Про Камінне село вперше дізналася більше десяти років тому з книжки Романа Маленкова. З тих пір відвідати цю місцину стало моєю мрією. Я потроху вмовляла Сашка, вигадувала маршрути мандрівок, за якими була б можливість побачити це диво, і в решті решт… зрозуміла, що треба їхати самій. Бо Сашко, як той самий великий камінь, з місця не рушав зовсім.
Я приєдналася до екскурсії, і дуже правильно зробила! Виявилось, що дорога туди не найкращої якості. А у лісі маршрут хоч і прокладений, але все одно треба розуміти напрямок руху та що саме шукати, щоб побачити всі цікавинки. При цьому потрібно не заблукати!
Отже я з подругами Іриною та Яною поїхали в одноденний тур за допомогою туристичної фірми «Дива Країни». Зазвичай я не рекламую організації, до яких зверталася, і згадую їх лише у крайніх випадках – коли дуже сподобалося, або навпаки. І в даному випадку – перше! Сподобалась організація туру, компетентність гідів Романа Третяка та Юрія Халімончука, глибокі їх знання та поважне ставлення до туристів. А ще нам пощастило з групою – всі були ввічливі один до одного, і головне – завжди вчасно були в автобусі, а це – дуже важливо! Справжня команда – справжня насолода від мандрівки!
Село знаходиться поруч з Білоруссю (за двадцять кілометрів до кордону) і цей регіон носить назву Полісся.
З технічними зупинками їхали ми близько чотирьох годин – на це треба налагодитись. Після з’їзду з «варшавської траси» дорожнє покриття майже відсутнє. Після дощу там проїхати нереально, тож зустрічала звіти мандрівників, які скаржилися, що ці останні 30 кілометрів долали 3 години, або взагалі кілька кілометрів йшли пішки!
Але нам з погодою пощастило, спекотне літо добігало кінця, і ми після «варшавки» трусилися у бусіку ті 30 кілометрів всього лише хвилин 60.
Тож нам зустрілася старовинна бруківка, майже непроходимі ліси, які смикаються над дорогою в арку, насипна «колія» із розрахунку на одну машину, підкопи бобрів, які постійно руйнують дорогу, і навкруги – болота та «українська тайга».
А за всім цим – села та хуторки з дерев’яними будиночками. І в них живуть люди! Життя це дуже не просте, бо майже повністю на власному виробництві. Що виростили, з того і вариться обід. На Поліссі підприємств промисловості майже немає, тому статок у людей невеликий. І відомо багато випадків, коли сюди приїздили, купували хати, починали життя, і… витримували в тутешніх краях всього лише рік, після чого поверталися назад у «камінні джунглі» - місто.
Нарешті ми майже приїхали. Дорога вже ґрунтова, і шлях нам перешкоджає річка Перга. Слово «перга» означає пилок рослин, з якого бджоли виробляють мед. Загалом на Поліссі дуже багато власних назв, пов’язаних із бджільництвом, тому що тут дуже розповсюджена ця справа. Із давніх давен люди на деревах встановлювали борті - великі вулики. Селилися в них дикі бджоли. Такі бджоли дуже агресивні і на їх територію краще не заходити. Первісні ж «борті» були природніми – дупла дерев. Найбільше бджоли «люблять» соснові дупла. Тоді в давнину у бортників діяли власні правила – хто перший знайшов вулика (дупло з бджолами), того й весь рій. На дереві в такому разі робили власну мітку і вже господар опікувався вуликом. Називається це - «лісове бджільництво».
Справжня лісова борть
Ми робимо зупинку і заходимо у Пергу босоніж. Водичка приємно охолоджує ноги, трохи втомлені від тривалого сидінні в автобусі. Вода у річці жовто-коричневого кольору, бо в цих місцинах багато покладів всіляких руд. Тому навіть велика кількість населених пунктів має в собі топонім «Рудня» (зараз таких населених пунктів шість), і саме зараз ми знаходимося в селі Рудня-Замисловицька.
Перга має довжину 67 кілометрів і є правим притоком річки Уборть. «Уборть» - знов «медовий» топонім, від «борті». За легендою колись з дерев у річку стікав мед і вода ставала солоденькою.
У місці, де ми зараз відпочиваємо, через Пергу перекинутий старовинний міст з моченого дуба. Я такий міст бачила вперше! І коли зібралася переходити його пішки, про всяк випадок спочатку протупувала наперед собі ногою – чи не розвалиться, як буду йти. І тому аж рота відкрила, коли повз мене промчали по мосту три легковики, не знижуючи швидкості! Тоді я вже пішла впевненіше. Але коли наш автобус знов завантажився 21 людиною і попрямував до мосту, я затамувала подих… «Невже… він… збирається… їхати цим містком…» - тремтіла я в автобусі. Даремно тремтіла! Міст ні поворухнувся , ні скрипнув! Вміли ж колись робити мости…
Ми знов в’їжджаємо до лісу і дорога поступово перетворюється у просіку. Це вже «передмістя» Камінного села і невдовзі ми паркуємось на узбіччі, біля невеличкої галявини. Це – «нивка», відвойований у лісу шматок землі. Ще кілька років тому вона була загороджена стовпчиками і проволокою від лісових звірів і тут вирощували картоплю.
Дорога лісом до села
«Паркувальний майданчик» - "нивка"
Камінці-хати знаходяться майже одразу у дороги. До них не потрібно йти лісом бозна скільки! Тобто якщо надумаєте їхати самі – знайти їх не важко. Але раджу все ж замовити екскурсію - місцевий краєзнавець Юрій не просто поводив нас туристичною стежкою, яка охоплює всі найцікавіші місця, а й відкрив нам таємниці лісу!
До того ж, тут дуже легко втратити орієнтири - обійшовши камінь навкруги все навколо здається однаковим. Тож місцевим лісникам дуже часто надходять виклики про пошук людей, які заблукали у лісі.
Моє перше фото у Камінному селі – великі брили починаються одразу!
Прохання від гіда – з повагою ставитися за оточуючої нас природи. А саме – не обдирати мох! Він нарощується дуже повільно. На відновлення уходить кілька десятків років. Першими вкривають камінь лишайники. Лише наступним починає рости мох, він росте та відмирає і таким чином на поверхні каменю поступово утворюється невеличкий шар ґрунту, який стає основою для зростання пухнастого зеленого мху.
У 2020 році стався великий акт вандалізму-крадіжки – деякі люди обдерли для ландшафтного дизайну більше ста ящиків моху! Коли вже люди навчяться таки Берегти природу?
Ставтеся з повагою до цього цікавого жителя Камінного села! Не обдирайте його! Та, будь-ласка, не смітіть у лісі
А ще в цій місцині росте дуже цікавий сфагновий мох – він вбирає в себе вологи у двадцять п’ять разів більше, ніж важить сам! «Сфагнум» і перекладається як «губка». Саме з цих рослин утворюється торф. А ще він містить в собі антисептик фенол, завдяки якому є несприятливим до процесів гниття. Висушений, окрім як паливо, він широко продовжує застосовуватися у нашому житті: з нього виготовляють ліки та перев’язочний матеріал, у будівництві – теплоізоляційні плити, у квітництві його добавляють у ґрунтові суміші, з нього роблять підстилку для худоби, а колись ним навіть вкривали немовлят.
Сфагнум. За фото дякую Яночці!
Загалом протягом екскурсії наш місцевий гід Юрій Халімончук (колишній вчитель біології та хімії) постійно привертає нашу увагу до Природи – розповідає про всілякі рослини, знаходить для нас справжні дива. А дива можна побачити скрізь, головне – вміти їх шукати. Галявина, повна ягід соковитої чорниці – наїстися вистачило всій групі. І це після щоденних натовпів туристів! Хіба не диво? Наступна галявина – вже брусниця. Зарості азалії понтійської – навесні вони квітнуть жовтими квітом, хочу побачити! Ця квітка росте лише в Малій Азії, на Кавказі і ось тут у Поліссі. А ось просто з каменя стирчать листочки – це гірська рослина вічнозелена папороть-багатоніжка Polypodium. Далі - теж незвичне місце, так звана «висяча клумба». Тут немов сади Семіраміди – ожина та конвалія ростуть у повітрі, повністю на навісному ґрунті, не маючи спільних крапок із поверхнею Землі. А ось камінь і дуб сплелися в один вузол, таке собі співіснування. На іншому місці й геть спостерігаємо аномальне явище – корінь сосни росте вгору. Такого не буває! Але ж воно є. Це – ПРИРОДА! І це – диво!
Камені вражають одразу. Вони – гігантські! Дуже красиві! І їх багато! Там не один велетень, а більше за двохсот великих валунів на площі приблизно 15 гектар, деякі з них важать 20-30 тон та мають «зріст» 4-5 метрів!
Звісно, весь геологічний заказник ми не обійшли, але маршрут доволі тривалий.
Велетні!
Звідки взялися такі красені? Першою версію їх появи вважався льодовик, який перетягнув камінці з інших місцин – зі Скандинавії, Карелії тощо, та в процесі руху їх відшліфував.
Але урочище розташоване поза зоною ймовірного поширення Дніпровського зледеніння, тож ця теорія виглядала сумнівною і геть була спростована після досліджень. Адже геологи робили глибинне буріння та з’ясували, що майже на два кілометри вниз (точніше 1800 метрів) склад порід повністю стовідсотково ідентичний цим великим «камінцям» на поверхні. Тобто доведено, що валуни – це верхівка масиву, який утворився 2 мільярди роки тому ще у Протерозойську еру. Це останці, або виходи на поверхню Українського кристалічного щиту - потужної геологічної платформи, яка тягнеться від Рівненщини і майже до Азов’я.
Додам, що вік порід визначається за допомогою лічильника Гейгера, що вимірює радіаційний фон часток важких металів, які мають дуже великий період напіврозпаду. Обстеження проводились в Інституті геології.
Камені, які ми бачимо - це граніт. Назва граніту походить від слова «гранулум», «гранула», тобто «зернинка». Бо граніт – це «три в одному» - три мінерали, які спеклися в єдине ціле: кварц, польовий шпат та слюда. На початку формування це була рідка маса, яка потім застигла в єдине ціле у процесі охолодження. І в місцях, де концентрація якогось з мінералів була вищою, утворилися «шви», «нарости» одного з цих трьох мінералів.
Граніт - дуже міцна порода. По шкалі твердості мінералів від 1 до 10 складові граніту займають майже найвищі позиції – 6 та 7. Ця шкала була запропонована у 1811 році німецьким мінералогом Фрідріхом Моосом і саме так і називається – Шкала Мооса. Твердість визначається методом надряпування, а мінералами-еталонами визначено наступні: Тальк (найм’якіший), Гіпс, Кальцит, Флюорит, Апатит, Польовий шпат, Кварц, Топаз, Корунд, Алмаз (Найтвердіший, та йому присвоєний рівень твердості 10).
Граніт – це Міць! На фото чітко помітні гранули
Проте, хоч граніт і дуже потужний камінь, велитні з часом зменшуються у розмірах. Вони руйнуються під впливом зовнішніх чинників – волога, дощ, сонце, вітер – такі прості речі сильніші за каменів. У мікрощілини затікає вода, взимку перетворюється на кригу і розширюється. Цей процес поступово розхитує якийсь зовнішній шар каменю і з часом він відпадає. Називається він Денудація. Так поступово деякі камені вочевидь зменшились по своєму зовнішньому периметру приблизно на пів метри.
Нещодавно від каменя відскочив оцей пласт. Попереднє місце його знаходження очевидне
А ще ми бачимо багато «щілин» у каменях. Деякі розколи монолітів – очевидні. Справа в тому, що тектонічні плити глибоко під нами при обертанні нашої планети дуже повільно, але рухаються (не зсуваються, але рухаються). Результат цього явища – перед очима.
Портал в нікуди - один з очевидних розколів моноліту
В таких щілинах дуже відчувається звукова вібрація - йде відчутний резонанс. Ми набиваємось у розкол максимально щільно і видаємо сакральний низький протяжний звук «ОМммм…». Я не вірила, що будуть якісь відчуття, тому аж завалала на всю щілину «ааа, тааак, єєєє, це якесь диво!», коли на мить відчула відлуння, коливання, і якийсь зовсім інший звук одночасно. Описати неможливо!
Довжина щілини, в яку ми набилися – десять метрів, а ширина коливається від 40 сантиметрів до метра. Як каже Юрій – це справжній портал у часі, просторі, та я б сказала у світосприйнятті. Мені здається, із ущілини ми всі вийшли трохи іншими. Це - неймовірна енергетика цього місця!
«ОМмммм…». Ми десь з протилежного боку
Звісно ж, це місце овіяно легендами! Так, про появу Камінного села існують старовинні сказання. Вони передавалися нащадкам з покоління в покоління, і зараз «записані» ще з усних перемов місцевих мешканців.
Існувало колись тут заможне село. А поруч було бідне. І якось у посушливе літо, коли біднякам не стало чого їсти, пішли вони до багатіїв з проханням про допомогу. А ті їх прогнали. Сталося так три рази. Спостерігали за цим Бог та Диявол – Бог гнівався за таку поведінку багачів, а Диявол тішився. В решті решт розгнівався Бог, послав прокляття на жадібне село, і враз все скам’яніло. А між Богом та Дияволом сталася битва - після тривалої боротьби переміг Бог.
І зараз ми знаходимось на тому самому місці, де відбувалася ця битва. Перед нами гігантський камінь, а поруч – значно менший. Великий – то камінь Бога, бо добра у світі значно більше. Менший – Диявола, зі слідами кігтів на ньому.
На камінь можна піднятися сходами – місцеві лісники спеціально зробили для цього драбину. Саме ця драбина – нова, минулорічна. Попередня була зроблена років двадцять по тому і вже була геть застаріла.
Якщо ж піднятися на камінь Бога, можна побачити там невеличкі відбитки – це сліди стопи Бога, які він лишив, перемігши Диявола. Кажуть, що вода, яка затоплює слід, завжди тепла, навіть взимку. А хто ступить у слід босоніж, помолодшає, поздоровшає та отримає надзвичайну енергетику.
Окрім підйому на Камінь, туристам у цьому місці пропонується й інша «атракція». Бажаючі можуть спробувати протиснутись у щілину між каменем Бога та каменем Диявола. Вважається, що пройти може тільки людина з чистими помислами, і кому це вдасться – той повністю очиститься від гріхів, а може й кількох років (як жартує гід, відмінусується або 5 років, або 5 кілограм). І продовжує, також жартуючи: «Йдіть не бійтеся, по статистиці застрягає всього лише один турист з групи». Жарти жартами, але це вже й не жарт, бо дійсно були випадки і не один, коли людина застрягала в цій щілині. Якщо таке сталося, потрібно не панікувати, не втрачати самоконтролю та чітко дослухатися інструкцій гіда. Виштовхати людину звідти неможливо.
Ризикнете? Фото одного з учасників нашої "експедиції"
Про утворення Камінного села існує і друга легенда, майже ідентична. Ніби колись тут були справжні хати, і жили в них заможні люди. Якось до однієї з хат постукався втомлений мандрівник й попросив у господарів скибочку хліба. Господар йому відповів на кшталт «Та що ж тобі та скибочка», і виніс бідняку цілу паляницю. Зрадів той, та вже за селом вирішив скуштувати гостинця. Дістав, дивиться – та то ж не хлібина, а камінь такого самого кольору та форми. Розсердився Господь (а це був саме він), жбурнув каменюку, і розкололося вона на чотири частини – рівно по сторонах світу. А хати одразу перетворилися на великі камені.
Розколота паляниця
Ще одна легенда цієї місцини – про кохання. Ніби на околиці села закохані призначили один одному побачення. І от у той самий момент, як хлопець з дівчиною вже бігли один до одного в обійми, все закам’яніло. І закохані теж. Й досі вони так і стоять у вигляді каменів, але їх кохання настільки було палким, що в них таки з’явилися малесенькі каменята.
Кому не вистачає в житті любові – ласкаво просимо потриматися руками за камінці.
Камені любові. Де «хлопець», а де «дівчина» - з цього ракурсу очевидно
Неподалік від Каменів любові можна побачити місцину, де Шишкин писав свою картину про ведмежат. Звісно, це жарт, але погодьтеся – ну дуже схоже.
Зараз прийдуть ведмежата! (Жіночка на фото – це не я! Йшов дощик, і кожен обрав собі власне місце для схованки)
Також у цій місцині можна побачити дуб, а поруч сосну. Кулька років тому саме у цю сосну влучила блискавка – це досить дивно, бо зазвичай блискавка вибирає дубове дерево. Відповідь, чому так сталося, Юрій нам демонструє наочно. Взявши «рамки» (шматки зігнутої алюмінієвої проволоки), він попрямував повз дерева. І сталося диво! Я таке бачила вперше у житті! У якусь мить «рамки» прийшли в рух - відхилилися від первісного положення і схрестилися. Це означає, що знизу, мабуть, існують поклади руд.
Первинний пошук мінералів примітивними засобами
Як я вже сказала, це околиця села. А існує ще і центр із майданом, сільрадою, школою, церквою, невеличкою вуличкою з хатами. Хоч насправді саме це місце мені здалося невиразним і привернуло найменше моєї уваги. Де та «вуличка з хатами», я й взагалі не зрозуміла. Те саме стосується школи та церкви.
Моноліт «Сільрада» - розташований на уявному Майдані
Особливо цікаві мегаліти мають власні імена. Є Кит (зустрівся нам першим), Тукан, Піраміда (один з найвищих каменів – близько 5 метрів зростом), Стопа велетня (це вже наприкінці екскурсії), міні-копія кори Кайлас – ніким непідкорена святиня у Тібеті.
Кит
Тукан
Стопа велетня
Зустрілося нам багато цікавих «енергетичних» місць. Одне з них - капище. Кажуть, що колись на цьому місці існувала печера – можливо так і є, камені смикаються майже кільцем. У печері приносили жертвоприношення. І ще з тих часів на цьому місці «не вгасає вогонь» – умовно звісно. Я маю на увазі, що за давньою традицією, яка зберіглася й до нині, люди продовжують «приносити у жертву» якісь свої речі, які для них цінні, а у замін просять здоров'я, щастя. Одним із елементів жертвоприношення з давніх давен стали стрічки. Загалом виготовляти тканину людина навчилася за часів неоліту. Це був настільки революційний винахід, що той період так і назвали - неолітична революція. Тканина дуже цінувалася і була однією з найдорожчих речей. Саме звідти йде традиція «обв’язування стрічками» - як саме дорогоцінне, що можна принести у жертву.
Ще одне тутешнє «енергетичне місце» - «пуп землі», камінь із наростком – «пупом». Знаходиться він поруч з «Туканом».
Камінь «Пуп землі» - процес жертвоприношення
Безпосередньо пуп
Що сказати, Камінне село – місце, де панує суцільна енергетика. Тут не хочеться нікуди поспішати, а лише відкласти свої справи й затамувати подих. Як сказав Юрій, тут «вібрації душі й тіла входять в рівновагу з вібраціями планети».
Камінне село ще називають українським Стоунхенджем. Але мені не до вподоби такі порівняння. Бо наше село - унікальне і неповторне, і йому не має аналогів в світі.
Його обов’язково варто відвідати – у будь-яку пору року. Ви неодмінно відчуєте приплив енергії та наснаги. Це наша країна. Це наша історія. Це наше минуле. Це наша природа. І це наша культура. Бережіть Камінне село! Бо навіть камінь не вічний, і він руйнується…
А це вже я. Всіх обіймаю!
