середа, 23 жовтня 2024 р.

Музика душі - Мар’янівка, липень 2021

Коли прямували кудись Одеською трасою – в Умань, чи то в Олександрію, а у серпні в улюблену Затоку – по дорозі обов’язково звертала увагу на вказівник «Музей-садиба І.С.Козловського». І завжди виникало бажання зупинитись і відвідати. Але… поспішали й проскакували повз.
Врешті решт… настали скрутні карантинні часи. Далекі мандрівки стали неможливими. Й одним з перших місць, куди ми попрямували за новими враженнями, стала вже омріяна Мар’янівка. Отак – у лихі години теж можуть здійснюватися мрії.

Саме село знаходиться трохи осторонь Одеської траси – повертати треба у Ксаверівці. Назва походить від імені княгині Мар’яни Переп’ят – ще у часи Скіфії тут відбулася трагедія. Чоловік княгині - князь Переп’ят - вирушив у далекий похід, а через роки, коли повертався, у світанковому тумані Мар’яна не впізнала його, вирішила, що то наступає ворожа дружина, й прийняла бій. Тільки побачивши мертвого чоловіка, Мар’яна все зрозуміла, й тоді теж заподіяла з собою лихо. Воїни поховали князя й князівну по честі, й неподалік від села досі збереглися два кургани – Переп’ят та Перп’ятиха.

А «Музей-садиба І.С.Козловського» розташований в центрі села, одразу за озерцем. Орієнтир – блакитна церква Покрови Божої Матері.

Вхід до садиби
Фотографую вже з території Музею у зворотній бік – Мар’янівська Церква Покрови Божої Матері та праворуч вхід, через який я щойно пройшла

Зізнаюся чесно – мої знання з приводу того, хто такий Козловський, були вкрай мінімальні. Оперний співак – ось і все, що я знала. Не буду виправдовуватись, але не тільки моя провина у відсутності знань. Сучасна молодь не розуміє свого щастя – слухати й дивитися саме те, що хочеться у саме той час, коли цікаво. У моєму дитинстві та юності про таке неможливо було й мріяти. Тоді за радість був якийсь концерт з приводу свята, на якому стабільно виступали «артисти» на кшталт Лайми Вайкулє, а на супер-свято Новий рік іноді могли прокрутити пісню мега-зірки Сандри.

Отже, перш ніж їхати у Мар’янівку, почитала загальну інформацію.
Й була вражена – яка Людина!
Іван Семенович мав абсолютний музичний слух і унікальний тембр, який італійці називають «срібний» (argenteo). Його голос був чистим, як камертон – еталон звуку. Він володів майже чотирма октавами (найбільш наочно свій вокальний діапазон він продемонстрував у партії графа Альмавіва з опери «Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні). А гучність його голосу коливала від 75 до 150 децибел. Його називали майстром виконання стилю бельканто (з італійської «красивий спів»), який характеризується плавністю переходу від звука до звуку, й навіть сам маестро Беньяміно Джильї хвалив Козловського за правильне ведення звуку. Шаляпін, почувши його, не зміг стримав похвальних слів. А Чарлі Чаплін мріяв потиснути руку.
Якщо підсумувати короткими традиційними фразами, можна сказати одне: Іван Семенович Козловський – це видатна постать в історії світового оперного театру.

Перш за все прямуємо до хати, в якій 24 березня 1900 року народився Іван Семенович Козловський та провів тут свої дитячі роки.

Хата Козловських
Саме тут народився Івасик

У просторій світлиці «з патефону» звучить голос Івана Семеновича, а привітна працівниця починає розповідь. Перекажу її і я.
Отже, хоч Івасик і народився в цій хаті, пожити в ній довго не довелося. Доросле життя почалося… у 7 рочків, коли хлопчика віддали співати у Михайлівський Золотоверхий монастир, де він прожив близько десяти років. Його матінка мріяла, щоб Іванко став батюшкою, через це його спочатку віддали до місцевої церковної школи, де перший вчитель музики розгадав талант хлопця. Вже звідти його і взяли у Михайлівський Злотоверхий. Уявляю, як пізніше було боляче Івану Семеновичу спостерігати за знищенням монастиря у 1934-1936 роках. Звісно, він став на захист святині, писав листа з проханням не руйнувати, але – марно….
Зараз на одній з будівель відновленого Михайлівського Златоверхого встановлена меморіальна дошка на честь Івана Семеновича.

У музеї: на стіні портрет батька Івасика - Семен Йосипович Козловський. Він був кравцем, таким, що до нього приїздили навіть з Василькову. Також мав і музичні здібності – гарно грав на гармоніці. Загалом Іван Семенович вважав, що слух і голос у нього саме від батькової гілки
Матінка співака Ганна Косинська належала роду гетьмана низового козацтва Криштофа Косинського

Відомим фактом є той, що на маленького хориста просто на вулиці звернув увагу сам Микола Лисенко. Сталося це улітку 1912 року у Голосієвому. Групою послушників хлопці йшли з Китаївської пустині і співали пісню «Ой, ходила дівчинка бережком». Лисенко ж любив в цій місцевості відпочивати влітку – ще в травні з родиною вони на пароплаві спускалися по Дніпру й зупинялися тут у будинку. Тож нема нічого дивного в тому, що повз хлопців в колясці проїхав сам композитор, зупинився і почав пояснювати дітлахам, як було б співати правильніше. А Івасику особисто наказав берегти голос.
Забігаючи уперед скажу, що Іван Семенович цей заповіт виконував дуже старанно. Беріг. Все життя. Пересічній людині важко зрозуміти, що це означає. Постійно опікуватися тим, щоб не застудитися. У холодну пору року не розмовляти на вулиці – а це в залежності від погоди з жовтня по квітень. В день спектаклю Козловський також не розмовляв і майже не їв. Все життя він зміцнював імунітет та опікувався «здоровим тілом» - займався спортом, грав у теніс, та до 70 років взагалі не вживав будь-яких ліків. Бо мабуть ще юнаком добре усвідомив, що для нього означає втрата голосу. Коли у підлітковому віці, як у всіх, почав «ломатися» голос, йому заборонили співати у хорі. Для Івана це був такий шок, що хлопець вирішив втекти з бурси на фронт Першої світової війни. Добре, що його ссадовили з потягу. Коли ж нарешті прорізався справжній голос, його запросили співати у хорі Троїцького народного будинку (нині Театр оперети), а згодом до Великого академічного хору Київської опери, яким керував композитор та хормейстер Олександр Кошиць, який і порадив Козловському здобути вищу освіту.

Таким чином майбутнє було визначене - музика. І у 1917 році Іван Семенович вступив до Київського музично-драматичного інституту, де його наставницею стала Олена Олександрівна Муравйова.
Нажаль навчання довелось перервати - у 1920-му студент добровольцем пішов до лав Червоної армії. Але вийшло так, що саме під час проходження служби й почала складатися його артистична кар’єра. Козловський проходив службу у 22 стрілецькій бригаді інженерних військ, яка дислокувалася поруч з Полтавою. Талант його був видний здалеку, і якось вийшло, що він почав співати у Полтавському академічному театрі. При чому на спектаклі Козловський діставався з військової частини верхи на коні. І містяни знали: якщо біля театру прив’язана коняка – варто йти, бо співатиме Іван.

А після Полтави були театри в Харкові і Свердловську. І вже у 1926 році (у віці 26 років) він був запрошений до мрії будь-якого оперного співака – Большого театру.
Шлях до "сходинок на гору" співаку відкрив сам маестро Собінов. Навмисне чи ні, але під час вистави Леонід Віталійович нібито зірвав голос, і доспівати партію на сцену був запрошений Козловський. На ранок Іван Семенович прокинувся вже знаменитістю.

Так розпочалася стрімка кар’єра Козловського. То були часи, коли палкі шанувальниці день та ніч могли виглядати свого кумира, натовпом чергували біля його під’їзду, знали повністю маршрути пересування й заради погляду на нього відмовлялися від власного життя. Величезна кількість представниць прекрасної статі, бажаючих взяти автограф, завжди чекала його біля будинку, й у цьому натовпі дівчата навіть втрачали ґудзики від пальто, а бувало й таке, що особливо настирні відрізали шматки тканини від піджаку. Козловський у той час співав паралельно з іншою зіркою – Сергієм Лемешевим. Вони дуже поважали один одного, на відміну від своїх шанувальниць. «Козловитянки» й «лемешистки» були непримиримими ворогинями й навіть могли влаштувати бійку.

Маючи мільйони прихильниць, ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ Козловського виявилося не простим. Ще у Полтаві молодий співак у двадцятирічному віці одружився зі старшою за нього Олександрою Олексіївною Герцик, настільки талановитою актрисою, що про самого Козловського тоді говорили «ось йде чоловік Герцик». В них був дуже красивий роман. І згодом актриса залишила сцену і присвятила своє життя творчості чоловіка. Але… в Івана Семеновича сталося кохання всього його життя.

Відбулося це у Криму, у Місхорі, Козловський відпочивав там у пансіонаті. І якось елегантна жіночка запитала в нього дорогу до корпусу. Це була Галина Єрмолаївна Сергєєва, красуня з «французькою фігурою», наймолодша Заслужена артистка рсфрр, яка отримала це звання після зйомок у фільмі «Пишка». На момент знайомства Іван та Галина не знали абсолютно нічого про зіркову славу один одного. Він допоміг їй донести чемодан, і лише вкінці «вояжу» співак представився: «Між іншим я Іван Козловський», сподіваючись, що це призведе враження на супутницю. Але «не на ту напали». Галина знизала плечима: «Ну то й що, а я Галина Сергєєва».
Пізніше таким і було їх подружнє життя – у постійних сварках й намаганнях щось довести один одному. Але на момент знайомства вони обидва були у попередньому подружжі. Козловський не наважувався піти від дружини, бо безмежно поважав її. Врешті решт розумна Олександра Герцик сама відпустила його. Вони залишилися друзями, й до кінця життя колишньої дружини Іван Семенович допомагав їй.

На відміну від Галини. З нею все було «навпаки». Одружилися вони у 1937 році, і напочатку спільного життя все було добре – у пари народилося дві доньки Ганна та Анастасія.

Золоті роки: ще щаслива родина. Популярне фото з інтернету

Але таке буває, що люди кохають один одного, а разом бути не можуть. Вони були надто різними й прагнули від життя різного. Вона – феєричного свята й краси кожен день. Він – залишити красу після себе нащадкам. І Галина Сергєєва пішла.
Іван Сергійович так і залишився до кінця життя один. До його серця не змогла достукатись жодна з прихильниць. Бо воно було зайнято Галиною – матір’ю його доньок.

Старша донька Козловського Ганна та колишня дружина співака Галина Сергєєва, скріншот з YouTube

Нащадки Козловського залишилися у москві. А от душа Козловського назавжди лишилася в Україні.
За своє життя він часто приїздив в Україну – щороку до Канева, на могилу великого Кобзаря. Товаришував з українськими культурними діячами, розмовляв українською, й співав українські пісні. Він записав декілька платівок з українськими різдвяними колядками, тиражі яких потім було повністю знищено, на що він сказав: «Як можна – чоботами по голосу…».
Особливо треба відзначити дружбу Івана Семеновича з Максимом Рильським. Козловський приїздив до поета, шуткуючи для повноти образу вдягав шапку Максима Тадейовича, й співав партію Ленського. Акомпаніював йому на роялі іноді сам Рильський, чудово володіючи інструментом. Коли поет пішов з життя, на відкритті Меморіального Музею на його честь був присутній і Козловський. Тоді йому заборонили виконати пісню «Ой, у полі криниченька».
Неймовірно тремтливою була й дружба з Марією Заньковецькою. Козловський часто відвідував її, і вони також співали разом. Коли у 1934 році Марії Костянтинівни не стало, він організував концерт на її батьківщині у селі Заньків. Сприяв і створенню Музею.

Фото у Музеї Рильського – за роялем Максим Тадейович, співає Козловський

А справою всього його життя стало створення музичної школи тут, у Мар’янівці. Для тих часів це був нонсенс – будувати музичну школу у майже глухому селі. Ще й за власний кошт – при соціалізмі це було неможливо в принципі. Йому перешкоджали, але він все одно зробив – за рахунок перерахувань з концертів. Сам підбирав музичні інструменти. І навіть добився, щоб до школи перевезли списані у Большому театрі роялі, на одному з яких грав Сергій Васильович Рахманінов.
У 1970 році сталося відкриття цього закладу, який працює й досі.

Що ж стосується кар’єри, то як стрімко розпочалася вона, так само рішуче Іван Козловський і завершив її. У 1954 році, перебуваючи на піку популярності, він покинув Большой театр.
Чому пішов? Передумовою цьому стали події у Мінську. Місцеві артисти по декілька місяців не отримували зарплатню, бо ніхто не йшов на концерти. І тут приїхав Козловський, і – аншлаг. Збору вистачило на виплату артистам заборгованості. Але у всесоюзній газеті вийшов фейлетон, мовляв співак за своє верхнє «до» бере тисячу рублів. Козловський дуже образився на такий наклеп, а ще більше на те, що керівництво театру не спростувало цю статтю.
Тож Козловський пішов. Бо не боявся. Він нічого не боявся у житті. Не боявся лишитись без грошей. Не боявся забуття. Не боявся навіть самого Сталіна. Який до речі обожнював Козловського, й викликав «чорним воронком» співати до себе у Кремль, а іноді й на дачу. При тому бувало що співак відмовлявся, бо ж завтра концерт. Одного разу на таку відмову вождь промовив: «Ну що ж, тоді я буду співати для товариша Козловського», і разом з Берією "виконав" «Суліко».
Іван Семенович нічого не боявся, окрім одного – втратити голос. І саме через це був дуже забобонним. Завжди входив і виходив лише через одні й ті самі двері. Виступав в одних й тих самих стоптаних черевиках. Це саме стосувалося й сорочок, які іноді вже й заштопати було неможливо. Носив ноти в одному й тому самому портфелі. Якщо падав клавір, на ньому потрібно було посидіти. Як кудись їхав, підкидав під колеса монетки. Кидав їх через плече виходячи з будинку. Якщо зустрілася чорна кішка, їхав іншою дорогою. Як кудись приходив вперше, розкидував просо. Отримавши лист, щось над ним шепотів і кидав на підлогу, лише після цього відкривав. Не співав, якщо на шляху зустрічалась жінка з пустим відром. Ніколи не сідав спиною до дзеркала. Іван Семенович був справжньою живою енциклопедією народних вірувань та обрядів! А окрім традиційних прикмет, дотримувався й своїх власних. Наприклад, вважав що носити пілотку першого прем’єр міністра Індії Джавахарлала Неру – до здоров’я та довголіття. Отримав її він від сестри Чехова Марії Павлівни. Саме в ній його бачили останній раз «на людях» в Московській консерваторії в грудні 1993 року.

Портрет Івана Семеновича у відомій пілотці Джавахарлала Неру. Праворуч від портрету знаходиться старовинний струнний щипковий інструмент Цитра

Нажаль, голос в Івана Семеновича таки пропав. Але у дуже поважному віці – у 92 роки. Тоді, якщо йому щось було потрібно, він кликав свою помічницю по господарству дзвоником.
21 грудня 1993 року співака не стало. А 11 березня 1994 року було засновано цей Музей.

Загалом ця хата, де ми зараз знаходимось, звісно ж з часом руйнувалася, що дуже бентежило Івана Семеновича. Й громада села на чолі з Павлом Петровичем Бохняк сприяла відтворенню хати в її первісному стані, а Іван Семенович особисто керував процесом «ремонту» (фактично – відбудови).
В останнє у Мар’янівці Іван Семенович був за чотири роки до смерті.

Цю розповідь ми прослухали у «великій залі» хати. Кімнату можна охарактеризувати майже як етнографічну - тут розміщено багато предметів українського побуту.

Інтер’єр хати. На почесному місці – портрет Івана Семеновича
Серце української хати – старовинна піч
«Макет» хати – моя улюблена васильківська майоліка. Ця унікальна хатинка-скарбничка зроблена спеціально для Музею великим майстром Сергієм Денисенком
Побутове "приладдя та пристрої"

Маленька кімната – саме меморіальна. Особистих речей небагато. Основна цінність – розміщені за склом декілька сценічних костюмів Івана Семеновича. До речі, одним з перших його сценічних образів став одяг, подарований особисто «попередньою зіркою» сцени Леонідом Собіновим. Той зробив такий шикарний подарунок, коли почув як Козловський бере верхнє «сі».

Маленька кімната
Сценічні костюми за склом

Виходимо з хати під враженням.
А навколо – буяють мальви. Справжні джунглі з мальв! Неймовірна класична краса українського села…

Мальва – символ любові до Батьківщини, берегиня будинку. Існує повір’я, що добрі душі предків оселяються на мальві і допомагають нащадкам. Мальви також називають рожами або шток-трояндами. А потрапили вони до нас з Середньої Азії

На території садиби є й інший будиночок, відкритий для відвідування, але він не є продовженням експозиції. В середині розміщена невеличка картинна галерея та адміністрація Музею.

У другому будиночку

Далі – прогулянка парком. Цей куточок Мар’янівки обвиває річка Протока, яка й бере свій витік неподалік села. Пізніше у Білій Церкві вона впадає у Рось, а поки що тут, вже у межах Мар’янівки на річці утворено декілька невеличких ставків.
В річку опустили свої коси старі верби. Козловський так і казав: «В мене голос від мар’янівських верб».

Краєвид, який надихав Івана Семеновича. Лише у цьому місці він відпочивав душею

Козловський настільки обожнював Мар’янівку, що заповів себе поховати саме тут. І в 70-х роках заклав ПАРК, в якому алеї пролягають у вигляді хреста у терновому вінці. Нажаль, ця його настанова виконана не була - співака поховано у москві. Також у москві при дитячій школі мистецтв організовано музей на його честь, й нажаль нащадки саме туди віддали деякі особисті речі співака. Одним з таких експонатів є фрагмент сцени Большого театру. Колись ще у 1950-х роках, коли робили реконструкцію, співак попросив для себе невеличкий шматок сцени, як пам’ять. Бо сцена була для нього храмом, в якому він служив. Заходячі в театр, він «ставав на коліно і хрестив на чотири сторони». А біля роялю не розмовляв про буденність, щоб інструмент не чув марнославних слів. І – невтомно працював. Він любив повторювати, що навіть само слово «опера» перекладається з італійської як «праця».

Прогулюємось парком – чудове місце. Тут зберіглися два дуби, що Козловський посадовив разом із Максимом Рильським. Загалом територія музею складає близько двох гектар.

Одна з алей парку

Центральною алеєю повертаємось, і йдемо стежкою повз хати. І знову дивуюся - як же геніально створений пам’ятник співаку! У вигляді палаючої свічки – замість тисячі слів. Іван Семенович – яркий спалах таланту. Тепло і світло, що подаровано людям. Надія всім нам, що добро таки переможе лихо, що у будь-якій ситуації треба протистояти злу, не боятися і не зламатись, бути перш за все собою. І непорушний зв’язок з духовністю, з храмом, навіть у часи, коли церква була суворо заборонена. Іван Семенович Козловський був справжнім християнином, у вищому розумінні цього слова – коли релігія стає філософією життя, коли керуєшся совістю на кожному кроці і не можеш зробити інакше.
Вічної пам’яті великому співаку...

Полум’я, яке не згасає
Іван Семенович Козловський

Відвідайте Мар’янівку! Тут ви знайдете неймовірний відпочинок душі. Приїхати сюди – це вшанувати пам’ять найбільш знакової особистості у вітчизняній класичній музиці. Дізнатися більше про життя Івана Семеновича. Побувати у старовинній хаті, яку сміливо можна назвати етнографічним музеєм під відкритим небом. Прогулятися чудовим парком й насолодитися краєвидами українського села.
Переконайтеся самі, як тут гарно!

P.S. Як завжди, заключна рубрика «Що подивитись, що почитати». І цього разу вона стосується не тільки головного героя оповідання, а й «всіх присутніх». Отже:

- Книга «Народный артист». Автор – Ганна Сергіївна Кузнєцова, 1964 рік, 204 сторінки. Поки що не знайшла її для себе, якщо в когось є – мрію прочитати!

- Вже згадуваний фільм «Пишка» 1934 року з Галиною Сергєєвою в головні й ролі. Цей фільм отримав приз Венеціанського кінофестивалю і є за що. Черговий раз зізнаюся – Мопассана не читала. Але впевнена, що це той самий рідкісний випадок, коли екранізація перевищила оригінал. Бо такі красномовні жести, вирази обличчя, погляди - описати неможливо. І… я чекала щасливого кінця. Під час перегляду мріяла, що отой німецький офіцер кинеться за Пишкою, чи пізніше розшукає її, зізнається у палкому коханні, вони одружаться, й всі ті попутники диліжансу знов будуть молитися на те, що б Пишка хоч глянула у їх бік. Мені хотілося справедливості. Але… мабуть Мопассан правий, в житті справедливості не існує…

- Фільм «Актриса» також з Галиною Сергєєвою. Критики, як їм і водиться, розкритикували цей фільм. А я цілу годину перегляду отримувала неймовірне задоволення. Окрім останніх хвилин. Кадри Другої світової мені вже сприймаються в зовсім іншому контексті. І вразив дисонанс. Навіщо все кіно показувати «леку комедію», щоб останню хвилину перетворити на «важку філософію життя»? Так то воно так, що не відомо як буде, не відомо, чи повернеться живим, але відповісти взаємними чуйними словами та поцілунком міг би. А так – пішов, як звичайне хамло. Дійсно, ото і є глибина російської душі – наплювати в душу іншому, і вважати це за героїзм. А Галина Сергєєва, що не кажіть, артисткою була гарною!

- Фільм «Музична історія» з Лемешевим у головній ролі. У стрічці повно цікавих моментів, фраз, що стали «крилатими», і звісно ж, геніального співу Сергія Яковича. Але загалом я би охарактеризувала кіно слабеньким. Дуже відчувається штучність, натягнутість сценарію. Його написав Євген Петров після відвідування Америки, де користувалися успіхом картини з участю оперних співаків. Повернувшись, він вирішив створити щось подібне. І оце намагання «створити щось подібне», писати сценарій саме під оперного співака просто кидається в очі. Під час перегляду в мені боролося протилежне – було не цікаво, головна героїня Клавочка бісила своїми капризами, й одночасно деякі епізоди диво, які душевні.