Одразу хочеться бігти до літака. Але ж стримуємось, заглядаємо в «аеровокзал-їдальню». Обираємо столика, робимо невеличке замовлення, і поки готується їжа – таки мчимо до нього, великого і жовтого!
Літак цей не простий, має свою неповторну історію. Колись він підкорював небо, і на корпусі збережено його справжній унікальний бортовий номер – UR-87961. В кабіні на штурвалі ми бачимо такі самі оригінальні цифри. І це ЯК-40, один з найрозповсюдженіших у часи СРСР типів літаків.
Мабуть для людства й досі є дивом, що такі велетенські предмети можуть триматися у повітрі. Інакше б не виник такий різновид хобі, як споттинг – пошук інформації про літаки та фотографування їх. Справжні споттери знають бортові номери регулярних рейсів, стежать за ними, ведуть їх облік. Споттинг - це не про те, щоб красиво сфотографувати кілька літаків. Це про життя авіацією, не будучи авіатором.
Виник споттинг одразу ж після Другої світової війни, коли стрімкими темпами почала розвиватися цивільна авіація. Фотографування у ті часи було неможливим, тому споттери просто записували час зльоту та посадки, а потім обмінювались між собою цією інформацією, намагаючись її систематизувати. Навіщо? Тому що. Просто тому, що цікаво. Без будь-якої мети, так само, як я роблю ці записи – просто тому, що цікаво.
Нині, у часи інтернету, споттери всього світу об’єдналися і викладають власні спостереження і фото у мережу. І «в один клік мишкою» можна легко знайти інформацію про будь-який літак. На кожний заведена «картка борту». Для мене це так само дивно, як і те, що літаки літають. Бо хоч літаків, звісно, набагато менше, ніж автомобілів, але все ж таки величезна кількість. Деякі моделі випущені в одиничному екземплярі, але ж деякі існують у кількості більше, ніж тисяча. І майже про всі зібрано інформацію.
Тому дуже швидко я знайшла історію життя саме цього літака.
Отже виготовлений він у 1978 році на Саратовському Авіаційному Заводі, і введений в експлуатацію 13 липня того ж року. Літав до квітня 2010-го, а потім залишився на зберіганні в аеропорту Жуляни. 19 квітня 2016 року був вивезений саме сюди, у Юрківку.
І у «коментарях» можна прочитати, що біля нього було скоєне безпрецедентне за своєю нахабністю вбивство – розстріляна найбагатша на той час людина України Щербань Євген Олександрович. Сталося це 3 листопада 1996 року.
Ця «історія» резонансною є й досі. Й досі не названі й тим більш не притягнуті до відповідальності замовники цього злочину.
Черговий раз чесно зізнаюся – я не спостерігала у ті часи за політикою. І дуже розумію себе саму. Політика дев’яностих – у буквальному сенсі кримінальні розборки. Вбивство такого рангу не могло бути скоєне без дозволу тодішнього діючого президента країни. І навіть зараз, переглядаючи інформацію по цій справі, в мене аж паморочиться в голові. Від того всього, що відбувалося тоді: торгівля газом, трубами, металом, вбивства, рекет, «кришування», махінації, «схеми», мандати, шалені гроші - усе в купі.
Зараз Євгена Щербаня намагаються представити «хорошим олігархом». Не будемо ідеалізувати, але й не будемо обговорювати його бізнес.
А от про людські риси характеру варто згадати.
Він був дуже сміливою людиною. Навіть після кількох замахів не найняв собі охоронця. Завжди йшов уперед до своєї мети, незважаючи ні на що. І багато працював. Дуже-дуже багато працював. Пройшов шлях від самого «низу»: Євген Олександрович починав на шахті рядовим «забійником», потрапляв під завали, бачив, як гинуть його товариші.
І він відстоював незалежність України, це дійсно була важлива ідеологія для нього. Мріяв, щоб Україна стала багатою та успішною державою. Економічно формував Донбас – не хотів ані залучення грошей ззовні (бо розумів, що це буде не просто так), ані витоку їх з регіону. За це його й було вбито.
Щербань народився 18 січня 1946 року, на момент скоєння замаху йому було 50 років.
Ось така історія. І знаходячись у літаку дуже сумно усвідомлювати, що близько двадцяти років тому щасливе подружжя летіло фактично у свій останній путь – красиві люди, які прожили яскраве життя, Євген Олександрович та його остання дружина Надія Миколаївна Нікітіна. Разом з ними у літаку знаходився і молодший син Щербаня, дев’ятнадцятирічний Руслан – на щастя йому вдалося вижити.
Як я вже сказала, кафе «Жовтий літак» було відкрито у 2017 році.
Напочатку в середині борту знаходились авіасимулятори, на яких можна було «політати» за окрему платню. Зараз такої послуги немає. Але пересування вільне, і ми з неймовірним задоволенням посиділи в кабіні, порозглядали приладну панель, й уявили себе пілотами.
Прогулюємось територією комплексу. Тут є декілька невеличких павільйонів для ночівлі, якщо виникла така необхідність в дорозі. В будиночках є все необхідне, але щоб їхати сюди відпочивати спеціально не думаю, щоб варто – все ж поруч жвава траса та автозаправка.
Повертаємось з літовища у "диспетчерську вежу". Звісно, тут привалює оформлення у жовтих відтінках.
Наше замовлення вже очікує на нас. Олів’є у класичному виконанні виявилося смачним, всі інші блюда – теж. А сервіровочні серветки під тарілки мають вигляд справжніх пілотських мап Київської області з позначками і розташуванням всіх злітно-посадових смуг!
Наостанок підіймаємось на другий поверх. Тут є тераса, але сьогодні дощить, і вона замкнена. Нашу увагу привернула підвісна модель жовтого літака. Що то за кола «під брюхом»? Так це ж туди складаються задні шасі у Як-40! Туди просто згинаються колеса. І ми радісно побігли знов до справжнього літака, щоб перевірити це відкриття.
Ось таке цікаве місце. Оригінально стилізоване. З сумною, але справжньою історією. Про багатство та кохання. Про життя, яке буває надто коротким…
А літаку пощастило! Тривало виконував свої прямі функціональні обов’язки - довго літав, бачив небо. А потім – не був розпилений на метал, а розукомплектований на пенсії продовжує працювати, розважає людей. І має такий собі ошатний вигляд.
Бажаю того ж і всім нам! Триматися. Не старіти. Підфарбуватися. Не бути відкинутим за борт! Не зважаючи на вік - розважати і розважатися. Продовжувати своє яскраве життя!
А я – всіх обіймаю!
P.S. Рубрика «Що почитати, що подивитись»
- Документальний фільм «Спадкоємець». Його головний герой – старший син Щербаня Євген. Він намагається повернути собі гроші, які могли б бути його «по праву».
Загалом в інтернеті дуже широко висвітлюється вбивство, й навіть підготовка до нього.
Сам фільм викликав у мене багато емоцій. Це часи моєї молодості. Я з задоволенням розглядала одяг, зачіски того часу. Стрічка є «рідкісним візуальним артефактом епохи».
А ще пам’ятаю, як важко жилося тоді. То були дуже лихі часи. Зарплатню не платили по півроку, і основна маса населення існувала на межі. З коментаря до фільму: «Круто ви жили… Аж перехоплює подих… а ми як попало завдяки вам…»
Ця історія про те, що з собою нічого забрати неможливо. Й убезпечити близьких – теж дуже важко. Щербань розумів, що заважає багатьом, тому вчив Надію стріляти, уходити від погоні, їх частина в американській компанії була оформлена саме на Надю. Але її слова «Ти – голка, я – нитка. Тебе не стане – я піду за тобою» виявилися пророцькими…
- Інтерв’ю Гордона з молодшим сином Щербаня Русланом, яке по суті є відповіддю на фільм «Спадкоємець». Цей вищевказаний фільм Руслан називає «зрадою».
У Руслана зовсім інший світогляд, зовсім інше прагнення у житті. Євген та Руслан – брати від різних матерів, й вони зовсім різні зсередини. Євген бажає брати від життя усе, і це незрозуміло працьовитому бізнесмену Руслану. Але чи можна справді засуджувати людину, яка живе як хоче на широку ногу, адже смерть їх батька Євгена Щербаня доводить, що гроші у бідь-який момент можуть перетворитися на пил. Звісно, у Руслана є своя міцна правда – гроші перш за все потрібно заробити. Але якою ціною? З шістнадцяти років й дотепер Руслан пересувається по вулиці лише у супроводі групи тілоохоронців.
Руслан начебто говорить правильні речі, але від його монологу віє ще більшою «зрадою». Він розповідає, що фільм про батька мав би бути саме про батька, але у цьому інтерв'ю говорить майже лише про себе.
А найбільше дивує Гордон, який, як завжди, із задоволенням ковпирсається у чужій біді.
Мораль історії в тому, що потрібно вміти знаходити межу, або золоту середину. В усьому.
Радила подивитись фільм та інтерв’ю? Забудьте і нічого не дивіться. Після них дуже неприємне відчуття на душі. Краще перегляньте старий фільм 1964 року «Що за шлях!» із чарівною Ширлі Мак-Лейн у головній ролі. Її героїню багатство знаходило саме, але вона прагнула найпростішого життя. Легка комедія, яка точно підійме настрій!
