Втім минулої зими ми відкрили для себе новий чудовий різновид прогулянок – туризм сільськими вуличками. Просто вздовж старих будинків, просто там, де цікавого нічого не може бути в принципі.
А почалося все… зі звичайнісіньких парканів. Ми з братом, який мешкає у Литві, влаштували справжню історично-філософську дискусію-роздум на тему, чому «у них» парканів нема, а «в нас» є, та ще й такі, як фортеці. Дійшли висновку, що мабуть все залежить від щільності населення. В північних країнах людей менше, ділянки просторніші. В нас – суцільні клаптики, які на долоні у сусідів та перехожих. Тому кожен своє господарство огороджує, створюючи в середині оазис.
Є паркани прості, з того «що Бог послав». Є й занадто вичурні, кричущі. А зустрічаються й зроблені зі смаком, які гармонійно вписуються у ландшафт.
У пошуках цікавих парканів ми обійшли всі Іванковичі. Перемістилися у Мархалівку. Потім - Глеваху. І нас затягло! Обійти всі найближчі місцини, вулички, знайти незвичайні будинки, дитячі майданчики, відкрити для себе нові озера та ліси, які просто поруч – в цьому є особливий кайф, і не треба далеких мандрівок. А родзинкою наших прогулянок стало чаювання – беремо з собою термос і бутерброди. Це виглядає досить дивакувато, коли ми на пеньку, або дитячому майданчику розкладаємось. На рушничку з’являються справжні скляні чашки, бутерброди, цукерки та печиво. А одного разу навіть взяли з собою варення.
Звісно ж, в такому форматі неможливо було обійти увагою віадук – справжню визначну пам’ятку. Переживала, що його буде важко знайти. Але ні, до віадуку веде дорога, й досить непогана - спочатку асфальтована, потім ґрунтова така, що цілком легко по ній проїхати.
Віадук вразив! Мовчазною величчю він височить над широкою просікою, й в уяві я одразу бачу потяг, який мчить, гуде й пускає дим!
З іншого боку віадуку багато дерев та кущів, тому там підійти до нього важко.
Ми підійнялися на насип, і звідси відкрилася панорама. Дуже атмосферне місце!
Нажаль про історію будівництва цієї залізничної гілки майже нічого немає. Вказується лише інформація, що нібито збудований він у 1914 році. Гілка мала на меті з’єднатися з «основною трасою» десь у Глевасі. А з іншого боку прямувала до Дніпра – вантажити цукор, або щось ще. Закінченню будівництва зашкодила Перша світова.
Зустрічала версії, що це мала бути гілка до «сталінського метро» - навряд чи це так, адже будівництво тунелів під Дніпром розпочали лише у 1938 році. Бачила й варіант, що насип – це Змієві вали, й саме по ним збиралися прокласти колії. Ця версія взагалі вдається смішною, бо вали на то й «змієві», щоб звиватися. Вони розташовані як раз у нас, в Іванковичах. А насип, який веде до віадуку – ідеально прямий.
Полазивши у своє задоволення по опорі, вирішили прогулятися лісом. Звісно ж першим бажанням захотілося йти по верхівці насипу. Але дуже швидко це перетворилось на неможливе – природа бере своє, й поступово тут утворюються хащі – деревця й кущі ростуть зовсім щільно.
Місцевий ліс чудовий – багато охайних стежок-доріг.
Й черговим подарунком для нас було відкриття – опори ще одного віадуку, вже маленького – під залізницею планувалася дорога.
Повертаємось до віадуку.
Тепер рушаємо у лісовий масив через просіку – той, що тягнеться до Круглику. Й відчули вже знайому радість, коли тут також зустріли продовження насипу! Не так мало й встигли зробити. Вважаю, що цій недобудованій залізничній гілці та віадуку потрібно надати якийсь охоронний статус пам’ятки – загалом це дуже цікавий комплекс.
Традиційно знаходимо привабливе місце й п’ємо чай – на дерев’яному дитячому майданчику неподалік від віадуку.
Прогулянка перевершила всі сподівання. Сьогодні ми відчули себе археологами, які «розкопали» для себе історичне минуле – майже детективна історія.
А віадук стоїть, і мабуть тихенько собі посміхається. Дарма, що недобудований, скільки всього він бачив за своє життя!
Щасти тобі, віадук!
