасательный круг не внушал надежды, а карта-путеводитель на стенде была размокшей и порванной.
Тома сел на лавочку и стал ждать прихода парома – ему предстояла ещё одна небольшая водная переправа.
Сверху замерцал старый фонарь. И Тома тут же вспомнил, как чертил путь своего путешествия ночью, под старой, ржавой лампой.
Вскоре он уже плыл на стареньком судне.

«Тома тут же вспомнил, как чертил путь своего путешествия ночью, под старой, ржавой лампой»

Глава 8
Заброшенный маяк

Немного погодя мсье Тома высадился на пирсе возле старого маяка и сошёл на берег по серому от постоянных дождей мосту.
Вскоре он оказался у большой каменной стены. Тома прошёл по отвесной скале и обнаружил огромное колесо, наполовину застрявшее в земле. Когда-то здесь была водяная мельница? И была река? Была дамба? Как всё меняется в этой жизни… И как быстротечна сама жизнь…
На вершине утёса стояла старая дырявая башня. Через несколько минут Тома поднялся к ней и сел прямо на землю у её подножья.
Волны бились об берег, сверкали молнии, лил сильный дождь. Сильным порывом ветра с верхушки башни сорвало старый потрёпанный флаг.
Тома вспомнил как ссорился с Жанет в такую же погоду - он хотел выйти в море, ведь он так любил нагнетённые состояния природы, но Жанет не пускала его. Только теперь он понял, что это не была её прихоть - она просто боялась за него, старалась уберечь и заботилась таким образом о нём…

Глава 9
Старая мельница

И вновь Мсье Тома шёл по холмам и лугам, любовался водопадами, встречал заброшенные домики, хозяев которых давно не стало, и теперь время разрушало никому не нужное жильё, некогда служившее людям кровом. К вечеру снова нагрянула непогода. Неожиданно небо затянуло тучами и засверкали яркие молнии. К счастью, к этому моменту Тома обнаружил ещё одну заброшенную мельницу посреди обломков замковых стен.
Когда ливень немного стих, мсье Тома удалось разжечь костер у мельницы. Так он согрел руки и приготовил себе небольшой ужин - сосиски на огне.
В этот раз Тома вспомнил, как ушёл от Жанет… Тогда он хотел лишь одного – море. Мечта осуществилась – Тома обошёл весь земной шар, останавливался во многих странах, попадал в сильнейшие шторма и невероятнейшие приключения. Ему посчастливилось даже видеть, как кит выпрыгивает из воды!
Но как же ему все эти годы не хватало человеческого тепла, дружеской улыбки, подбадривающего рукопожатия…
Вероятно, это тепло огня пробудило в нём старые воспоминания и разбередило душу.

«Ему посчастливилось даже видеть, как кит выпрыгивает из воды!»

Глава 10
Воздушные шары

Переночевав у Старой мельницы, утром Тома отправился дальше. С новыми силами он поднялся высоко в горы. Какой-же отуда открывался прекрасный вид! И несмотря на то, что вокруг лежал снег, всё равно здесь было много овец.
Стелился холодный туман. Впереди был подвесной мост – обычный человек побоялся бы идти над ущельем по шатающемуся и скользкому от сырости мосту, но только не Тома. Старик легко прошёл по нему, как будто не было за плечами прожитых лет, и ему открылось удивительное зрелище - целое море воздушных шаров! Синие, красные, жёлтые, и самые красивые – разноцветные! Очевидно, здесь проходил какой-то интересный фестиваль или праздник. Тома вспомнил, как видел подобное зрелище, когда проплывал на своей яхте мимо Норвегии.
На вершине горы Тома обнаружил маленький красный домик и девушку, которая чинила воздушный шар. Он спросил у неё дорогу вниз, в долину. Девушка предложила ему немного подождать, пока она закончит работу, а затем спуститься вместе с ней в долину на шаре. Она продолжила трудиться и уже совсем скоро радостно воскликнула: «Готово!».
Тома и девушка забрались в корзину и полетели в небо. Для Тома это было невероятное приключение! Его сердце было отдано стихии воды, но, оказывается, стихия воздуха так же прекрасна… У Тома захватило дух от восторга, и ему было даже немножечко страшно. Но в этот момент шар пошёл на снижение.

Глава 11
Водопады

Мсье Тома приземлился и вышел из воздушного шара. Попрощавшись с девушкой, он снова пошёл – вперёд! Нужно спешить! И снова вокруг – холмы и луга, овцы, и в этот раз даже табун лошадей.
Через несколько километров Тома оказался у каскада водопадов. Водопады шуршали и шумели, ударяясь о землю и озеро внизу. А Тома… заблудился! Вокруг было множество деревьев – ели, сосны, а за большим камнем рос огромный дуб. Но тропинки здесь не было. Пока Тома озирался вокруг и раздумывал, как же ему быть и где искать обход, неожиданно его ноги поскользнулись на размокшей земле и… он полетел вниз.

Глава 12
Под водой

Падение было достаточно долгим, картинка перед глазами слилась в сплошное мелькание, и Тома это напомнило северное сияние, когда он огибал Норвегию.

“ Тома это напомнило северное сияние, когда он огибал Норвегию”

Очнулся Тома под водой. Он увидел обломки ржавых кораблей, старые фонари, тропинки, и лавочки – здесь был настоящий затопленный город. Проплыв мимо мостов и лодок, он увидел пещеру. Старик так долго пробыл под водой, что ему уже казалось, будто он мог дышать и ходить там.

“Очнулся Тома под водой. Он увидел обломки ржавых кораблей, старые фонари, тропинки, и лавочки – здесь был настоящий затопленный город”

Выбравшись на берег, Тома вспомнил, как однажды вернулся в тот дом, где жил когда-то с Жанет. Но… дом был заколочен, а рядом с ним красовалась табличка «A vendre» ("На продажу").

“Но… дом был заколочен, а рядом с ним красовалась табличка «A vendre»”

Глава 13
Приключение на грузовике

Проснулся мсье Тома прямо на берегу того озера, в которое упал накануне. На солнце он немного просушил свои вещи и отправился дальше. Он долго шёл по бездорожью – по бескрайнему лугу, но в итоге ему таки удалось обнаружить дорогу. Здесь даже была автобусная остановка! Старик присел на лавочке в надежде на какой-нибудь транспорт. И вправду, через несколько минут он услышал шум мотора и увидел яркий жёлтый грузовик. Мсье Тома поднял руку – он уже прилично устал и было бы неплохо сократить путь на автомобиле. Грузовичок остановился, и водитель разрешил старику забраться в кузов.

“Проснулся мсье Тома прямо на берегу того озера, в которое упал накануне”

Они петляли по горному серпантину то вверх, то вниз, затем проехали по мосту и помчались по равнине. Одна из банок с краской вывалилась из кузова и вылилась на дорогу. И Тома вспомнил как сам красил дом, с которым сейчас он перед путешествием попрощался. Он вышел из дома всего неделю назад, но ему казалось, что он второй раз прожил всю свою жизнь.

“Они петляли по горному серпантину то вверх, то вниз, затем проехали по мосту и помчались по равнине”
“Одна из банок с краской вывалилась из кузова и вылилась на дорогу”
“И Тома вспомнил как сам красил дом, с которым сейчас он перед путешествием попрощался”

Глава 14
Дюнкерк

Наконец мсье Тома оказался в Дюнкерке. Он слез с грузовика. Прошёл по старым улочкам города. Подошёл к дому номер 11. И присел на лавочку… Он волновался…

“Прошёл по старым улочкам города...”
“...и присел на лавочку”

Дверь отворилась и выглянула Софи – его дочь. Это она написала Тома письмо и попросила приехать.
Старик вошёл в дом. Жанет лежала на кровати. И спала. Тогда Тома сел на стульчик рядом с кроватью.
Жанет очнулась. Её глаза рассеянно смотрели вперёд, и тут она заметила бывшего супруга.
- Как же долго тебя не было… Как хорошо, что ты успел…, - сказала она и уснула навсегда.

“Тогда Тома сел на стульчик рядом с кроватью”

Глава 15
И снова море

Мсье Тома и Софи скорбили. Их грусти не было конца… Но нужно было жить дальше, и Софи предложила старенькому отцу выйти всем вместе в море на яхте.
Тома, Софи и маленький Жан – сын Софи - шли по морю на яхте. Старик держал своего внука на руках и верил, что из него выйдет хороший моряк.

“Но нужно было жить дальше, и Софи предложила старенькому отцу выйти всем вместе в море на яхте”
”Тома, Софи и маленький Жан – сын Софи - шли по морю на яхте”

«Конец»
2021 г.

понеділок, 18 грудня 2023 р.

Борисівські коні, вересень 2023

БорисИ – невеличке село неподалік від нашої дачі. Були часи, коли кожні вихідні ми їздили на «фазенду», і проїжджали повз села, вже за ним звертаючи до нас. Тож це місця мого дитинства. Правильна назва села – Борисів. Мешкає в ньому трохи більше за 200 осіб, а за площею воно менше квадратного кілометра.
Якоїсь визначної пам’ятки в селі тривалий час не було жодної. Звісно, окрім природи. Ця ділянка не входить до ландшафтного заказнику Васильківські Карпати, але крутосхили тут все одно присутні. Тому природа дуже мальовнича, як і скрізь у тутешніх місцях. А ще є озеро. Воно хоч і не велике, але влітку перетворюється на суцільну розвагу для місцевих – декілька разів приходила поплавати в ньому і я.
Місцевий краєвид

Але нещодавно тут з’явилася дуже крута туристична перлина. Це нібито кінна ферма, але й не зовсім так. Тутешній заклад - Кінно-трюкова база «Українські Козаки» Олега Юрчишина, Stunt Team «Ukrainian Cossacks by Oleg Yurchyshyn». І хоч «прописку» Козаки мають васильківську (вул. Прорізна, 1), реальне розташування - фактично це Борисів.

Актор та каскадер Олег Богданович Юрчишин, фото з власної сторінки у Фейсбуці

Загалом ця організація існує вже тривалий час – з 1988 року. Її діяльність зосереджена на виховуванні коней для трюків та каскадерських зйомок, тож місцевих конячок можна побачити у багатьох фільмах, музичних кліпах та рекламних роликах. Вони приймають участь у Міжнародних лицарських турнірах, а ще колектив запрошують для виступу у різних заходах, фестивалях, святах – самого різного масштабу. «Українські Козаки» відвідали багато країн Європи, а найбільшим їх тріумфом був виступ у Лондоні, коли сама її Величність Королева була у захваті та запитувала: «Як ви це робите?».
Цікаво, що у Великобританію «Українські Козаки» летіли літаком разом з кіньми! Загалом же артисти-каскадери виступають не тільки на власних конях, а й дуже швидко можуть підготувати для виступу місцевих тварин, які до цього моменту не брали участі в подібних шоу – найкоротший термін «виховання» коня для виступу стався в Угорщині, коли «нові» коні були підготовлені до виступу всього лише за два дні.
Що ж стосується «як ви це робите?», Олег Юрчишин може відповісти – все через власний досвід та травми. Від самого початку кар’єри ніяких наставників чи тренерів в артиста не було, всі знання та вміння довелося здобувати та вигадувати самому. Це дуже тернистий шлях! Спробуйте, наприклад, у фігурному катанні без тренера навчитися стрибати якийсь Рітбергер – це неможливо, доки хтось не підкаже такі дрібниці, як навіть нахил плеча, розворот та висоту коліна. Так і тут – деякі трюки виявилися дуже простими для виконання, але ж поки дійшли до висновку, як саме потрібно їх виконувати, отримали велику кількість травм.
Нині всі надскладні трюки підкорені і з легкістю виконуються навіть оберт навколо тулуба коня на повному скаку та висока піраміда.
Крайній фільм, в якому знімалися коні – «Довбуш» Олеся Саніна у цьому 20023 році. Крайній музичний кліп – «Волю в кулак» Марти Липчей теж у 2023 році. А до цього – багато-багато іншого, всього й не перелічити («Тарас Бульба», «Вогнем та мечем», «Чорна рада», «Сорочинський ярмарок», «Будинок летючих кинджалів», «Захар Беркут» і ще, й ще, й ще)

Виступ «Українських Козаків», піраміда. Фото з офіційного сайту Кінної бази
Фінальні титри до кінострічки «Довбуш». "Постановник кінних трюків – Олег Юрчишин». Фото з Фейсбуку
Святкування «випускного» у приватному садочку «Колегія мрій» у сусідній з нами Мархалівці, 2023 рік. Запрошений до діточок лагідний коник – теж з «Українських Козаків». Так, колектив із радістю відвідує заходи навіть такого невеликого масштабу. Фото зі сторінки Кінної бази у Фейсбуці

При такому поважному послужному списку «Українські козаки» тривалий час арендували приміщення в іншій частині Василькову. Але тепер нарешті коні-каскадери мають власну домівку, й саме тут – у Борисах. Збудовані нові стайні та майданчики кілька років тому, приблизно у 2020-2021 роках - спостерігали за поступовим зведенням стаєн, періодично відвідуючи дачу.

Врешті решт ми зупинилися й вирішили завітати сюди.
Як я вже сказала, цих коней запрошують для відеозйомок, для виступу на святах. Також тут навчають верховій їзді, можна приїхати просто покататися на конячці, або замовити яскраву фотосесію.
Ми ж просто прогулялися по території та познайомилися з тваринами. Дуже люб’язна дівчина назвала нам породу та кличку кожного коня, відповіла на всі запитання.

Одна з цих дівчинок провела нам маленьку екскурсію по «фермі». Фото з офіційної сторінки бази у Фейсбуці
Табличка на паркані з інформацією – години праці, телефон. За табличками видні стайні

Найбільше на базі нас привабили арабські скакуни. Вони дуже красиві! Це одна з найдавніших порід, що виведені людиною. На сході дуже цінують їх та кажуть, що арабських коней створив Аллах з південного вітру.

Арабські скакуни Абат, Асцент та Гектор (хто з них хто – не знаю)

На фото вище – арабські коні. Вам здається, що вони білі? Ні, вони сірої масті! При цьому фото правдиво передає кольори. Справа в тому, що сірі коні з часом біліють. Це явище має назву «посивіння коня» і носить дуже індивідуальний характер. Із віком у тварини шкіра гірше виробляє пігмент. Бувають випадки, коли кінь віком три роки вже повністю сивий – білий. Буває й навпаки – все життя лишається сірим. А найчастіше сірі коні стають білими у сіру цяточку, ці цяточки називають «гречка». Всіх цих коней все одно продовжують називати сірими.

Мама та маленьке лоша
Торкатися носика коня – це неймовірні відчуття! Він м’якенький та дуже приємний, як бархат! Я не могла відійти від цієї чарівної мордочки!

Тож приїздіть у Борисів покататися на каскадерських конях, повчитися верховій їзді, або замовити неймовірну фотосесію. Організація працює щодня, для відвідування потрібно записатись за номером 0508252479. І коники відкриють вам свій чарівний світ!

середу, 13 грудня 2023 р.

Город Городецького, або Розмірковування про різне

«Місто з химерами» Олеся Ільченка

Щойно дочитала! Сподобалось дуже. Обожнюю книжки, в яких історичні факти переплітаються із фантазією автора, а головними героями оповідання є відомі особистості.

Роман «Місто з химерами» вперше був виданий у 2009 році, його автор – киянин Олесь Григорович Ільченко. А головний герой книги - найвідоміший архітектор Києва Владислав Владиславович Городецький. Але ця замітка не про нього. Хочу порозмірковувати про інше.

Загалом в інтернеті про Городецького написано багато й мало одночасно. Багато – одного й того самого. «Десять фактів про життя Городецького» переписуються «журналістами» з одної статті в іншу. І на цьому все. Щось додатково знайти майже неможливо. Тому дуже цікаво було прочитати саме художню книгу про відомого архітектора та про життя Києва тих часів. Жанр оповіді заявлений, як детектив, але звісно, ніякого детективного сюжету немає, й загалом сюжету, якогось розвитку подій майже немає. Але це не знижує оцінку книги, а можливо й завищує – можна бути впевненим, що автор майже нічого не додав від себе. Тобто все, що написане – правда, до найменших дрібниць саме так і було в житті.

Від філіжанки кави не відмовлюся ніколи, тим більш коли її пропонує сам пан Городецький! (п’ю каву міцну, без цукру, але обов’язково з цукеркою «Корівка»). Фото 2004 року

Цей пам’ятник Владиславу Городецькому було встановлено у київському Пасажі у 2004 році. Автори – відомі скульптори, які у парі створили багато цікавих київських монументів (Паніковський, Проня Прокопівна, Леонід Биков). Це Володимир Іванович Щур та Віталій Йосипович Сівко.

Зізнатися? Коли фотографувалася, зовсім не знала, хто ж це присів до столика вуличної кав’ярні разом зі мною. Запитала у друзів. У відповідь почула «Здається архітектор якийсь…»,але впевненої конкретики не було.

Зараз смішно це згадати.
Звісно, на той момент я знала Будинок з химерами. Відвідувала концерт у Будинку актора (бувшій Кенасі) – разом із подругою Світланою. Була на концерті органної музики у костелі – це був спонтанний культ-масовий похід з роботи. Кілька разів оглядала Національний художній музей України – в цей заклад нас возили викладачі з Художньої школи.

Будинок з химерами, 1901-1902 роки будівництва
Костел, 1899-1909 роки будівництва
Кенаса, 1898-1902 роки будівництва. У 1981 році вона була передана закладу «Будинку актора»
Я у Будинку актора 1 грудня 2001 року. У 1970-ті роки, оскільки на той час в приміщенні розміщувався кінотеатр, до Кенаси ліворуч було добудовано гардеробне приміщення, частину його можна побачити на фото вище. Ця світлина зроблена саме в цій сучасній добудові до Кенаси. А слухали ми в той вечір «Revenko Band»

Але, відвідуючи всі ці місця, я не знала. Що збудував ці всі споруди саме він, Лєшик Городецький.

І саме про це розмова. Чия провина в тому, що я та мої друзі на той час не знали архітекторів, історію цих відомих будівль?
Вважаю, що в школі треба обов’язково ввести додатковий предмет – Історія власного міста. Замість виховної години. І це буде набагато більше виховувати дітей. Власне місто треба знати, любити і берегти. Будь-яке. І про саме невеличке село знайдеться, що розповісти, про край, про прилеглі містечка. Екскурсії теж можна проводити будь-де – скрізь знайдеться що-небудь цікаве.

Якби так було, з Києвом, мабуть, не відбувалося б того, що є зараз. Старовинні будинки навмисно знищуються, доводяться до руйнівного стану. А потім на їх місці втикаються «свічки» елітних бізнес-центрів.
Весь цивілізований світ береже власну історичну архітектурну спадщину і для бізнес-містечок окремо, майже за містом виділяє великі території.
В нас все навпаки, руйнується історична панорама Києва. Якщо якийсь район ви довго не відвідували, за півроку його впізнати вже неможливо. Скрізь натикані супер-пупер-сучасні скло-бетонні коробки. «Скло та бетон».

Бетон. Саме Городецький вперше почав у Києві застосовувати залізобетон у будівництві, збудувавши з нього Будинок з химерами.
Чому такі дивні прикраси на будинку? Городецький обожнював мандрівки та мисливство, й мрія про сафарі створила у його фантазіях диковинних тварин. І ще - зазвичай страховиськами відлякували найдорожче, тому химери й встановлені на відомих соборах – Кельнському, Нотр-Дамі. Тож мабуть Городецький дуже любив свій будинок та любив Київ.

Чи є щасливою доля Будинку з химерами? Легенди кажуть, що Городецький прокляв його, як йому довелося їхати з міста у 1920 році через московську навалу. Дійсно, організації, розташовані потім у Будинку, постійно змінювались. Але ж нині Будинок з химерами є однією з резиденцій Президента України. Чи може бути більшою шана для будинку? Тож все ж таки його долю вважаю щасливою.

Дуже хочу, щоб й весь Київ спіткала щаслива доля.

У кожного міста є СВІЙ особливий архітектор, який став душею міста. Які споруди стають символами? Ніхто не знає, формули не існує. Навряд Артинов гадав, що його водонапірна вежа стане символом Вінниці. Але ж сталося саме так. А у Києві повноправним символом міста є Будинок з химерами.

Нажаль одними химерами московію не відлякати. Тоді, на початку ХХ століття, Городецький в решті решт поїхав у Тегеран. Там він теж працював, але документальних підтверджень цьому не зберіглося. Вважається, що за його ескізами збудовано будівлю для принцеси Шамс Пехлеві (доньки персидського шаха Рези Пехлеві) у шахському палаці Саадабад.

Радянські війська вперше вдерлися в Іран у 1941 році. З тих пір ця держава підзалежна росії. І нині Тегеран із московією знову нищать моє місто і мою країну.

Всі ми любимо Київ всією душею. Але цього замало. Треба дбати та піклуватися про нього, оберігати, та – знати. Доречі, цю чудову книжку порадив мені прочитати мій син. І вже я – раджу всім!

пʼятницю, 8 грудня 2023 р.

Желейний торт «Бите скло»

У дитинстві обожнювала желе. Мабуть тому, що інших солодощів й не існувало. Все було дефіцитом. Желе також не було у вільному продажі, але якщо його вдавалося купити, то була насолода. Миті задоволення вкарбувалися у пам'ять на все життя – новорічний стіл, прикрашена ялинка, ліхтарики, і я біля телевізору дивлюся «В гостях у казки» і ложкою наминаю величезне блюдо з желе.
Дитинство, я у костюмі Снігоруньки. Ці ліхтарики зберіглися у мене й досі, але звісно вже не у робочому стані. Вони самі – як крихітки яскравого желе!

Зараз я до желе «дихаю рівно». Але від цього торту встояти не можу. Тим більш що робиться він дуже швидко (я маю на увазі саме період праці на кухні, без урахування часу на застигання желе), ще й дуже простий у виконанні.

Простий то він простий, але щоб він вийшов дійсно гарним, треба знати декілька дрібниць. Рецептів в інтернеті багато, а от про деякі нюанси не пишуть. Можливо не пишуть тому, що це і так очевидно. Але мені – ні! І декілька разів мені не подобався результат того, що я зробила.

Отже, спробуємо зробити ідеальний торт «Бите скло»!

Починати потрібно, звісно, з різнокольорових желе. Вибираємо пакетики, які до вподоби за кольором і смаком, і робимо. Бажано, щоб вони були однієї торгової марки виробника - щоб за якістю вийшли однакові. На цьому етапі вже й з’являється ПЕРШИЙ секрет – для кращого застигання желе потрібно води брати майже вдвічі менше, ніж написано в інструкції.
Після того, як ретельно перемішали порошок із гарячою водою, з’являється і ДРУГИЙ нюанс, про який я не знала. А саме – рідину потрібно обов’язково перелити для застигання в іншу ємність! Бо як гарно не перемішуй, все одно на дні лишаються комочки.

Пакетики з желе. Користуюсь різними марками – подобаються всі! В даному разі це IRIS

Далі очікуємо застигання.

І наступний етап – різнокольорове желе треба порізати. Тут заховався ще один, ТРЕТІЙ, секрет. Коли робила перший раз, різала просто у мисочках, в яких желе було. Так робити не можна! Бо желе покришилося, подавилося та пожмакалося, рівних охайних шматочків не вийшло зовсім. Я замислилася, як правильно ж різати, і навіть припустила – може треба було розігріти ніж, щоб він желе начебто плавив? Ні, всього лише треба желейну масу витягти з мисочки. Витягувати не складно – на якусь кількість секунд треба мисочці зробити водяну баню, тобто помістити її в більшу ємність з кропом. Від гарячої води желе миттєво відлипає від миски, перекладаємо його на тарілку або дошку, і вже зараз воно просто чудово ріжеться звичайним ножем.

Порізане желе у ємностях, які буду заливати сметаною. У цьому випадку нарізала неправильно, у мисках, яких застигало желе. Можна бачити, що шматочки ушкоджені, не мають рівних країв

Викладаємо шматочки желе у великий таз, перемішуємо і заливаємо сметанно-желатинним розчином. Розчин готуємо наступним чином. Розчиняємо пакетик желатину (25 грам) по інструкції. Тим часом сметану збиваємо міксером разом із цукром (кількість цукру беремо за смаком, для солоденького варіанту це стакан, але можна брати менше). Можна додати ваніліну. Вливаємо готовий желатин, остаточно все збиваємо міксером і заливаємо цією масою наші підготовлені шматочки желе. Цей етап потрібно робити дуже швидко.

Залите сметаною желе

Все. Лишаємо до остаточного застигання (2-3 години у холодному місці).
Готовий торт можна лишити у мисці, або знову ж таки за допомогою водяної бані викласти на святкове блюдо.(Нагадую – потримати у кропі достатньо кілька секунд! Якось тримала й рахувала до 30 – це занадто багато, торт сильно «підплавило»)
Приємного смаку!

Готовий торт
Приємного чаювання!
Снігуронька подорослішала та вже сама готує собі желе. Фото зроблене напередодні Нового 2022 року. В мене не було ніяких передчуттів, у війну ми не вірили (та хто ж повірить, що таке можливо у ХХІ столітті?), але за декілька годин до опівночі мені стало дуже зле – мабуть наша підсвідомість знає все набагато краще за нас самих…
Як видно, цей торт в нас є майже постійно!
Лишився єдиний шматочок!
І нехай все ваше життя сяє іскристими барвами, як желе, але ніколи не буде «битим склом»!