«Не все так просто!», - умудрьонная життєвим досвідом намагаюсь трохи пригальмувати, але де там, мене вже ніхто не слухає. В моїй старенькій кулінарній книзі швидко знайдений рецепт, й вже замішується тісто з муки та чогось там ще.
Як сковорідка опинилася у шафі? Цьому передувала невеличка історія. І починати розповідати її звісно ж треба безпосередньо з моменту придбання сковорідки.
Зазначу, що у магазинах подібне печиво достатньо розповсюджене, і його можна придбати готовим без всіляких проблем. Але сказати, що то не те – майже нічого й не сказати. Бо це зовсім-зовсім інший смак. І я пам’ятаю смак саме домашньої випічки з дитинства!
Звісно ж, коли я побачила таку сковорідку у вітрині ларьку на ринку, мене як наче бемкнули по голові тією самою сковорідкою, я більше ні про що й не думала, у прострації попрямувала до магазину й ткнула пальцем у сковорідку.
Вже розраховуючись, примітила на прилавку оголошення: «Набираємо дітей у секцію ковзанярського спорту…». Миттєво нахлинули чергові дитячи спогади – всього лише один рік у четвертому класі відвідувала я аналогічну секцію, але цього було достатньо, щоб все життя вважати себе досвідченою ковзаняркою. Тож я не вагалася, й за хвилину син (той самий, який зараз смажить горіхи, на той момент йому було п’ять років, й цей визначний момент купівлі він не запам’ятав) вже був записаний у секцію.
Тож користь від сковорідки вже очевидна – саме завдяки їй ми стали спортсменами. Вийшло ж так тому, що магазинчик цей належав родині Олени Мягких, багаторазової чемпіонки України з ковзанярського спорту на окремих дистанціях та учасниці Олімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті, яка після завершення кар’єри у 2010 році тренувала дітей на Льодовому стадіоні.
Притупавши додому зі сковорідкою, звісно ж я одразу взялася до справи. Рецепт мені видали прямо у магазині, разом до сковорідки й ковзанярської секції в навантаження.
Що сказати. Яка ж це непроста справа, смажити ці горіхи! Кухня в диму, тісто підгорає, смажиться за раз лише кілька шкорлупок, а тііііста того… здається, що нескінченне відро. Результат: нормальних горішків вийшло три, інші підгоріли.
Подальша міграція сковорідки:
- Помила й відклала для вивезення на дачу, бо на другий подібний експеримент найближчі декілька років я не готова.
- Сковорідка переміщується на дачу. Там покладена у священну купу інших сковорідок.
- За дачний сезон совати сковорідку туди-сюди набридає, й вона переїжджає у дальній сервант, де зберігаються геть непотрібні речі.
- Через рік-два робимо прибирання у цьому непотрібному серванті, й бабуся втиху від мене відносить сковорідку на літню кухню.
- Ще через рік, наступним літом, я роблю прибирання вже на літній кухні, й знаходжу свою улюблену сковорідку, від якої так й тхне дитячими спогадами. Не потерпівши такого варварського відношення до улюбленої речі, замислююсь, куди ще можна її приткнути. На кухні вона абсолютно бєсполєзна. Але як пам'ять дитинства - дуже дорога моєму серцю штукенція, дарма що придбана всього лише кілька років тому.
Так вона й опинилася в гардеробній шафі – щоб не заважала на кухні, але щоб і не згнила вщент на літній кухні. Тут її й знайшов синок.
І мабуть тепер саме час поділитися рецептом. Тим самим, який я отримала при купівлі мого «інструменту».
Отже:
- 1 стакан майонезу або сметани;
- 1 пачка маргарину (я брала масло вершкове);
- 2 яйця;
- півтора стакану цукру;
- пів чайної ложки соди, згашеної оцтом;
- борошно «скільки тісто візьме».
Все перемішати до однорідної консистенції, й випікати за допомогою сковорідки. Готові шкарлупки начинити шматочком волоського горіху й вареною згущенкою.
Це оригінальний рецепт, але я б рекомендувала масла додавати трошки менше – бо саме воно тече й підгоряє. Й обов’язково у формочки класти невеличку кількість тіста – зайве так само підгоряє. Тобто, якщо не лінуватися, й заздалегідь розраховувати сили десь на півдня, то мабуть все вийде ок!
Синуля ж психонув десь через дві партії. Настала хвилююча мить, коли я з урочистим виглядом похитала головою: «А я ж попереджала!... Мама завжди права...». Дитина з похнюпленим виглядом запитала: «Що ж робити з рештою тіста?».
Що робити, що робити… На деко застлали пергамента, ложкою поляпали невеличкі калюжиці, й запекли у духовці. Вийшла купа смачненьких кругленьких печивок.
А ідеальний горішок вийшов лише один. І я знов пригадала прабабусю, яка пекла тихенько мені оті горішки, які я зжирала з шаленою швидкістю, й так все спритно і просто в неї виходило, що й подумати було не можна, яка це нелегка справа. Не легша, ніж виграти Олімпійські ігри з ковзанярського спорту!
І хоч печиво на моїй сковорідці випікалося рівно два рази (один раз мною, один раз сином), її цінність не аби яка. Бо саме завдяки їй ми познайомилися з чудовим тренером Оленою. Вона природжена для роботи з дітьми, й дійсно віддавала їм всю себе. Для сина відвідування тренувань перетворювалось на справжнє свято – посмішка на обличчі з’являлася ще на підході до стадіону. Він навіть встиг до коронавірусу прийняти участь в одному міжнародному турнірі. А скільки було радощів від медалей та невеличких місцевих перемог у чемпіонатах стадіону.
На початку війни Олена виїхала за кордон й поки що тренувань не проводить. Ми за нею дуже сумуємо! (Але інші тренери працюють, якщо є бажання – приходьте!)
Скажу кілька слів безпосередньо і про стадіон. Його було відкрито у 1975 році, будівництво зайняло 5 років. На той момент він був дійсно крутим, й на ньому проводилися змагання союзного значення. Охолоджуючі установки працювали, й крига на доріжках існувала тривалий сезон – квітень місяць включно. Я особисто відвідувала «ковзанку» у середній місяць весни. Що правда, як пригрівало сонечко, на ковзанці з’являлися чудові калюжі, й одного разу я дуже смачно впала в подібну – все одно що у басейні поплавала, довелося надтерміново бігти додому перевдягатися.
З часом все змінилося. «Морозильники» вийшли з ладу ще за часів розвалу союзу. Але це не є найбільшою проблемою. Набагато гірше те, що мабуть хтось вже «поклав око» на землю де розташований стадіон, й мріє збудувати черговий Торгівельно-розважальний комплекс, або житловий. Стадіон розкрадається систематично й планомірно, складається враження, ніби його навмисне доводять до повного знищення. Це дуже боляче. На даний час дитячий ковзанярський спорт у Києві тримається всупереч всьому лише на ентузіазмі тренерів, які є справжніми героями.
Повертаючись до печива, хотіла сфотографувати "портрет" сковорідки крупним планом, але знов кудись її засунула на зберігання в дуже потаємне місце. Але вона точно в хаті! Й хто зна, може в мене попереду власна перемога – колись я навчуся пекти «горішки» бездоганно! Це залежить тільки від мене.
Тож наразі я знов у пошуках моєї улюблениці. І з мрією про мирне життя та Перемогу, щоб була можливість просто жити, відвідувати тренування.
А от чи буде місце, де займатись швидкісним бігом на ковзанах – це дуже велике питання…
Немає коментарів:
Дописати коментар