Обухів ми завжди проїжджали повз. І не було ніякого бажання відвідати. Відлякували багатоповерхівки на в’їзді. Такі стандартні обшарпані сірі коробки, полущені на сонці - гуляти там не хотілося зовсім.
Але одного разу прочитала новину. Закривається найкраща обухівська кав’ярня «Солодкий блюз». У кожного місцевого мешканця пов’язані з цим місцем теплі спогади. І їхній торт «Спартак» - найкращий з усіх можливих на цьому світі за вдосконаленою роками рецептурою, й такого гарного ви більше не з’їсте ніде. Кав’ярня буде працювати до 31 грудня 2024 року.
Солоденьке ми любимо. І встигнути спробувати «Спартака» було вирішено в найближчий термін.
І от напередодні Різдва, 24 грудня, вирушили у Обухів.
Як тільки оминули поворот на в’їзді у місто, запропонувала Сашку вже й шукати паркінг – ми тут перший раз, і є бажання трохи прогулятися й озирнутися навкруги. Тож зупинилися на майданчику у першого супермаркету. Тепер потрібно всього лише пройтись повз невеличкого скверику та багатоповерхівки, а там вже й кав’ярня.
Доки проходили вздовж скверика, Сашко ще мовчав. Але довго ходити пішки – не сама улюблена його справа. Тож почалося! «І шо, ще довго йти? Нашо ми запаркувалися аж там! Можна було тут!...». І ще трохи «…бу-бу-бу…» собі під ніс, і в кінці: «…зараз ще з’ясується, що ця кав’ярня знаходиться в якійсь дірі, у квартирі на першому поверсі будинку, і той «Спартак» там якась фігня!!!».
Звісно ж, «Солодкий блюз» виявився саме на першому поверсі багатоповерхівки. Із суттєво поблякнувшою вивіскою. Зі стареньким інтер’єром, який не змінювався всі майже 11 років з моменту відкриття закладу у 2014 році.
Але ж ми їхали саме сюди, то Сашко якось втримався і ми всілися робити замовлення.
«Спартаку» в наявності не виявилося.
Дивуюся, як Сашко промовчав, лише трохи змінившись в обличчі, й врешті решт попросив йому принести «щось шоколадне». Я ж обрала шматочок жовтенького мусового тортику, який виявився доволі смачним. Саме таким, як я люблю – не приторно солодким, а ідеально збалансованим трошки з кислинкою, з ніжним присмаком лимону.
Інтер’єр «Солодкого блюзу» - достатньо мило, є дитячий куточок
Тим часом Сашко зацікавився книжками, які стояли на полиці. Ну нехай, думаю, може відволічеться. Але ж що ж він там взяв? О, примірник подарункового видання з ілюстраціями «Музей д’Орсе» у Парижі – Сашко є давнім прихильником імпресіоністів. Хай подивиться, заспокоється. І справді, сидить тихенько гортає сторінки.
Ми були у МУЗЕЇ ОРСЕ в Парижі. Це один з найпопулярніших музеїв образотворчого мистецтва у світі. Цікаво, що розташований він у колишній будівлі залізничного вокзалу.
Як так сталося? Історія довга. Почну з назви – ця ділянка набережної Сени вже дуже давно носить ім’я радника парламенту Шарля Буше д’Орсе, який займав посаду «прево» під час будівництва пристані напочатку XVIII століття. Трошки пізніше, наприкінці цього ж століття Наполеон Бонапарт тут вирішив створити Міністерство закордонних справ, але у 1871 році той був знищений під час Паризької Комуни. Тривалий час руїни стояли занедбаними, але невдовзі до знаменитої Всесвітньої виставки, тієї самої до якої була зведена і вежа, було вирішено збудувати тут вокзал, який назвали так само - д’Орсе. Його було відкрито 28 травня 1900 року, він слугував кінцевою зупинкою для поїздів Париж-Орлеан. Д’Орсе став першим електрифікованим вокзалом. У 1939 році поїзди за цим напрямком припинили рух, і вокзал закрили. Будівля знов спорожніла. в 1970-х розглядали проект знесення споруди. На щастя її перетворили на музей д’Орсе - відкрито його було у 1986 році.
Тож Сашко сидить і пригадує нашу подорож Францією. Раптом пожвавився: «Дивись, яка картина!!!», - й розкрив величезну розгортку з репродукцією Гюстава Курбе «Походження світу».
Фото з Вікіпедії, Музей Орсе, «Походження світу» посередині
У цей час офіціантка принесла каву (чомусь прозору), й спробувала прилаштувати її на столику, попутно теж роздивляючись ілюстрацію.
В решті решт кава в неї пролилася, добре, що не на Сашковий телефон. Дівчина зашарилася й швиденько побігла за прилавок.
Сашко тим часом в інтернеті читав історію створення полотна детальніше. «Як цікаво! Вона написана у 1866 році, але більше 120 років ніде не виставлялася!, - захоплено розповідав мені, - її вперше виставили у 1988 році в Нью-Йорку! А з 1995 – вже в Орсе! Але ж ми були в д’Орсе, чому не бачили її? Чому не підійшли? Можна було б й копію придбати. Існує ще одна картина Курбе, з головою - довго велися суперечки, чи є вона продовженням цієї. Але доведено вже, що ні. Дехто це за порнографію вважає. А що тут такого - Рубенс та Рембрандт теж тьоток малювали, тільки казали, що то міфологія! А тут позувала взагалі балерина, Констанс Кеньо – можна сказати, це подвійне мистецтво! Ще й складно написаний колір тіла! А тістечка в них все ж гівняні…так, дууууже гівняні!!!… Не даремно вони кав’ярню закривають…».
Я теж згадала наші враження від Орсе. Музей дійсно неймовірний, і від деяких експонатів неможливо відірватись. Особливо я обожнюю серію Клода Моне «Руанський собор» - картин на цю тему більше ніж тридцять. І «вживу» вони начебто сяють! Неймовірно, як це можливо?
Клод Моне «Руанський собор». В яку пору доби – не пам’ятаю
Сашка ж тоді найбільше вразив натюрморт Мане. Довго не могли відійти від нього. Дивно – батьки у Мане були освічені люди, але зовсім не сприйняли талант сина. Як можна не захоплюватись таким живописом? Це ж щось від вищої інстанції! В мене не вистачає слів, щоб описати весь свій захват від цієї картини.
Едуар Мане «Гвоздики та клематиси у кришталевій вазі». Як могла я так криво сфотографувати?
Отже «Солодкий блюз» повернув нас у солодкі спогади. І яка б там не була кава, які б не були тістечка в Сашка, але після перекусу настрій піднявся! А можливо дійсно є щось магічне в цьому місці? У будь-якому разі мені було шкода, що кав’ярня закривається. Завжди сумно, коли щось зникає. Можливо власниця Наталя Бурда проведе якийсь «ребрендинг» та відкриється знов? Або в іншому приміщенні… Хотілося б в це вірити. Бо тут було не просто «бістро» з метою швидко перекусити, а справжній осередок спілкування та волонтерства. На початку війни повністю вся виручка йшла на допомогу ЗСУ. І зараз чоловік Наталі Олекса боронить Україну в лавах військових. Будемо вірити, що слова Наталі «там де закінчується одна історія, обов’язково починається інша» втіляться у життя. Ми ж так і не скуштували «Спартаку»!
Фото з інтернету: власниця вже неіснуючої кав’ярні «Солодкий блюз» Наталя Бурда – вірю, що зустрінемось знов із смачними солоденькими виробами Наталочки!
Тож вже у чудовому настрої ми вирішили прогулятися трохи ще.
Обухів виявився незвичним містом. В нього дуже чітке розмежування – «Старий» та «Новий». З траси видна Нова частина – багатоповерхівки, збудовані у 70-80-х роках вже минулого ХХ століття (мені досі незвично, що воно «минуле»).
Як не дивно, тут виявилося доволі приємно й затишно. Багато дитячих майданчиків, влітку мабуть зелено – дерев багато, а поруч знаходиться ліс.
Вочевидь влітку тут цікаво!!!
Найбільше ж вразили два озера – вони розташовані каскадом, Верхнє і Нижнє. Саме цей каскад дуже незвичний – Верхнє розташовано дійсно суттєво вище! При тому, що між ними на дамбі стоїть будівля – ресторан, і це виглядає дуже нестандартно.
Цікаво, що ці озера дуже давні, й можна сказати природні, хоч виглядають і повністю штучними. Колись тут існував глибокий яр, по дні якого сочилося джерело. Як саме утворилися запруди – достеменно невідомо, можливо й було якесь людське втручання, але дуже давно. В якості ж ставків ці водойми зафіксовані вже з початку XVIII століття! А у бетон їх замурували, коли зводили навколишній мікрорайон «Піщана».
Верхнє озеро – вдалині на дамбі розташовано ресторан «Золотий фазан»
Під час війни у всіх населених пунктах України з’явилися Алеї Героїв – місце вшанування полеглих героїв... Загальний біль… Гине цвіт нації, гинуть патріоти…
А в Обухові існує ще й інша Алея, присвячена пам’яті місцевого жителя загиблого Героя небесної сотні 2014 року Чаплінського Володимира Володимировича. Днями й ночами він був на Майдані, від самого початку. 20 лютого в нього влучила куля снайпера…
Небесна сотня – це люди, які сказали собі «якщо не Я, то хто». Які відстояли, щоб ми були самі собою. У Володимира залишилася дружина та двоє дітей...
Меморіал
Алея
Новий Обухів оглянуто, повертаємось назад до супермаркету, де ми кинули автівку. Поруч – ялинковий базар. Сьогодні ж Різдво! Люди розкуповують «ялинки» - невеличкі деревця сосен.
Загалом Сашко на вулиці майже завжди веде себе достойно. Але тут його щось замкнуло.
Біля риночку чоловік з жінкою намагалися завантажити у багажник щойно придбану сосну. Ну так, це був легковик шевроле авео. Ну так, сосна була непогана – розлаписта й широка. Але ж це не привід стати поруч з ними, вишукувати рядком дітей, й голосно почати повчати: «Ні, ну подивіться що роблять ці йолопи!... Це ж очевидно, що вона не влізе!... Вони б ще піаніно туди спробували впихнути!... Дивіться-дивіться, діти, щоб так ніколи не робити!...».
Від сорому я готова була провалитися крізь землю, й почала Сашка смикати за рукав, щоб припинив так себе поводити. Попутно намагалася сфотографувати, бо виглядало все це дійсно дуже кумедно.
Сашко ж ніяк не вгамовувався й продовжував далі: «… так-так, сфотографуй ще з іншого ракурсу! І відео зніми! До речі, ти тут не одна така! Оно ще жіночка на телефон знімає…», - й ткнув пальцем у дівчину, яка дійсно теж вела відеозйомку. Та почервоніла й побігла далі. Що ж це таке, що сьогодні Сашко бентежить обухівських молодиць?
Я теж рявкнула на своїх, щоб не витріщалися й потягла їх вздовж супермаркету. Діти ж увійшли «в раж», й ще довго реготали щосили з тата та ялинки.
Завантажилися, й упросила ще заїхати у Музей Андрія Малишка. Рушили центральною вулицею – зветься вона звісно ж Київською. Й після стадіону поступово в’їжджаємо у «старий» Обухів.
Мабуть, саме тут треба трошки згадати історію міста.
Вважається, що заснований Обухів у 1362 році. Розташований він у долині річки – Кобринка. В середні віки ця ріка називалася Лукавицею, й перша назва Обухова – теж поселення Лукавиця. У 1588 році Лукавицю придбав білоцерківський староста Януш Острозький, який начебто поставив тут управителем козака Обуха – так поступово і з’явилася нова назва.
Обухів часто руйнувався – в 1651 його спустошили татари, під час громадянської війни Руїни ця територія також була перетворена на пустку. Тому тут майже нічого не зберіглося. Стара частина Обухова – приватні затишні садиби. Але цікавий момент. Насправді хатинки старовинної Лукавиці колись давним давно територіально знаходились… як раз там, де зараз Новий Обухів, біля двох ставків.
А ми вже під’їхали до хатини АНДРІЯ МАЛИШКА. Її знайти нескладно, але проскочити повз – дуже легко. На вулиці хоч і встановлена вивіска, але якось непримітно (хоч вона і червона!). Ми таки проїхали, й схаменулися вже далеченько – довелось розвертатися. Паркувального місця немає зовсім, паркани і хати йдуть суцільним безперервним рядком.
Вивіска біля Музею
Хвіртка була відчинена, але сам Музей – ні. На підвіконні побачила оголошення зі зворотнім зв’язком. Повідомлю телефонні номери і вам, щоб була можливість домовитись заздалегідь: 0986349358, 0508006483 екскурсовод Олена Василівна Артюшенко; 0667492042, 0500096839 наглядач Музею. Загалом години роботи – щодня з 8.00 до 20.00.
Тож я зателефонувала. Думала, у слухавку почую незадоволений голос, мовляв турбують у вихідний день (при тому, що відвідини Музею безкоштовні). Але ні! Після привітної розмови дуже швидко до Музею підійшов чоловік, і провів особисто для нас дуже цікаву екскурсію, яку ми слухали із захопленням.
Хата-Музей
Отже поет Андрій Самійлович Малишко народився 1 листопада 1912 року. Одразу назву його найвідоміший твори – «Пісня про рушник» («Рідна мати моя Ти ночей не доспала Ти водила мене у поля край села І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала І рушник вишиваний на щастя дала…» та «Київський вальс» («Знову цвітуть каштани Хвиля дніпровська б’є…»). Написано ще багато віршів та поем, але саме ці настільки улюблені й популярні, що «Рушник» іноді називають «народною творчістю».
Меморіальна дошка біля входу в Музей
Народився Малишко тут в Обухові. Але не в цій хаті – та перша згоріла, коли Андрій ще був малий, розташовувалася вона неподалік. Трохи згодом був збудований саме цей будинок, і в ньому хлопець провів свої дитячі роки. Всього у батьків було 11 дітей, Андрій – наймолодший.
Батько Андрія був чоботарем – виготовляв чоботи й продавав на ринку, в тому числі і у Василькові. У кімнаті й досі розкладене чоботарське приладдя. В хаті максимально збережена обстановка – деякі речі ті самі, деякі – подібні за оригінальні. Всього у будинку три маленькі кімнати – вітальня, спальня, їдальня з піччю.
Вітальня
Маленька спальня, яку майже всю займає велике ліжко
Кухня, їдальня та майстерня – все разом
Звісно, батьки хотіли, щоб і діти унаслідували їх професію. Тому Андрія не хотіли відпускати на навчання до Києва. Але він підвів сірника до стріхи – пригрозив, що спалить хату, якщо не пустять його. Тож закінчив літературний факультет Київського інституту народної освіти (таку назву певний час мав наш Київський національний університет імені Тараса Шевченка, після того як було зачинено Університет святого Володимира), й працював журналістом. Мешкав у Харкові, у часи війни був військовим кореспондентом, а з 1954 року й до того як його не стало 17 лютого 1970 року жив у знаменитому будинку Роліт у Києві.
Будинок «Кооператив «РОбітник ЛІТератури», споруджений у 1934 році. На його фасаді встановлено 29 пам’ятних дошок – абсолютний рекорд для України. Перший поверх будинку вкрито ковдрою винограду, тому дошки треба відшукувати
Меморіальні дошки Андрію Малишку (прямокутна) та його дружині (теж поетесі) Забашта Любов Василівні (кругла трошки вище) можна знайти праворуч від входу в будинок
А в цій обухівській хатині весь цей тривалий час жили близькі Малишка. Хата ніколи не належала стороннім людям. Й одразу, як родичі виселилися звідси, громадою було вирішено створити Музей. Тому багато зберіглося оригінального, й навіть в діжці ще можна побачити залишки шматочків тіста, яке вимішувалося багато років по тому.
Основним же ініціатором організації меморіального простору була дружина поета Любов Забашта й допомагала їй племінниця поета Ольга Сергіївна Малишко. Відкрито музей у 1991 році.
Хата й досі виглядає дуже охайною та свіжою – приблизно у 2019 році в ній зробили ремонт й перекрили дах свіжим очеретом з дунайських плавнів.
Ще трошки інтер’єру
Мисник
Діжка, в якій місили тісто – саме в ній, якщо уважно придивитись, можна побачити тісто
На печі
Місце дуже затишне та приємне. Вирішили навідатись в Обухів і Музей в теплу пору року також. А поки що знайомою дорогою через Васильків неспішно поспішаємо додому за святковий стіл – на Різдвяний святвечір.
Сашко тим часом бурчить, копіюючи екскурсовода: «…В нас в Музеї все оригінальне, збережене... Тільки всього лише перша хата згоріла. Підлогу потім перекрили дошками. А ще завели електрику. І дах перекрили очеретом з гарантією на п’ятдесят років. Лавка не та, подібна… хоча того періоду… А так все те саме, все те саме, абсолютно все…».
А навколо дороги – суцільний туман… Вдень, у грудні – дуже незвичне явище.
Може й не все в Обухові оригінальне. Може не все в ньому ідеально. Може зовсім немає старовини. Може тістечка Сашку чомусь прийшлись не до вподоби. Але все одно – тут цікаво. Тут – з душею! Як і кожне місто, Обухів неповторний. А головне – вражає своїми людьми. Які люблять свою справу. І роблять її незважаючи ні на що.
І в нашому Обухівському блюзі сьогодні у Сашка було впевнене «соло».
