Спочатку Юлія планувала встановити в Києві 12 «пам’ятничків», але проект виявився настільки успішним, що кількість фігурок вже давно перевищила це число.
Я стежила за проектом «Шукай», але пошукати не мала змоги. Як то кажуть, як не карантин, то війна. Тож, я, як завжди, мріяла та вичікувала.
Але мрія в мене була не тільки така. Чомусь, ще за часів студентства, намалювала собі перед очима картинку: осінній Хрещатик, сонячна чудова погода, і я йду нікуди не поспішаючи, безтурботно, й на душі відчуття якогось дивовижного спокою.
З тих пір пройшло багато осенів. Була я на Хрещатику «мульйон» разів, і весною, і осінню. І взимку, і влітку. І сама, і з шумною веселою компанією. І проводжала Старий рік, і зустрічала тут Нове Тисячоліття. Але все це було не ТЕ – завжди був якийсь інший настрій.
І от нарешті… настала ТА осінь. Втомилася постійно бігти, нескінченно кудись поспішати, і попросилася в Сашка поїхати… покататися в ЦУМі на ескалаторі. І він мене повіз.
І я дійсно старанно проїхала по всіх ескалаторах магазину. Обійшла всі поверхи. Позаглядала у кафе й помилувалася краєвидом з тераси. І навіть пострибала на величезному ігровому піаніно. Просто від душі. І вже на вулиці зрозуміла – ось же він, той самий настрій, про який я мріяла. Я нічого не робила спеціально, я не планувала, та й неможливо запланувати – настрій не заплануєш. Але перед очами постала саме та картинка яку я собі нафантазувала… тридцять років тому! Буває й таке.
Після ж «шопінгу» я буду не я, якщо не заскочу десь поруч в «ще одне» цікаве місце. І вирішила пошукати «шукайчика».
На багато я не розраховувала, бо як не смішно звучить в оповіді про неспішну прогулянку, багато часу в нас, як завжди, не було.
Але мені пощастило – ПЕРШИЙ раз ми знайшли аж три скульптурки.
1. Спершу підійшли до ТАНЦІВНИКІВ на «Театральній». Що й сказати: станція метро «Театральна» – це моя молодість. Бо майже щотижня з подружками відвідували улюблений Театр імені Лесі Українки. І я добре пам’ятаю той галас, коли проходили перехід, й питали одна одну: «Та що тут таке коїться?». А відбувалися Танці! Просто танці. Так само, як я щойно їздила вверх-вниз по ескалатору, так само людям захотілося потанцювати - від душі. І нікуди не поспішати.
Вважається, що ця традиція з’явилася років тридцять тому, на початку дев’яностих – як раз тоді, коли ми бігли на «Даму без камелій». Нажаль не знаю, чи «працює танцмайданчик» зараз.
2. «Потанцювавши», ми з Сашком вирушили далі. І майже одразу «вперлися» в іншу скульптурку – подружжя меценатів Катерини та Григорія ГАЛАГАНІВ. Колишня поїздка у Сокиринці (родинне гніздо Галаганів) в нас із Сашком була майже першою туристичною подорожжю. І знайшли фігурку – майже першою.
Палац Галаганів у Сокиринцях - це той рідкісний випадок, коли маєтком володіє та примножує свій статок одна й та сама родина з покоління в покоління протягом двох століть. А засновником роду є козак Іван Галаган. Землі ж отримав його син Гнат Галаган в нагороду за… зраду Мазепи.
Зрада ніколи «не проходить даром». Подейкують, що Мазепа наклав прокляття – рід Галаганів обірветься на сьомому коліні. Можна скептично ставитись до цього, але сталося саме так – останнього представника чоловічої статі роду Галаганів хлопчика Павлуся не стало у віці 16 років.
Тоді його батьки (яких ми зараз бачимо на фасаді) на честь свого загинувшого сина збудували у Києві навчальний заклад для талановитої української молоді - Колегію Павла Галагана. З цього закладу вийшло багато майбутніх вчених, медиків, літераторів. Наприклад, видатний лікар Олександр Богомолець здобував освіту саме тут. А в капличці при колегії у травні 1886 року Іван Франко вінчався з Ольгою Хоружинською.
Барельєфи Галаганів встановлено саме на будівлі Колегії. У радянські часи в приміщенні розташовувалися школи - спочатку одна, потім інша. А в 1976 році тут розмістили Музей літератури, в експозиції якого зараз наявні старовинні видання, книги з автографами, деякі рукописи.
3. Після цього вже й у Сашка виникла зацікавленість до проекту. Тому ми швиденько збігали (так-так, вже довелося таки прискорюватись), й до третьої «шукалки». У куточку парку Тараса Шевченка причаїлися ШАХІСТИ. Загалом у парку грають в шахи приблизно з 1960-х років, а у 2001 році була проведена реконструкція парку й спеціально для місцевих гросмейстерів встановлено близько 20 столиків.
4. На цьому наша прогулянка з Сашком завершилася, але дуже швидко мені випала нагода відшукати ще скульптурки. Була по справах на Подолі, й диво – знову не поспішала. Трошки звернувши зі свого маршруту відшукала у чарівному дворику знизу Андріївського узвозу київське СУХЕ ВАРЕННЯ. Воно знаходиться при вході до кафе та хостелу «Друзі» - ліворуч від дверей розміщена приваблива вазочка з цукатами. Великі дольки яблук, груш, гарбузів та буряку, які за місцевим рецептом варили на Київщині вже у XIV столітті, навіть у бронзі виглядають дуже соковито та апетитно. Нажаль, і це дуже дивно, у меню кафе варення нема. Київське сухе варення, рецепт якого довго вважався втраченим, можливо скуштувати лише замовивши його через інтернет.
5. Якщо трошки пройти за Контрактову площу, на цегляній стіні можна побачити жіночий портрет. Це черговий шукайчик – барельєф меценатки Єлизавети Василівни Гулевич (ГАЛШКИ ГУЛЕВИЧІВНИ). 14 жовтня 1615 року вона відписала дарчу на свою садибу із землями на заснування нового монастиря, шпиталю та школи. Саме в цій новій оселі розмістилась Київська братська школа, яка є першовитоком Києво-Могилянської академії.
Як насправді виглядала Галшка – невідомо, не лишилося жодного її прижиттєвого портрету. Тому нинішнє її зображення – збірний образ.
6. Зовсім поруч при вході у готель розміщена ще одна скульптура, на цей раз наукового змісту. Це сонячний ГОДИННИК Києво-Могилянської академії. Якщо чесно, не дуже розумію навіщо встановлювати пам’ятник тому, що розташовано в оригінали буквально за поворотом. Хоча може в цьому і сенс – привернути увагу. У будь-якому разі я за все, що робить місто цікавішим та привабливішим.
А годинник цей як наочне приладдя встановив на внутрішньому подвір’ї Могилянки викладач математики цього навчального закладу П’єр Брульон. Нажаль, більше ніякої інформації про цього дивовижного педагога не зберіглося, окрім жарту-промовки: «Створив годинник пан Брульон, щоб вчасно з’їсти свій бульйон».
7. І ще один елемент проекту «Шукай», розміщений на Подолі, також при вході до готелю – ПАЛЯНИЦЯ. Ця скульптурка є однією з улюблених. Обожнюю свіжий хліб зі скоринкою!
Скульптурка хоч і, можливо, найменша від усіх (всього лише п’ять сантиметрів в діаметрі), але опрацьована дуже детально: вишивані квіти на рушничку – наче й справді зроблені хрестиком ниткою та голкою. Й звісно ж, паляниця – це не просто хліб. Це наш пароль, сила духу, незламність та віра в Перемогу!
А місце для хлібини обрано не випадково. Саме тут з ХІХ століття і аж до 1920 року Існував борошномельний завод та паровий млин.
8. Наступного разу (і це був вже ТРЕТІЙ «заїзд» у пошуках) ми поїхали у Київ саме з цією метою - шукати. Й місцем прогулянки обрали ВЕЛОТРЕК. Бо дивно – він хоч і розташований в центрі міста, але ми тут раніше ніколи не були.
Загалом київська історія з велотреком віддзеркалює болючу для мене ситуацію із Льодовим стадіоном. Збудований велотрек був ще у 1913 році – він є одним з найстаріших у Європі. Цікаво, що до нього тут був Афанасіївський яр, який засипали перед будівництвом.
А у 2006 році земельна ділянка під велотреком була віддана під забудову. І 20 березня 2009 року велотрек почали… зносити. Бо – будували будинок поруч, Житловий Комплекс «Фундуклєєвський». Це черговий наочний приклад, який жах коїть мерія з Києвом. За шалені гроші видавати дозволи на будівництво у сквериках, на будь-яких вільних клаптиках землі – злочин і справжній бандитизм. Старовинні київські дворики перетворюються на трущоби та коридори. У мешканців старих будинків, які оточують цей фундуклєєвський монстр, тепер взагалі немає двора, дитячого майданчику, лавочок, клумбочок і, власне, там складно пройти – завдяки київському ландшафту з постійним перепадом висот навколо новобудови тепер суцільні сходи-переходи.
Тож моїм першим враженням від велотреку був шок - наскільки жадібним треба бути, щоб у старовинний «циклодром» вклеїти будинок, так щоб вони стали одним монолітом. Саме час згадати іншу скульптурку, яку ми вже бачили – родина Галаганів. Прокляття роду існує. Невже баригам байдуже навіть на власних дітей?
А відновлення зруйнованого будівництвом велотреку почалося у 2014 році. Урочисте відкриття з лазерним шоу відбулося 21 травня 2017 року.
9. Неподалік від велотреку розташовані ще три фігурки, й звісно ж ми підійшли до них.
Перша – карета НЕВІДКЛАДНОЇ ДОПОМОГИ, присвячена лікарям, які безкоштовно чергували та виїжджали кінним екіпажом, якщо хтось потребував термінового медичного втручання. Така служба вперше з’явилася у Києві у 1881 році, а автомобілями її оснастили у 1913-му.
Служба декілька разів змінювала адресу розташування, доки не набула свого постійного місця дислокації за адресою Рейтарська, 22. Зараз ця будівля існує, але знаходиться в аварійному стані, тому скульптура була встановлена при вході в готель Globе Runner. Чому саме тут? Нажаль від початку заснування проекту було скоєно декілька випадків вандалізму. Через це Юлія Бевзенко намагається підбирати фасади, де існують відеокамери цілодобового спостереження та охорона, що збільшує ймовірність збереження фігурки. Під цю категорію найчастіше потрапляють готелі та бізнес-центри. Окрім того, встановлювати фігурки на будинку, який знаходиться у приватній власності, набагато простіше.
А Рейтарська, де колись заходилась перша у Києві станція швидкої допомоги, насправді знаходиться неподалік від цього місця.
10. Наша наступна «зупинка» також на медичну тематику - це СЕРЦЕ Києва. Скульптура присвячена талановитій людині кардіохірургу Миколі Амосову. Встановлена на будинку, де в період з 1971 року по 2002-й проживав видатний вчений. Дублікат серця встановлений на фасаді Національного інституту серцево-судинної хірургії, який заснував і в якому працював лікар.
Амосов робив складні операції на серце за власною методикою першим у світі – й зробив за своє життя близько десяти тисяч операцій. Крім того, створював медичну апаратуру для проведення таких операцій – Микола Михайлович мав також диплом інженера з відзнакою. А ще паралельно очолював відділ біологічної кібернетики в Інституті кібернетики й створив перші у світі автономні роботи. При такій завантаженості встигав писати наукові праці й повісті, які широко видавалися у нас та за кордоном. Людина з великим серцем, яка рятувала серця й була генієм у багатьох сферах. Всією душею киянин Микола Михайлович Амосов.
Створення моделі було непростим, й тривало близько п’яти місяців. Консультантом виступив кардіохірург Василь Лазоришинець – він зауважив, що на робочому макеті серце було хворим. На нинішній готовій скульптурі – повністю анатомічно здорове серце. Тривалим був також процес отримання дозволу для роботи на фасаді історичної будівлі. Проте тепер ця скульптура ще й оснащена електронікою – якщо натиснути кнопку, можна наочно побачити серцебиття – символічне червоне пульсуюче підсвітлення. Кнопка розташована праворуч з торця дошки – не перевірила, чи працює вона зараз.
11. Ще один шукайчик довелося дійсно трошки пошукати – спочатку пройшли повз. Справа в тому, що розташований він не вздовж вулиці, а на торці будинку. І це знов готель - CITY HOTEL. А скульптура - ПРИВІД Києва. Вона присвячена образу воїна, який морально, психологічно та фізично врятував нас на початку війни. Перші дні вторгнення не забути ніколи. Відчай… Розпач… Знесилення… Дуже страшні слова. І коли з’являлися повідомлення, що ми теж збиваємо ворожу авіацію, це дарувало надію. Чесно? Я хрестила фото пілотів на телефоні.
Кого саме назвали Привідом – не розголошували. А пізніше з’ясувалося, що це збірний образ льотчиків Васильківської 40-ї бригади тактичної авіації.
Ідеального місця для встановлення барельєфу Привіда не існує. Не на даху ж йому бути. Можливо, підійшов би Бориспіль, але зараз він не працює. Тому наш пілот-ас – саме тут.
12. Наша вже ЧЕТВЕРТА прогулянка сталася верхом Андріївського узвозу, й знов – майже експромтом. Були в Академії мистецтв на виставці дипломних робіт. Після «художки» не втримались, щоб трохи не пройтись осіннім Києвом.
В цей раз ми відшукали ПЕРШУ фігурку з усіх встановлених - гастрономічний символ столиці КОТЛЕТУ по-київськи. Вона з’явилася 28 січня 2018 року на підвіконні ресторану Chicken Kyiv, але зараз шукати її потрібно в іншому місці - напочатку 2022 року фігурку демонтували для переїзду, а оселилася на новій дислокації вона ще через рік - 20 січня 2023 року. Тепер вона знаходиться на у дворику ресторану «Канапа» на Андріївському узвозі, 19.
Загалом на винахід цього блюда претендують одразу декілька міст світу. Ми ж традиційно вважаємо, що саме київські ресторатори здогадалися у курячу відбивну загортати шматочок вершкового масла на відміну від французької cotelette de volaille, де всередину клали фарш. Як фірмова київська страва котлети згадуються вже у 1915 році.
13. Проходимо повз чарівної Андріївської церкви. Трошки далі від Проні Прокопівни розміщена Київська СКДАДАНКА – пазл, який символізує, що Київ складається з усіх нас. Це правда, всі ми – частинка Києва. Але – так є для кожного міста. Тобто таку скульптурку вважаю характерною не тільки для Києва, тому я б її «винесла за рамки» цього проекту. Навіть пропонувала б зробити її більшою, у вигляді повноцінної скульптури, бо ж дійсно – всі ми і є багатомільйонний Київ!
А поки що шукайте Складанку за адресою вулиця Десятинна будинок номер 12 – у цьому приміщенні розташовані виставочні зали, проводяться івенти, аукціони та благодійні заходи.
14. І тепер прямуємо до української скарбниці – Національного музею історії України. Тут зберігаються унікальні артефакти, і одними з них є київська ГРИВНЯ – грошово-рахункова монетна одиниця Київської Русі. Свою назву вона бере від слова «грива», тобто «шия», тому що спочатку злиток срібла мав вигляд стандартної шийної прикраси у вигляді палички, яку на мотузці чіпляли на шию, щоб продемонструвати заможність, а за потреби й розраховувались нею. Пізніше, приблизно з X століття, почали відливати вже стандартні срібні гривні вагою близько 140-160 грам та довжиною 8 сантиметрів. «Київськими» вони названі за місцем першого знаходження, але розповсюджені були значно ширше. Вийшли з обігу вони приблизно у XIV столітті, бо власного срібла на Русі не добували й відливати їх стало занадто коштовно. Передостанні часи за гривні купували лише маєтки. А витіснив гривню… празький гріш.
15. Наступна (вже П’ЯТА!) прогулянка не забарилася – як виявилося, потрібно лише розпочати, й надалі все прийде саме!
Опиналися біля Палацу спорту. А там біля центрального входу до торгівельно-розважального центру «Гулівер» розташований КИЇВСЬКИЙ ТРАМВАЙ.
Колись я київські трамваї не любила. Багато поворотів, багато зупинок. То були застарілі маршрути, які дійсно втратили актуальність, й наразі їх прибрали. Але насправді трамвай – дуже класний вид транспорту, який зараз я обожнюю. Як обожнювали кияни сто років тому.
Перші трамвайні колії з’явилися у Києві у 1891 році, і спочатку це були кінні «екіпажи», які перевозили пасажирів від Деміївки до Хрещатику. Саме електричний трамвай у нас з’явився першим у російській імперії (у склад якої, нажаль, тоді входив Київ). Він вирушив у маршрут 1 червня 1892 року, від кінцевої до кінцевої його шлях складав всього півтора кілометри й проходив не тут – він з’єднував нинішні Європейську та Контрактову площі (Царську та Олександрівську відповідно). А саме на цьому місці набагато пізніше було збудоване трамвайне розворотне кільце, яке демонтували у 2001 році.
Винахідником же електрифікованої трамвайної системи є український інженер Федір Аполлонович Піроцький.
16. Проходимо повз Спортивної площі й підходимо до старої Хоральної синагоги. Її збудовано коштом цукрозаводчика Лазара Ізраїльовича Бродського й відкрито у рік його п’ятдесятиріччя 24 серпня 1898 року. Автор креслень – Георгій Шлейфер (за його ж авторства збудовано драматичний театр Соловцова).
За радянських часів у 1926 році Синагога була закрита й у 1955-му її віддали під ляльковий театр – саме сюди мене приводили у дитинстві. Тоді будівля була пофарбована у сіро-бузковий колір - його я й вважала природнім для цієї споруди. Повернули Синагогу релігійній громаді у 1992 році, а театр виселили аж у 1997-му. Близько 2000 року жовтий колір святині відновлено.
Тож не дивно, що саме тут встановлено наступний шукайчик - КИЇВСЬКИЙ ЛИСТ. Це бронзова копія першої письмової згадки про Київ. За висновками спеціалістів документ було складено у Х столітті і він є проханням допомогти грошима Якову бен Хануці. Справа була в тому, що брат цього Якова запозичив величезну по тим часам суму, але його вбили розбійники. І Яков мав повернути цей борг, бо був поручителем за брата. Його посадили у «боргову яму», але за рік громаді вдалося викупити бідолаху за 60 монет. Залишилось повернути 40. І даним листом Яков збирає потрібну для повернення боргу суму.
Лист був виявлений у 1962 році в Каїрі, зараз він зберігається в бібліотеці Кембриджського університету. Написаний давньоєврейською мовою, Київ у ньому згадується у восьмому рядку: «…Ми, община Києва, цим інформуємо вас про скорботну справу цього Мар Якова…».
17. Підіймаємось Рогнідинською, й підходимо до ресторану «Первак». Саме тут ми з Сашком святкували два роки нашого весілля. А зараз ліворуч від входу красується Київський ГРАМОФОН.
Загалом цей музичний пристрій був винайдений Емілем Берлінером наприкінці ХІХ століття у Сполучених Штатах. Модна новинка дуже швидко з’явилася й у київських магазинах. Ця «статуетка» (а саме граціозні пари постають перед очима, коли дивлюсь на бронзовий грамофон) – вшанування пам’яті комерсантів, які ризикували статком, але завозили щось цікаве й до нас. Одним з таких підприємців був чех Їндржих Їндржишек. Свій капітал він накопичив з нуля – у юні роки працював за ночівлю й їжу, і назавжди запам’ятав пораду, яку дав йому володар садиби у Південній Угорщині: «Здорова людина просить не подаяння, а роботу». І у 1883 році він відкрив свій перший невеличкий музичний магазин навпроти нинішнього Оперного театру. Пізніше магазин переїхав у будинок за адресою Хрещатик, 52, а ще трошки згодом розширився у будинок під номером 41 - це зовсім неподалік від встановленого нині Грамофону.
Магазин Їндржиха носив назву «Депо музичних інструментів». Це був величезний простір, у якому окрім продажу (а щоб зрозуміти розмір «торгових полиць» зауважу, що одночасно у фортепіанному відділі було виставлено близько 200 інструментів), існувала і майстерня де виготовлялися інструменти (персонально на «Депо» працювали відомі скрипкові майстри), друкарня для друкування нот, а пізніше відкрилася й студія звукозапису «Інтернаціональ Екстра-Рекорд». Там же знаходилась і квартира Їндржишека. Безпосередньо грамофони з’явилися у «Депо» у 1903-му році.
Пізніше, наприкінці 1911 року, Їндржишек з компаньйоном Ернестом Гессе на Шулявці збудував фабрику грамплатівок «Екстрафон».
Все скінчилося з приходом чекістів. У лютому 1919-му відбулася експропріація майна Їндржишека. Сам він зміг виїхати у Чехію, заховавшись у багажних вагонах. Повністю без нічого. Але не зламався, й почав на Батьківщині працювати простим бухгалтером. При цьому проводив активну політичну діяльність. Пізніше на будинку у Празі, де він жив останні роки, було встановлено меморіальну дошку - нажаль наразі її втрачено.
А наш маленький київський грамофон, як і серце Амосова, є інтерактивним – з нього лунає моя улюблена пісня «Як тебе не любити, Києве мій».
18. І якщо повернутися на вулицю Шота Руставелі, й прогулятися до Олімпійського стадіону, майже вкінці можна зустріти київський БАЛКОН. Зустріти, як старого знайомого! О, скільки всього в одному цьому слові, і скільки всього зберігається в одному цьому місці… Що не річ – суцільна ностальгія!
Балкон – це перепочинок, перекур, або просто погляд у небо з мріями про майбутнє. А ще – міні- або максі-склад того, що вже непотрібно, але викинути шкода. Це «нашарування сезонів», «нашарування епох». Ціле життя, і не одне, а трьох поколінь...
Дизайн самого балкону – окрема розмова. Колись це була моя мрія! Особисто в нас балкон тривалий час не був осклений, а мені так хотілося затишку – поличок та підвіконня для квітів. Ця мрія також здійснилася: одного часу в моїй кімнаті «оселився» такий жаданий «броварський балкон» з виносом – найдешевший варіант цієї «малої архітектурної форми». Цей тип балкону ще називали «тролейбус», або «осклення на автомобільній гумі». Саме від гуми й називається балкон «броварським» - гума виготовлялася на авторемонтному заводі в Броварах та її не було у вільному офіційному продажі. При цьому подібні балкони стояли по всьому радянському союзу (тож цю скульптурку можна назвати не тільки «київською»).
Балкон настільки правдиво деталізований, що одразу став моїм улюбленцем. Граблі, лижі, холодильник, квіти, лійка, розвішана на мотузці білизна – все, як колись було в нас, як й зараз є у великої більшості киян.
19. Зовсім окремо, мандруючи до Ботанічного саду, підійшла до ЛАНЦЮГОВОГО МОСТУ. У свій час він став новітнім дивом світу та архітектурним досягненням. Він й досі зберігає статус єдиного у світі шестипролітного мосту через водойму з колись існуючих.
Міст сконструював британський інженер Чарльз Блейкер Віньоль. Металеві конструкції виготовлялися у Бірмінгемі, а потім їх доставляли з Ліверпуля до Одеси на 16 човнах. До Києва ж їх везли волами.
Проект затверджував Микола І, саме тому міст отримав назву Миколаївський. Освячення готового мосту відбулося 28 вересня 1853 року. А 9 червня 1920 року його підірвали відступаючі польські війська – було зруйновано перший від правого берега проліт. Розрив ланцюгів призвів до руйнування всієї конструкції.
Той міст був першим капітальним мостом через Дніпро у Києві. Знаходився він майже поруч з нинішнім мостом метро. Його довжина становила 776 метрів.
Поки що у мене все. Але дуже сподіваюсь на продовження. Продовження настрою. Продовження пошуків. Продовження прогулянок. Появу нових фігурок. І започаткування нових традицій та символів – своїх особливих, київських. Таких, що потім по ним будуть встановлені нові фігурки.
Як тебе не любити, Києве мій!
Немає коментарів:
Дописати коментар