Спочатку Юлія планувала встановити в Києві 12 «пам’ятничків», але проект виявився настільки успішним, що кількість фігурок вже давно перевищила це число.
Я стежила за проектом «Шукай», але пошукати не мала змоги. Як то кажуть, як не карантин, то війна. Тож, я, як завжди, мріяла та вичікувала.
Але мрія в мене була не тільки така. Чомусь, ще за часів студентства, намалювала собі перед очима картинку: осінній Хрещатик, сонячна чудова погода, і я йду нікуди не поспішаючи, безтурботно, й на душі відчуття якогось дивовижного спокою.
З тих пір пройшло багато осенів. Була я на Хрещатику «мульйон» разів, і весною, і осінню. І взимку, і влітку. І сама, і з шумною веселою компанією. І проводжала Старий рік, і зустрічала тут Нове Тисячоліття. Але все це було не ТЕ – завжди був якийсь інший настрій.
І от нарешті… настала ТА осінь. Втомилася постійно бігти, нескінченно кудись поспішати, і попросилася в Сашка поїхати… покататися в ЦУМі на ескалаторі. І він мене повіз.
І я дійсно старанно проїхала по всіх ескалаторах магазину. Обійшла всі поверхи. Позаглядала у кафе й помилувалася краєвидом з тераси. І навіть пострибала на величезному ігровому піаніно. Просто від душі. І вже на вулиці зрозуміла – ось же він, той самий настрій, про який я мріяла. Я нічого не робила спеціально, я не планувала, та й неможливо запланувати – настрій не заплануєш. Але перед очами постала саме та картинка яку я собі нафантазувала… тридцять років тому! Буває й таке.
Після ж «шопінгу» я буду не я, якщо не заскочу десь поруч в «ще одне» цікаве місце. І вирішила пошукати «шукайчика».
На багато я не розраховувала, бо як не смішно звучить в оповіді про неспішну прогулянку, багато часу в нас, як завжди, не було.
Але мені пощастило – у цей перший раз ми знайшли аж три скульптурки.
1. Спершу підійшли до ТАНЦІВНИКІВ на «Театральній». Що й сказати: станція метро «Театральна» – це моя молодість. Бо майже щотижня з подружками відвідували улюблений ДрамТеатр імені Лесі Українки. І я добре пам’ятаю той галас, коли проходили перехід, й питали одна одну: «Та що тут таке коїться?». А відбувалися Танці! Просто танці. Так само, як я щойно їздила вверх-вниз по ескалатору, так само людям захотілося потанцювати - від душі. І нікуди не поспішати.
Вважається, що ця традиція з’явилася років тридцять тому, на початку дев’яностих – як раз тоді, коли ми бігли на «Даму без камелій». Нажаль не знаю, чи «працює танцмайданчик» зараз.
2. «Потанцювавши», ми з Сашком вирушили далі. І майже одразу «вперлися» в іншу скульптурку – подружжя меценатів Катерини та Григорія ГАЛАГАНІВ. Колишня поїздка у Сокиринці (родинне гніздо Галаганів) в нас із Сашком була майже першою туристичною подорожжю. І знайшли фігурку – майже першою.
Палац Галаганів у Сокиринцях - це той рідкісний випадок, коли маєтком володіє та примножує свій статок одна й та сама родина з покоління в покоління протягом двох століть. А засновником роду є козак Іван Галаган. Землі ж отримав його син Гнат Галаган в нагороду за… зраду Мазепи.
Зрада ніколи «не проходить даром». Подейкують, що Мазепа наклав прокляття – рід Галаганів обірветься на сьомому коліні. Можна скептично ставитись до цього, але сталося саме так – останнього представника чоловічої статі роду Галаганів хлопчика Павлуся не стало у віці 16 років.
Тоді його батьки (яких ми зараз бачимо на фасаді) на честь свого загинувшого сина збудували у Києві навчальний заклад для талановитої української молоді - Колегію Павла Галагана. З цього закладу вийшло багато майбутніх вчених, медиків, літераторів. Наприклад, видатний лікар Олександр Богомолець здобував освіту саме тут. А в капличці при колегії у травні 1886 року Іван Франко вінчався з Ольгою Хоружинською.
Барельєфи Галаганів встановлено саме на будівлі Колегії. У радянські часи в приміщенні розташовувалися школи - спочатку одна, потім інша. А в 1976 році тут розмістили Музей літератури, в експозиції якого зараз наявні старовинні видання, книги з автографами, деякі рукописи.
3. Після цього вже й у Сашка виникла зацікавленість до проекту. Тому ми швиденько збігали (так-так, вже довелося таки прискорюватись), й до третьої «шукалки». У куточку парку Тараса Шевченка причаїлися ШАХІСТИ. Загалом у парку грають в шахи приблизно з 1960-х років, а у 2001 році була проведена реконструкція парку й спеціально для місцевих гросмейстерів встановлено близько 20 столиків.
4. На цьому наша прогулянка з Сашком завершилася. Але поруч розміщено ще декілька скульптурок. Ми їх відшукали значно пізніше, проте напишу про них тут, щоб було зручніше прокладати власний маршрут – будемо вважати, умовно кажучи, що це все ще наша перша прогулянка.
Отже якщо від шахістів пройти парком Шевченко і перейти бульвар, на фасаді жовтого Інституту філології знаходимо нашу унікальну ЛІТЕРУ «Ї» - такої немає в інших слов’янських абетках. Її (слово аж з двох цих літер!) називають «символом нашої ідентичності, без якого не складуться слова “Київ” та “Україна”». У друкованому вигляді ця літера відома вже понад 500 років.
«Ї» надзвичайно гарна! Вона начебто прикрашена коштовним камінням – ніби має хризолітові вставки. Але насправді це скло. Правда, незвичайне. Біологічний корпус КНУ біля Виставки прикрашали чудові вітражі. Але після влучання ракети 31 грудня 2022 року у кампус вони непоправно зруйнувалися. І ці салатові скельця у літері – шматочки скла саме з тих вітражів.
5. Бульваром спускаємось нижче, й на боковому фасаді (з боку вулиці Євгена Чикаленка) найстарішого з діючих київських готелів Києва (працює з 1909 року) «Прем’єр Паласу» здалеку видний мініатюрний ЧЕРЕВИЧОК. Не Попелюшки, і навіть не дівчини. Це черевичок зірки французького балету Сержа Лифара.
Сергій Михайлович народився 20 березня 1905 у селі Пирогів – там де зараз знаходиться відомий Національний музей народної архітектури та побуту. Балетом почав займатися дуже пізно – у п’ятнадцятирічному віці. Але це було настільки талановито й настільки «покликання душі», що його наставниця, господарка балетної студії «Школа руху» Броніслава Ніжинська, після своєї еміграції до Парижу запросила й Сергія виступати на французькій сцені. І він поїхав. У 1923 році. Хоча дуже любив Україну – до кінця свого життя він не прийняв французького громадянства, мав «нейтральний» паспорт Нансена, а на своїй могилі заповів написати «Серж Лифар з Києва».
А танцював він як Бог. Він став символом відродження танцю. За його заслуги у 1955 році Лифаря нагородили найвищою відзнакою в галузі хореографії – «Золотим черевичком». Вже після того, як Лифаря не стало, його дружина графиня Ліллан Аллефельд передала цю нагороду Україні в Музей історичних коштовностей, а наразі вона зберігається у Національному музеї історії України.
6. Повертаємось на вулицю Хмельницького, де з Сашком знаходили Галаганів та Танцівників. І в самому низу, майже на Хрещатику – знаменита київська ПЕРЕПІЧКА. Тут завжди є черга, хоча продавчиня відпускає дуже швидко. Бо смачно! У ті часи, коли ми з подругами поспішали до театру, бувало, що перед виставою купували перепічку, й ситі і задоволені потім прямували до «культурного закладу».
По суті перепічка – це хот-дог по-київськи, сосиска в тісті. Як на мене, саме сосиска тут взагалі-то зайва. Бо тісто дуууже смачне! Приблизно таке, як в пончиках. Тільки пончики жирніші, а перепічка – не така присмажена. Мені здається, її можна було б зробити з варенням всередині. Але це б вже була «не класика».
7. І вже на Київській мерії, праворуч від центру, знаходимо КАШТАНИ – друїдний символ Києва. Як співає Павло Зібров: «Хрещатик, Хрещатик, Хрещатик… Каштани, каштани, каштани…» - хоч зараз вони у Києві хворіють і їх намагаються замінити на інші дерева, для мене центральна вулиця міста асоціюється дійсно з величезними розкидистими каштанами, які навесні прикрашалися білими свічками.
Коли у Києві з’явилися перші каштани – достеменно невідомо. А самою розповсюдженою легендою є та, що саме ці дерева висадовили на Фундуклеївському бульварі до приїзду царя Миколи І. Але нібито царю каштани не сподобались, їх викорчували й викинули, а на їх місці посадовили пірамідальні тополі, які там ростуть і досі.
Викинуті дерева кияни розтягли по дворах й посадовили біля кожного будинку. Так Київ прикрасився чудовими деревами.
8. Ще кілька кроків – і на останньому підвіконні книгарні «Сенс» знаходимо скульптурку «ПРОЧИТАНО» - «Seen». Оскільки її встановлено на книжковому магазині, тут закладено й сенс «Прочитана книга». Але головний задум – згадка про зміну кольору повідомлень у вайбері на фіолетовий, що означає відкриття його у чаті. Українці як ніхто інший знають, як це важливо – вийти на зв’язок. І фіолетовий – значить з твоїм адресатом все добре. Це омріяний статус повідомлення, від якого одразу легшає на душі того, хто чекає на дві галочки довгими годинами та днями – рідні, військові, родичі на окупованих територіях.
9. Ось така велика скупченість «шукайчиків» майже в одному місці. А після цієї «прогулянки навколо ЦУМу» мені дуже швидко випала нагода відшукати ще скульптурки. Була по справах на Подолі, й диво – знову не поспішала. Трошки звернувши зі свого маршруту відшукала у чарівному дворику знизу Андріївського узвозу київське СУХЕ ВАРЕННЯ. Воно знаходиться при вході до кафе та хостелу «Друзі» - ліворуч від дверей розміщена приваблива вазочка з цукатами. Великі дольки яблук, груш, гарбузів та буряку, які за місцевим рецептом варили на Київщині вже у XIV столітті, навіть у бронзі виглядають дуже соковито та апетитно. Нажаль, і це дуже дивно, у меню кафе варення нема. Київське сухе варення, рецепт якого довго вважався втраченим, можливо скуштувати лише замовивши його через інтернет.
10. Підіймаюсь вище, звертаю на «модну» Воздвиженку, й знаходжу ПЛІНФУ. Це нове слово для мене! Хоча насправді все просто: плінфа – це стародавня цегла, так її називали тоді. Мабуть, основною різницею плінфи порівняно з цеглою нинішньою є розмір – той старовинний будівельний матеріал був пласким, товщина однієї плінфи могла бути трохи менше за 3 сантиметри. Плінфа навіть і перекладається з грецької, як «плита». А виготовляли її подібним методом, як і звичайну цеглу – дерев’яні рами наповнювалися глиною, яка потім сушилася на відкритому повітрі й надалі опалювалася в печі. Цей спосіб дійшов до нас з Візантії. І з плінфи збудовані всі споруди доби Київської Русі - Золоті ворота, Софійський собор, Церква Спаса на Берестові, П’ятницька церква у Чернігові. Київська Десятинна церква також була збудована з плінфи.
11.На Поділ повертаюся Верхнім Валом. І раптово потрапляю на ще одну міні-скульптуру – «ОБЛИЧЧЯ Києва». Цей термін з’явився відносно нещодавно – вперше його використав архітектор Георгій Куровський у 2005 році. А означає він, що на ландшафтній мапі рельєф міста нагадує риси профілю людського обличчя. Безпосередньо силует утворюють схили Дніпра і задню частину – долина річки Либідь, око - Хрещатик, губи – Поділ, вухо – Совські ставки. Обличчя Києва має величезні розміри – 15 на 20 кілометрів. А утворилося воно як мінімум 20 тисяч років потому, ще у дольодовиковий період.
12. Якщо трошки пройти за Контрактову площу, на цегляній стіні можна побачити жіночий портрет. Це черговий шукайчик – барельєф меценатки Єлизавети Василівни Гулевич (ГАЛШКИ ГУЛЕВИЧІВНИ). 14 жовтня 1615 року вона відписала дарчу на свою садибу із землями на заснування нового монастиря, шпиталю та школи. Саме в цій новій оселі розмістилась Київська братська школа, яка є першовитоком Києво-Могилянської академії.
Як насправді виглядала Галшка – невідомо, не лишилося жодного її прижиттєвого портрету. Тому нинішнє її зображення – збірний образ.
13. Зовсім поруч при вході у готель розміщена ще одна скульптура, на цей раз наукового змісту. Це сонячний ГОДИННИК Києво-Могилянської академії. З цим символом в мене вийшло, як в анекдоті: «Спочатку я не зрозуміла, а потім як зрозуміла». Тож спочатку я не дуже підтримувала ідею встановлення пам’ятника об’єкту, який і так розташований в оригінали буквально за поворотом. А потім подумала – я ж і справді жодного разу у житті не ходила до цього годинника! І пішла до нього. В цьому і сенс – привернути увагу, розказати і нагадати – ось воно є, цініть і любіть.
А годинник, як наочне приладдя, встановив на внутрішньому подвір’ї Могилянки викладач математики П’єр Брульон. Нажаль, більше ніякої інформації про цього дивовижного педагога не зберіглося, окрім жарту-промовки: «Створив годинник пан Брульон, щоб вчасно з’їсти свій бульйон».
14. І ще один елемент проекту «Шукай», розміщений на Подолі, також при вході до готелю – ПАЛЯНИЦЯ. Ця скульптурка є однією з улюблених. Обожнюю свіжий хліб зі скоринкою!
Скульптурка хоч і, можливо, найменша від усіх (всього лише п’ять сантиметрів в діаметрі), але опрацьована дуже детально: вишивані квіти на рушничку – наче й справді зроблені хрестиком ниткою та голкою. Й звісно ж, паляниця – це не просто хліб. Це наш пароль, сила духу, незламність та віра в Перемогу!
А місце для хлібини обрано не випадково. Саме тут з ХІХ століття і аж до 1920 року Існував борошномельний завод та паровий млин.
15.Наступна наша прогулянка не забарилася – як виявилося, потрібно лише розпочати, й надалі все прийде саме! Цього разу ми поїхали у Київ саме з цією метою - шукати. Й місцем прогулянки обрали ВЕЛОТРЕК. Бо дивно – він хоч і розташований в центрі міста, але ми тут раніше ніколи не були.
Загалом київська історія з велотреком віддзеркалює болючу для мене ситуацію із Льодовим стадіоном. Збудований велотрек був ще у 1913 році – він є одним з найстаріших у Європі. Цікаво, що до нього тут був Афанасіївський яр, який засипали перед будівництвом.
А у 2006 році земельна ділянка під велотреком була віддана під забудову. І 20 березня 2009 року велотрек почали… зносити. Бо – будували будинок поруч, Житловий Комплекс «Фундуклєєвський». Це черговий наочний приклад, який жах коїть мерія з Києвом. За шалені гроші видавати дозволи на будівництво у сквериках, на будь-яких вільних клаптиках землі – злочин і справжній бандитизм. Старовинні київські дворики перетворюються на трущоби та коридори. У мешканців старих будинків, які оточують цей фундуклєєвський монстр, тепер взагалі немає двора, дитячого майданчику, лавочок, клумбочок і, власне, там складно пройти – завдяки київському ландшафту з постійним перепадом висот навколо новобудови тепер суцільні сходи-переходи.
Тож моїм першим враженням від велотреку був шок - наскільки жадібним треба бути, щоб у старовинний «циклодром» вклеїти будинок, так щоб вони стали одним монолітом. Саме час згадати іншу скульптурку, яку ми вже бачили – родина Галаганів. Прокляття роду існує. Невже баригам байдуже навіть на власних дітей?
А відновлення зруйнованого будівництвом велотреку почалося у 2014 році. Урочисте відкриття з лазерним шоу відбулося 21 травня 2017 року.
16. Неподалік від велотреку розташовані ще три фігурки, й звісно ж ми підійшли до них.
Перша – карета НЕВІДКЛАДНОЇ ДОПОМОГИ, присвячена лікарям, які безкоштовно чергували та виїжджали кінним екіпажом, якщо хтось потребував термінового медичного втручання. Така служба вперше з’явилася у Києві у 1881 році, а автомобілями її оснастили у 1913-му.
Служба декілька разів змінювала адресу розташування, доки не набула свого постійного місця дислокації за адресою Рейтарська, 22. Зараз ця будівля існує, але знаходиться в аварійному стані, тому скульптура була встановлена при вході в готель Globе Runner. Чому саме тут? Нажаль від початку заснування проекту було скоєно декілька випадків вандалізму. Через це Юлія Бевзенко намагається підбирати фасади, де існують відеокамери цілодобового спостереження та охорона, що збільшує ймовірність збереження фігурки. Під цю категорію найчастіше потрапляють готелі та бізнес-центри. Окрім того, встановлювати фігурки на будинку, який знаходиться у приватній власності, набагато простіше.
А Рейтарська, де колись заходилась перша у Києві станція швидкої допомоги, насправді знаходиться неподалік від цього місця.
17. Наступна «зупинка» також на медичну тематику - це СЕРЦЕ Києва. Скульптура присвячена талановитій людині кардіохірургу Миколі Амосову. Встановлена на будинку, де в період з 1971 року по 2002-й проживав видатний вчений. Дублікат серця встановлений на фасаді Національного інституту серцево-судинної хірургії, який заснував і в якому працював лікар.
Амосов робив складні операції на серце за власною методикою першим у світі – й зробив за своє життя близько десяти тисяч операцій. Крім того, створював медичну апаратуру для проведення таких операцій – Микола Михайлович мав також диплом інженера з відзнакою. А ще паралельно очолював відділ біологічної кібернетики в Інституті кібернетики й створив перші у світі автономні роботи. При такій завантаженості встигав писати наукові праці й повісті, які широко видавалися у нас та за кордоном. Людина з великим серцем, яка рятувала серця й була генієм у багатьох сферах. Всією душею киянин Микола Михайлович Амосов.
Створення моделі було непростим, й тривало близько п’яти місяців. Консультантом виступив кардіохірург Василь Лазоришинець – він зауважив, що на робочому макеті серце було хворим. На нинішній готовій скульптурі – повністю анатомічно здорове серце. Тривалим був також процес отримання дозволу для роботи на фасаді історичної будівлі. Проте тепер ця скульптура ще й оснащена електронікою – якщо натиснути кнопку, можна наочно побачити серцебиття – символічне червоне пульсуюче підсвітлення. Кнопка розташована праворуч з торця дошки – не перевірила, чи працює вона зараз.
18. Ще один шукайчик довелося дійсно трошки пошукати – спочатку пройшли повз. Справа в тому, що розташований він не вздовж вулиці, а на торці будинку. І це знов готель - CITY HOTEL. А скульптура - ПРИВІД Києва. Вона присвячена образу воїна, який морально, психологічно та фізично врятував нас на початку війни. Перші дні вторгнення не забути ніколи. Відчай… Розпач… Знесилення… Дуже страшні слова. І коли з’являлися повідомлення, що ми теж збиваємо ворожу авіацію, це дарувало надію. Чесно? Я хрестила фото пілотів на телефоні.
Кого саме назвали Привідом – не розголошували. А пізніше з’ясувалося, що це збірний образ льотчиків Васильківської 40-ї бригади тактичної авіації.
Ідеального місця для встановлення барельєфу Привіда не існує. Не на даху ж йому бути. Можливо, підійшов би Бориспіль, але зараз він не працює. Тому наш пілот-ас – саме тут.
19. Чергова прогулянка сталася верхом Андріївського узвозу, і знов – майже експромтом. Були в Академії мистецтв на виставці дипломних робіт. Після «художки» не втримались, щоб трохи не пройтись осіннім Києвом.
В цей раз ми відшукали ПЕРШУ фігурку з усіх встановлених - гастрономічний символ столиці КОТЛЕТУ по-київськи. Вона з’явилася 28 січня 2018 року на підвіконні ресторану Chicken Kyiv, але зараз шукати її потрібно в іншому місці - напочатку 2022 року фігурку демонтували для переїзду, а оселилася на новій дислокації вона ще через рік - 20 січня 2023 року. Тепер вона знаходиться на у дворику ресторану «Канапа» на Андріївському узвозі, 19.
Загалом на винахід цього блюда претендують одразу декілька міст світу. Ми ж традиційно вважаємо, що саме київські ресторатори здогадалися у курячу відбивну загортати шматочок вершкового масла на відміну від французької cotelette de volaille, де всередину клали фарш. Як фірмова київська страва котлети згадуються вже у 1915 році.
20. Проходимо повз чарівної Андріївської церкви. Трошки далі від Проні Прокопівни розміщена Київська СКДАДАНКА – пазл, який символізує, що Київ складається з усіх нас. Це правда, всі ми – частинка Києва. Але – так є для кожного міста. Тобто таку скульптурку вважаю характерною не тільки для Києва, тому я б її «винесла за рамки» цього проекту. Навіть пропонувала б зробити її більшою, у вигляді повноцінної скульптури, бо ж дійсно – всі ми і є багатомільйонний Київ!
А поки що шукайте Складанку за адресою вулиця Десятинна будинок номер 12 – у цьому приміщенні розташовані виставочні зали, проводяться івенти, аукціони та благодійні заходи.
21. І тепер прямуємо до української скарбниці – Національного музею історії України. Тут зберігаються унікальні артефакти, і одними з них є київська ГРИВНЯ – грошово-рахункова монетна одиниця Київської Русі. Свою назву вона бере від слова «грива», тобто «шия», тому що спочатку злиток срібла мав вигляд стандартної шийної прикраси у вигляді палички, яку на мотузці чіпляли на шию, щоб продемонструвати заможність, а за потреби й розраховувались нею. Пізніше, приблизно з X століття, почали відливати вже стандартні срібні гривні вагою близько 140-160 грам та довжиною 8 сантиметрів. «Київськими» вони названі за місцем першого знаходження, але розповсюджені були значно ширше. Вийшли з обігу вони приблизно у XIV столітті, бо власного срібла на Русі не добували й відливати їх стало занадто коштовно. Передостанні часи за гривні купували лише маєтки. А витіснив гривню… празький гріш.
22. Наступних кілька «шукайчиків» розташовані неподалік, але відшукала я їх наступним разом. Під час чудової незвичної прогулянки з подругою Ірою. Незвичної, бо критично ранішньої. Поїхали зустрічати світанок на схилах Дніпра під звуки фортепіано. Одеський музикант Ігор Янчук, відомий своєю Піанотерапією на березі моря, цього разу грав о п’ятій ранку на Володимирській гірці. Звісно, ми не могли упустити нагоду насолодитися поєднанням краси природи та музики. А після концерту пройшлися романтичною Алеєю художників. Помилувалися білочками, які випрошують горішки рівно о сьомій. І знайшли декілька шукайчиків.
Перший – саме те, чого нам не вистачало у такий ранішній час, бо всі кав’ярні ще були закриті. Київська КАВА!
Кава – унікальний напій. Настільки, що кожна країна веде свій особливий відлік місцевого розповсюдження. Наприклад, перша кав’ярня Італії була відкрита у 1632 році у Ліворно, Англії - у 1652 році, а у Франції перший заклад «з кавою на чолі» було відкрито на ярмарку Сен-Жермен у Парижі в 1671 році. В Україні ж смакувати каву почали в 1672 році в місті Кам’янець-Подільський під час османської окупації (в Криму, звісно, її знали раніше, але мова йде про українські етнічні землі). Так от в Австрії за легендою першу кав’ярню відкрив у 1686 році польський офіцер українського походження (а дехто називає його терміном «український козак») Юрій Кульчицький. Він сприяв популяризації цього напою у Відні, і фактично створив знамениту «віденську каву». Вдячні австрійці встановили йому пам’ятник, який й досі існує на розі вулиць провулка його ж імені Кульчицького та вулиці Фаворітенштрассе.
Цій кавовій історії передувала справжня військова історія. Під час османської облоги Відню Кульчицький зміг пройти через османський табір, оскільки вільно знав турецьку мову. Він приніс осадженим звістку від війська короля Яна III Собеського, що допомога вже йде, і завдяки цій моральній підтримці виснажений гарнізон зміг вистояти. За такий героїчний вчинок Кульчицькому після перемоги у битви за Відень 12 вересня 1683 року подарували триста мішків кинутої турками кави, яку австрійці взагалі вважали кормом для верблюдів.
Кульчицький відкрив кав’ярню «Під синьою пляшкою», подавав напій вдягнутим у турецьке вбрання, а щоб прибрати гіркуватий присмак спробував додати вершки та цукор – так виникла знаменита «віденська кава».
Насправді в цій красивій легенді багато питань. Починаючи з кількості мішків – дехто з істориків називає їх всього три. І справді, турецьке військо йшло під Відень не пити каву, а таки воювати. І за деякими документами першу кав’ярню у Відні відкрив вірменський купець Йоганн Дідатус у 1685 році. До того ж є відомості, що Кульчицький лише працював у кав’ярні, але власником не був.
Безсумнівне одне – Кульчицький існував. І був яскравою особистістю, майстром розповідати історії і різні байки. І дійсно безперечно мав відношення до кави.
Ще один момент торкається саме національності Кульчицького – його приписують собі навіть серби, а поляки й однозначно вважають «своїм». Це складне питання насправді дуже просте. Дійсно, Кульчицький був підданим польської корони. Але при цьому ніби починав свою кар’єру на Запорізькій Сечі. Я ж хочу сказати, що абсолютно стовідсоткової «чистої крові» мабуть взагалі вже не існує (в мене, наприклад, є українське, литовське та польське коріння). І це прекрасно, що людину хочуть вшанувати всі – від поляків до австріяків. І звісно, ми, українці, теж пам’ятаємо і шануємо Юрія Кульчицького, творця віденської кави, народженого на Львівщині.
Але ця скульптурка присвячена не йому. А саме київським кав'ярням, розквіт яких прийшовся на XIX століття. Тоді відвідування подібних закладів стало ознакою заможності, «кафешки» перетворилися на справжні «інститути соціуму» - тут зустрічалися, обговорювали поточні справи, грали в шахи. Окрім того вони користувалися попитом у гравців на біржі. Ті навіть іноді записували свої підрахунки просто на мармуровій поверхні столика – подібній тій, яку ми бачимо мініатюрною зараз. Саме такі столик стояли у кав’ярні біля Київської біржі, а вигадав їх француз Мішель Троні.
І знаєте що. Нещодавно прочитала особисту думку подорожуючої людини, яка відвідала багато країн. Цей чоловік назвав нинішній Київ сучасною світовою столицею кави. Бо такої кількості маленьких кав’ярень-бістро він більше не бачив ніде. При цьому дуже хвалив і якість. І я пишаюся цим. Ми звикли – дуже зручно на кожному кроці мати можливість купити собі стаканчика з жаданим смачним напоєм. А виявляється – такого більше ніде не існує.
23. Практично на Михайлівській площі, на фасаді Дипломатичної академії України, розміщений наступний шукайчик – наша незрівнянна рішуча княгиня Ольга, перша правителька-християнка України-Русі. Загалом особисто я вважаю цю скульптурку присвяченою талановитому сценаристу та геніальному скульптору, справжньому українцю з грузинським корінням Івану Петровичу Кавалерідзе. Його неординарні скульптури прикрашають багато міст України, а міжнародна організація ЮНЕСКО нарекла Кавалерідзе «українським Мікеланджело». І саме Іван Петрович виграв конкурс на створення монументу княгині Ользі.
Величава постать княгині зайняла своє місце на п’єдесталі у 1911 році. Загалом планувалося зробити справжню історичну алею із скульптурами важливих особистостей. Але фінансові кризи того складного періоду не дали змогу подовжити проєкт, і навіть встановлену композицію було виготовлено не з мармуру, а з бетону. І загалом в процесі створення скульптура зазнала багато змін. Кажуть, що у перших кресленнях Ольга тримала у руці меча, який цензура попросила прибрати. З фото ми бачимо, що змінювалися і складки плащу, і Ольга їх так міцно стискає в руці, нібито вона й справді тримає зброю.
Вже у 1919 році скульптуру було зруйновано. І довгі тривалі роки це місце було порожнім – а ні Михайлівського монастиря, а ні Ольги поруч…
Відновлення історичного краєвиду відбулося після здобуття Україною Незалежності. Золоті куполи відновленого собору засяяли знов у 1998 році. Це вже бачила Ольга, яка знов зійшла на постамент 25 травня 1996 року. І при реконструкції всієї Михайлівської площі були знайдені залишки тієї першої оригінальної скульптури! Нині їх можна побачити біля Музею-майстерні Кавалерідзе на Андріївському узвозі, де Іван Петрович створював її.
Шукайчик-двійник-Міні-Ольга знаходиться фактично за спиною Ольги-великої, як її маленький янгол-охоронець. Це сучасна вільна інтерпретація, але вже з мечем під плащем – як колись задумав Кавалерідзе. І у разі потреби Ольга ще раз і ще раз витягне його – дати відсіч всім тим, хто замахнувся тоді у 1919-му на нашу Свободу і на нашу Велику Княгиню Ольгу.
24. І підходимо до казенної будівлі «сталінського ампіру», яку встигли звести у межах «нового радянського урядового центру», заради якого підірвали Михайлівський монастир та Трьохсвятительську церкву. Це велике і трошки відлякуюче сіре Міністерство закордонних справ України.
Однією з надважливих складових боротьби за свободу є інформація – доведення всьому світу знання, що нас вбивають. У 1919 році, таку дипломатичну місію виконав «Щедрик» - українська народна пісня в обробці Миколи Леонтовича. Голова Директорії УНР Симон Петлюра відрядив хор «Капела Кошиця» у всесвітнє гастрольне турне – ось ми, українці, ми талановиті і працьовиті, і нас знищують. Зараз ми так само кричимо про нашу війну.
А «Щедрик» став всесвітньо улюбленим хітом. Його співає Оркестр військово-повітряних сил США, його грає на скрипці Ліндсі Стерлінг, він звучить головною фоновою мелодією в новорічному хіті «Один вдома», а неперевершена Юлія Саніна виконує його соло у супроводі свого рок-гурту так, що «мурахи по шкірі».
25. Більшість скульптурок, звісно ж, розміщено у самісінькому центрі. Дійсно, зручно формувати для себе пізнавальні маршрути. І чергова їх скупченість – на вулиці Ярославів вал.
Огляд цієї «групи» розпочинаємо з чарівного ФОНТАНУ ТЕРМЕНА - одного з тих, що збереглися з цілої серії. Ці фонтани – також символ міста. Вони встановлювалися для потреб мешканців – набору води заради використання у господарстві, і ці елементи разом зі всією водогінною системою стали справжнім «проривом» у водопостачанні Києва.
А виготовили фонтани на заводі Олексія Термена, звідси й такий «вживаний термін». Повна назва цього підприємства – Київський машинобудівний і чавуноливарний завод, а заснував його Олексій Федорович у 1873 році. Загалом завод виготовляв обладнання для численних цукрових заводів, але згодом «асортимент продукції» значно розширився до виробництва різноманітних верстатів і навіть у 1894 році заводом було збудовано перший у Києві річковий пароплав. А одним з найбільш почесних замовлень був хрест для могили Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
Фонтани ж були виготовлені у період з 1899 по 1901 роки. Цікаво, що чавун для них отримали методом вторинної переробки – з металобрухту. А вартість разом з установкою та бетонним басейном склала шість тисяч карбовнців. Всього фонтанів було встановлено вісім – шість великих і два малих. Майже всі збереглися – повністю втрачено лише один, з Караваєвської площі. При цьому фонтан з Європейської площі, також втрачений, називають «нульовим» - він не входить у традиційну кількість фонтанів Термена. Його було відлито на іншому підприємстві і встановлено значно раніше. А от архітектор і цього, і інших фонтанів один – Олександр Шиле. І за зразок він взяв зовнішній вигляд шалено популярних у ті часи паризьких фонтанів на площі Вогезів. Вже саме по разку цього «нульового» фонтану і створювалися всі інші.
Найулюбленішим же для мене є той, що у Маріїнському парку. І історію цих фонтанів я дізналася вперше саме тоді, коли складала начерк про парк. Проста інформація для мене стала «вибухом» - яким цікавим може виявитися те, що ми звикли бачити майже щоденно, на що вже не звертаємо уваги.
У 2018 році сталося диво – у столітніх близнюків-фонтанів з’явився новий маленький братик. Міні-Терменчик. І це перш за все згадка про людей – власника заводу Олексія Термена та архітектора Олександра Шиле. А ще особисто мені (через те, що я теж колись давно нічого не знала про фонтани Термена) ця скульптурка підкреслює – міні-проєкт дуже важливий. Бо він обов’язково привертає увагу тих, хто раніше не цікавився історією. Це стимул пізнання! Це символ того, що Київ треба знати, берегти та любити.
26. Далі трошки відволіклися від пошуків і зайшли в давню пиріжкову «Ярослава», де з 1947 року випікають найсмачніші пиріжки в Києві. Рецептура при цьому повністю зберігається з моменту відкриття! Булочка з вишнями, булочка з корицею, «латешка» – і я у блаженстві! Неймовірне задоволення!
І вже перепочивши навпроти знайшли маленьку модель ГЕЛІКОПТЕРА СІКОРСЬКОГО.
Цього разу скульптурка встановлена дуже доречно. Навпроти у дворі, за адресою Ярославів Вал 15Б, мешкав у 1904-1912 роках творець першого у світі серійного гелікоптеру Ігор Іванович Сікорський.
Родина Сікорських придбала цю ділянку ще у 1885 році, але на той момент будівлі тут були зовсім інші. Цей же триповерховий будинок було збудовано у 1904 році, Сікорськи оселилися на першому поверсі.
Ігор Іванович закінчив наш славетний КПІ, і на все життя захопився авіа-конструюванням. Небо – його покликання і його доля. Саме він пізніше створив ряд унікальних літаків, у тому числі важкий чотиримоторний бомбардувальник «Ілля Муромець».
А ідея створення гвинтокрилу у нього з’явилася на основі малюнків Леонардо да Вінчі та випробувань французького інженера Поля Корню, який у 1907 році розробив перший в історії «пілотований вертоліт» - 13 листопада 1907 року апарат Корню вперше зміг відірватись від землі на висоту 30 см і перебував у повітрі 20 секунд. Сікорський вже у 1908 році вирішив створити своє бачення такого апарату, і моделював його саме тут, у дворі будинку, в якому мешкав. Але, як то кажуть, «перший млинець комом» - цей найперший гелікоптер Сікорського не злетів, йому не вистачило потужності. Вертоліт, який потім став вироблятися серійно і був взятий на озброєння Сполучених Штатів, було створено лише у 1939 році вже у Америці, куди Сікорський емігрував після окупації України.
Ми ж маємо змогу милуватися маленькою скульптуркою – маленькою спробою авіабудівництва, яка перетворилася на прорив у галузі авіації. Встановлений зразок – це той, який не злетів, але був створений у нас тут в Києві, навпроти через дорогу.
27. Йдемо далі, і майже вкінці Ярославого Валу знаходимо ЗОЛОТІ ВОРОТА. Це цікаво – справжні ворота на початку, а маленькі – на завершенні вулиці, тим самим підкреслюючи, де саме проходив оборонний вал міста Ярослава Мудрого.
Золоті ворота – найвідоміший у світі символ Києва, і на рівні з Софією Київською одна з найстаріших архітектурних пам’яток Європи. Головний в’їзд у місто, і саме їх значимість підкреслюється прикметником «золоті» - звісно ж, збудованими з дорогоцінного металу вони ніколи не були. Ворота кам’яні, що було не аби якою цінністю у ті роки (всі інші київські «двері» були дерев’яними).
Дата заснування невідома, але вперше згадуються вони у 1018 році, тож збудовані незадовго до цього. Цікаво, що навіть я могла ще бачити саме руїни Золотих воріт, залишки величі в тому стані, якому вони до нас дійшли крізь роки. Але звісно, цього не пам’ятаю, навіть якщо мене і привозили сюди. Сучасний «культурний вигляд» ворота набули у 1982 році, коли до святкування 1500ї річниці Києва їх «відреставрували». Хоча загалом такий термін не вживається – ми й досі не знаємо достеменного першопочаткового вигляду Золотих воріт. Жодного їх зображення не існує, тому нинішню вільну інтерпретацію називають захисним павільйоном для збереження залишків старовинної конструкції.
Я дуже давно планували побувати в Музеї всередині, доторкнутися до «тих самих», аутентичних каменів часів Ярослава. І лише у жовтні 2023 року мені це вдалося.
28. І майже на сусідньому будинку знаходимо київський КОМП’ЮТЕР. Спочатку була трошки здивована його розміщенням – набагато правильніше було б побачити його у Феофанії, де, власне, й відбувалися наукові роботи зі створення Електронно-Обчислювальної Машини. Так, саме на околиці Києва, у будівлі на той момент закинутого Свято-Пантелеймонівського монастря (його повернення громаді та відновлення розпочалося лише у 1990-му) під керівництвом академіка Сергія Лебедєва у 1950 році був створений перший у Європі комп’ютер під назвою Мала Електронна Рахункова Машина. У світі ж першим комп'ютером вважається штатівський ENIAC 1946 року, але київська машина за деякими характеристиками також має світову першість. Рахувати можна по різному, але наша ЕОМ однозначно вважається значним досягненням (і навіть проривом) у світовій історії розвитку обчислювальної техніки.
Тодішній комп’ютер вмів виконувати підрахунки набагато-набагато примітивніші, ніж зараз може зробити будь-який мобільний телефон. При цьому він займав цілу кімнату. Коли я влаштувалася на першу свою роботу у Військовий інститут, там був встановлений подібний, і він повністю займав собою «машинний зал». Вчитися працювати на ньому було схоже на керування космічним апаратом – нескінченне кламцання тумблерами й спостереження за мерехтінням лампочок. В черговий раз шкодую, що не мала фотоапарату в ті часи – зафільмувати, як це відбувалося.
Так от, щодо розташування. У пошуках питання, чому комп’ютер зайняв своє місце саме тут, спробувала пошукати адресу, де мешкав Лебедєв. З’ясувалося, що даних таких немає. Але! На Ярославовому валу, у будинку під номером 15А (сусідньому з Сікорським) мешкав фундатор радянської кібернетики академік Віктор Михайлович Глушков. Він не був безпосереднім учнем Лебедєва, і не існує підтвердженої інформації, чи зустрічалися вони при житті. Але Глушков був однозначно послідовником його наукових ідей та спадкоємцем у розвитку обчислювальної техніки в Україні.
29. Ще один наш «забіг» за скульптурками почався біля Палацу спорту. Саме там, біля центрального входу до торгівельно-розважального центру «Гулівер», розташований КИЇВСЬКИЙ ТРАМВАЙ.
Колись я київські трамваї не любила. Багато поворотів, багато зупинок. То були застарілі маршрути, які дійсно втратили актуальність, й наразі їх прибрали. Але насправді трамвай – дуже класний вид транспорту, який зараз я обожнюю. Як обожнювали кияни сто років тому.
Перші трамвайні колії з’явилися у Києві у 1891 році, і спочатку це були кінні «екіпажи», які перевозили пасажирів від Деміївки до Хрещатику. Саме електричний трамвай у нас з’явився першим у російській імперії (у склад якої, нажаль, тоді входив Київ). Він вирушив у маршрут 1 червня 1892 року, від кінцевої до кінцевої його шлях складав всього півтора кілометри й проходив не тут – він з’єднував нинішні Європейську та Контрактову площі (Царську та Олександрівську відповідно). А саме на цьому місці набагато пізніше було збудоване трамвайне розворотне кільце, яке демонтували у 2001 році.
Винахідником же електрифікованої трамвайної системи є український інженер Федір Аполлонович Піроцький.
23. Проходимо повз Спортивної площі й підходимо до старої Хоральної синагоги. Її збудовано коштом цукрозаводчика Лазара Ізраїльовича Бродського й відкрито у рік його п’ятдесятиріччя 24 серпня 1898 року. Автор креслень – Георгій Шлейфер (за його ж авторства збудовано драматичний театр Соловцова).
За радянських часів у 1926 році Синагога була закрита й у 1955-му її віддали під ляльковий театр – саме сюди мене приводили у дитинстві. Тоді будівля була пофарбована у сіро-бузковий колір - його я й вважала природнім для цієї споруди. Повернули Синагогу релігійній громаді у 1992 році, а театр виселили аж у 1997-му. Близько 2000 року жовтий колір святині відновлено.
Тож не дивно, що саме тут встановлено наступний шукайчик - КИЇВСЬКИЙ ЛИСТ. Це бронзова копія першої письмової згадки про Київ. За висновками спеціалістів документ було складено у Х столітті і він є проханням допомогти грошима Якову бен Хануці. Справа була в тому, що брат цього Якова запозичив величезну по тим часам суму, але його вбили розбійники. І Яков мав повернути цей борг, бо був поручителем за брата. Його посадили у «боргову яму», але за рік громаді вдалося викупити бідолаху за 60 монет. Залишилось повернути 40. І даним листом Яков збирає потрібну для повернення боргу суму.
Лист був виявлений у 1962 році в Каїрі, зараз він зберігається в бібліотеці Кембриджського університету. Написаний давньоєврейською мовою, Київ у ньому згадується у восьмому рядку: «…Ми, община Києва, цим інформуємо вас про скорботну справу цього Мар Якова…».
24. Підіймаємось Рогнідинською, й підходимо до ресторану «Первак». Саме тут ми з Сашком святкували два роки нашого весілля. А зараз ліворуч від входу красується Київський ГРАМОФОН.
Загалом цей музичний пристрій був винайдений Емілем Берлінером наприкінці ХІХ століття у Сполучених Штатах. Модна новинка дуже швидко з’явилася й у київських магазинах. Ця «статуетка» (а саме граціозні пари постають перед очима, коли дивлюсь на бронзовий грамофон) – вшанування пам’яті комерсантів, які ризикували статком, але завозили щось цікаве й до нас. Одним з таких підприємців був чех Їндржих Їндржишек. Свій капітал він накопичив з нуля – у юні роки працював за ночівлю й їжу, і назавжди запам’ятав пораду, яку дав йому володар садиби у Південній Угорщині: «Здорова людина просить не подаяння, а роботу». І у 1883 році він відкрив свій перший невеличкий музичний магазин навпроти нинішнього Оперного театру. Пізніше магазин переїхав у будинок за адресою Хрещатик, 52, а ще трошки згодом розширився у будинок під номером 41 - це зовсім неподалік від встановленого нині Грамофону.
Магазин Їндржиха носив назву «Депо музичних інструментів». Це був величезний простір, у якому окрім продажу (а щоб зрозуміти розмір «торгових полиць» зауважу, що одночасно у фортепіанному відділі було виставлено близько 200 інструментів), існувала і майстерня де виготовлялися інструменти (персонально на «Депо» працювали відомі скрипкові майстри), друкарня для друкування нот, а пізніше відкрилася й студія звукозапису «Інтернаціональ Екстра-Рекорд». Там же знаходилась і квартира Їндржишека. Безпосередньо грамофони з’явилися у «Депо» у 1903-му році.
Пізніше, наприкінці 1911 року, Їндржишек з компаньйоном Ернестом Гессе на Шулявці збудував фабрику грамплатівок «Екстрафон».
Все скінчилося з приходом чекістів. У лютому 1919-му відбулася експропріація майна Їндржишека. Сам він зміг виїхати у Чехію, заховавшись у багажних вагонах. Повністю без нічого. Але не зламався, й почав на Батьківщині працювати простим бухгалтером. При цьому проводив активну політичну діяльність. Пізніше на будинку у Празі, де він жив останні роки, було встановлено меморіальну дошку - нажаль наразі її втрачено.
А наш маленький київський грамофон є інтерактивним – з нього лунає моя улюблена пісня «Як тебе не любити, Києве мій».
25. І якщо повернутися на вулицю Шота Руставелі, й прогулятися до Олімпійського стадіону, майже вкінці можна зустріти київський БАЛКОН. Зустріти, як старого знайомого! О, скільки всього в одному цьому слові, і скільки всього зберігається в одному цьому місці… Що не річ – суцільна ностальгія!
Балкон – це перепочинок, перекур, або просто погляд у небо з мріями про майбутнє. А ще – міні- або максі-склад того, що вже непотрібно, але викинути шкода. Це «нашарування сезонів», «нашарування епох». Ціле життя, і не одне, а трьох поколінь...
Дизайн самого балкону – окрема розмова. Колись це була моя мрія! Особисто в нас балкон тривалий час не був осклений, а мені так хотілося затишку – поличок та підвіконня для квітів. Ця мрія також здійснилася: одного часу в моїй кімнаті «оселився» такий жаданий «броварський балкон» з виносом – найдешевший варіант цієї «малої архітектурної форми». Цей тип балкону ще називали «тролейбус», або «осклення на автомобільній гумі». Саме від гуми й називається балкон «броварським» - гума виготовлялася на авторемонтному заводі в Броварах та її не було у вільному офіційному продажі. При цьому подібні балкони стояли по всьому радянському союзу (тож цю скульптурку можна назвати не тільки «київською»).
Балкон настільки правдиво деталізований, що одразу став моїм улюбленцем. Граблі, лижі, холодильник, квіти, лійка, розвішана на мотузці білизна – все, як колись було в нас, як й зараз є у великої більшості киян.
26. Зовсім окремо, мандруючи до Ботанічного саду, підійшла до ЛАНЦЮГОВОГО МОСТУ. У свій час він став новітнім дивом світу та архітектурним досягненням. Він й досі зберігає статус єдиного у світі шестипролітного мосту через водойму з колись існуючих.
Міст сконструював британський інженер Чарльз Блейкер Віньоль. Металеві конструкції виготовлялися у Бірмінгемі, а потім їх доставляли з Ліверпуля до Одеси на 16 човнах. До Києва ж їх везли волами.
Проект затверджував Микола І, саме тому міст отримав назву Миколаївський. Освячення готового мосту відбулося 28 вересня 1853 року. А 9 червня 1920 року його підірвали відступаючі польські війська – було зруйновано перший від правого берега проліт. Розрив ланцюгів призвів до руйнування всієї конструкції.
Той міст був першим капітальним мостом через Дніпро у Києві. Знаходився він майже поруч з нинішнім мостом метро. Його довжина становила 776 метрів. Наразі найдовшим підвісним мостом у світі є японський Акасі-Кайкьйо з загальною довжиною 3911 метрів.
27. Також окремо сходили на екскурсію до ботанічного саду імені Фоміна – саме там зростає найстаріша у Європі ПАЛЬМА. Все ж таки які корисні «шукайчики»! Екскурсія виявилася надзвичайно цікавою, а дізналася я про можливість потрапити на неї саме через встановлену міні-скульптурку. Частина саду, де знаходиться кліматрон, відноситься до науково-дослідного простору і просто так зайти сюди неможливо.
Про відвідини оранжереї зроблю окремий огляд, а тут – її величність пальма!
28. І ще окремий наш візит – до фабрики «Рошен». Саме вона є «пологовим будинком» солодкого символу Києва – Київського ТОРТа.
При згадуванні одразу потекли слинки! Цей торт був мрією всього радянського союзу! Його купували для презентів і на свята, везли на подарунки по всій країні. На залізничному вокзалі зустріти людину з трьома зв’язаними разом коробками торту було звичним явищем. При цьому проводжали цю людину заздрісними очами – у вільному продажі тортиків фактично не було, як і все, їх потрібно було «дістати».
Вперше торта випустили у 1956 році. І будь-що, що стає «легендарним», «обростає» власними легендами. Так і з тортом - до реальної історії виникнення рецепту «докопатися» непросто. Один з варіантів – велику кількість яєчних білків випадково забули покласти в холодильник, як результат їх терміново потрібно було використати, тоді й напекли білкових коржів з горішками. При цьому фігурує ім’я кондитерки Надії Чорногор. В іншій версії торт виник в результаті тривалих експериментів, і авторське свідоцтво було видане Ганні Курило та Галині Фастовець-Калиновській. Хто ж справді зробив торт вперше? Невідомо, скоріш за все це дійсно «колективна праця».
Зовнішній вигляд кондитерського виробу й досі – той самий, навіть коробка з каштанами така ж. Що стосується смаку, можна сперечатись, чи залишився він однаковим – подейкують, що «він вже не той». Як на мене, ми його просто «об’їлися» - на щастя він давно перестав бути дефіцитом. Але якщо вживати його помірно, як я – не частіше ніж раз на рік, то він однозначно той самий смачнючий неперевершений Київський торт!
А скульптурку спочатку (у квітні 2018-го) було встановлено на Хрещатику, поблизу фірмового магазину Рошен. Нажаль, вже на початку вересня того ж року торт постраждав від вандалів. Відновили його майже одразу, у жовтні, але вже іншому місці – у своїй «колисці», на фасаді корпусу фабрики «Roshen».
Треба зазначити, що сама фабрика була заснована аж у 1874 році купцем Валентином Єфімовим як «Деміївська парова фабрика шоколаду і цукерок». У радянське часи підприємство звісно ж націоналізували, перетворив на Фабрику імені Карла Маркса. А у 1996 році її було приватизовано Петром Порошенко, тоді вона і увійшла до складу корпорації «Рошен».
Окрім того, що фабрика випускає неймовірно смачні солодощі, зараз вона й виглядає дуже привабливо. Реконструкція навколо неї розпочалась у 2014 році. А результат вперше ми побачили в 2018-му. Було прибрано цегляний паркан, який я пам’ятала все життя. На звільненому місці створено сучасний громадський простір – паркову зону відпочинку, яку розробило французьке ландшафтне бюро InSitu. Його родзинкою є фонтан з більше ніж 100 струменів, які сягають вгору близько трьох метрів – урочисте відкриття водного шоу відбулося 29 серпня 2020 року. Крім того, взимку тут облаштовують неймовірну ковзанку!
36. І чергове «усамітнене» розташування «шукайчика» – ЦУКРОВИЙ БУРЯЧОК на одному з найстаріших київських ВИШів. Київський Політехнічний Інститут. Унікальний заклад зі своєю неповторною історією, який дав світові величезну кількість науковців, аматорів, винахідників. Чого вартий лише один Сікорський, ім’я якого носить інститут зараз, і якого вже згадувала у цій розповіді.
А засновниками інституту стали магнати-цукрозаводчики. Саме вони, маючи «неосяжні статки», зробили перші і основні внески на будівництво наших шикарних корпусів. Це був Артем Терещенко з синами Миколою, Федіром та Семеном, Лазар Ізраїльович Бродський (який збудував і синагогу), та організатор будівництва цукрових заводів в Україні Микола Григорович Хряков. Саме вони відчували брак інженерних кадрів для своїх заводів, і щоб не наймати дорогих фахівців з-за кордону вирішили створити власний технічний навчальний заклад. Окрім них решту коштів внесла Київська міська Дума, Київський земельний банк та ще багато установ та громадян.
Загалом же цукор з буряку вперше виготовили у Франції у 1806 році, а на територію України він потрапив вже у 1812-му разом з армією Наполеону. І перший український цукор з’явився на світ у 1822 році. Одразу, як гриби, почали зростати заводи. Галузь дуже стрімко розвивалася і вже у другій половині ХІХ століття цукрозаводчики були одними з найбагатших людей. Пік розвитку цукрової промисловості припав на кінець ХІХ - початок ХХ століття.
Зараз українська цукрова галузь занепала. Вплинула дорога вартість енергоносіїв, і при застарілому обладнанні виявилося, що цукор дешевше завезти з закордону, ніж виготовити його у нас. І зараз Україна виробляє цукру менше, ніж сто з чимось років тому...
Але при цьому ми пам’ятаємо українську «золоту цукрову добу», пам’ятаємо Терещенків, на дворянському гербі яких прямо по центру «сяяв» саме цукровий буряк. Так, як зараз він сяє відполірованою бронзою на стінах славетного навчального закладу.
37. І останньою у цьому огляді скульптурою буде КРАПЛЯ МОЛОКА. Вона дуже важлива для мене, бо встановлена на фасаді Перинатального центру, тобто пологового будинку, де є особливе відділення для виходжування «поспішайок» - передчасно народжених немовлят. І це історія саме про мене. «Поспішайка» не я, а мої діти. Бути мамою «недоношеної» дитини з критично низькою вагою – про це окрема розповідь, не тут і не зараз. Скажу тільки, що особисто саме в цьому Пологовому номер сім на Предславинській вулиці ми з крохою отримували з «Банку грудного молока» такий жаданий продукт харчування та виживання.
Доречи, з номером «роддому» зараз може виникати невелика плутанина. Справа в тому, що у 2012 році заклад було реорганізовано в Комунальне Некомерційне Підприємство «Перинатальний центр міста Києва», пізніше до його складу було долучено і заклад на проспекті Лобановського. Тепер на запит «Пологовий номер сім» гугл може видавати дві адреси, тому що це одна й та сама установа з двома місцями розташування. Ось так – єдиний Київський перинатальний центр насправді не один. А в Україні перший подібний заклад було відкрито у Кривому Розі 8 грудня 2011 року.
А скульптурка насправді має ще один закладений сенс – нагадати всім нам, що у 1906 році в Києві вже існувала організація саме з такою назвою, «Крапля молока», мета якої була допомога незаможним мамам. Заснував її професор Євген Скловський. Саме ця «служба порятунку» дала поштовх для створення основ системи охорони материнства й дитинства.
Поки що у мене все. Але дуже сподіваюсь на продовження. Продовження настрою. Продовження пошуків. Продовження прогулянок. Появу нових фігурок. І започаткування нових традицій та символів – своїх особливих, київських. Таких, що потім по ним будуть встановлені нові фігурки.
Як тебе не любити, Києве мій!
Немає коментарів:
Дописати коментар