Геніальна книга Геніальної жінки

Так, Геніальна!!! І не вистачить знаків оклику за цим словом. Не вистачить слів описати талант цієї жінки. Не вистачить слів вдячності за її громадську позицію. Ліна Костенко. Богиня!
Колись я не розуміла її поезії. Пам’ятаю, як у десятому класі нам вперше задали вивчити вірш письменниці. Це був період «відлиги», коли заборонені раніше твори потихеньку поверталися людям. Звісно, вірш категорично не міг бути надрукованим у підручнику, тому ми з подругою помандрували у бібліотеку. З великими проблемами знайшли його – ДЯКУЮ працівниці, що віддано допомогла нам відшукати потрібний стопчик у якійсь збірці.
І я була трохи приголомшена – рядки здалися мені занадто довгими і не ритмічними, рифмування простежувалось не завжди…
Яка ж я була тоді молоденька!... Поетесу потрібно читати серцем. І тоді кожне слово – влучне, ідеальне, саме таке, як має бути. І відгукується – теж, саме у твоєму серці. Як невидимий портал між думками… Ментальний зв’язок з жінкою, яка стала Легендою! Зв’язок з жінкою, знайомством з якою пишається сам генерал Валерій Залужний.

Дві легенди – разом! 8 травня 2024 року під час вручення відзнак «Почесний громадянин Києва», які вручив їм обом мер Києва Віталій Кличко вдома у поетеси. Фото з інтернету

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Вірш написано у 1958 році у польському місті Щецин і він увійшов у збірку «Мандри серця». Саме «Крила» нам задали вивчити тоді. Його і зараз вчать в школі. І нинішня молодь цей та інші вірші сприймають вже інакше, ніж ми. Змінилися часи, змінилися менталітети. На краще!
І про те, що Ліну Костенко молоді люди зараз сприймають саме душею говорить число пісень, створених на основі її поезії. «Очима ти сказав, сказав мені люблю…» від Roxolanа, «Вечірнє сонце, дякую за день…» Brutto. А ще Jamala, KOZAK SYSTEM, Артем Пивоваров, Віталій Козловський та багато хто виконують шедеври Ліни Костенко, покладені на музику. Да так, що «мурахи по шкірі»...
А про популярність Ліни Василівни серед старшого покоління для мене говорить такий коротенький випадок. Несла її книгу по вулиці просто в руці. І проходячи повз якоїсь установи, почула від охоронця: «А завтра в неї день народження!». Чоловік за обкладинкою впізнав книгу, і знав на пам’ять, коли у письменниці особисте свято! Це було напередодні 19 березня – Ліна Костенко народилася в середині першого весняного місяця, у 1930 році, у Ржищеві. Пізніше, у 1936 році, її родина переїхала до Києва і оселилася на Трухановому острові у робітничому поселенні. Поселенні, яке було спалене німцями у жовтні 1943 року при відступі з Києва. До наших днів збереглися лише рештки фундаментів церкви та школи – тієї самої школи № 100, де навчалася Ліна з 1937 по1941 рік.

Я виросла у Київській Венеції
Цвіли у нас під вікнами акації
А повінь прибувала по інерції
І заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
По саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
І кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
Коли ми поверталися зі школи,
Дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
Балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
Страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев’яної Венеції

Вісімнадцятирічна поетеса, фото з Вікіпедії

Але загалом цей допис присвячений книзі. «Записки українського самашедшого» – єдиний твір Ліни Костенко у прозі. Письменниця його писала близько десяти років. Вперше опубліковано роман було у грудні 2010 року, і він одразу став бестселером. Що не фраза – цитата, яку потрібно завчити!
«…Але, Боже, як сумно, коли все вже стає минулим!
Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям, буду змитий прибоєм нових поколінь. То якби хоч прожити це єдине моє життя по-людськи. Ні, приходять нові режими, нові ешелони влади і везуть тебе силоміць по своїх безнадійних маршрутах.
І знову пускають Україну під укіс, і тебе разом з нею…»

Мій скарб!

Доречи, оформлення я вважаю не дуже вдалим. Ні, зараз воно мені подобається. Але буває так, що абсолютно невідому книгу хочеться прочитати, лиш тільки взявши у руки – навіть проста палітурка, її матеріал, колір викликають бажання відкрити сторінки.
З цією обкладинкою такого не сталося. Можливо, відлякав білий. В цілому люблю цей святковий чистий колір, але тут… мені самій дивно, чому я тут його не сприйняла. Можливо, замість нього потрібно було «залити» усе оцим бузковим. Можливо, картина польського художника-неосюрреаліста Рафала Ольбінського «Manon Pelleas et Melisande» сюди й не зовсім підходить. Хоча вона відображає суть головної лінії роману, але… ну якось вона не дуже пасує мені сюди. Словом - таким був погляд на роман відомого художника-ілюстратора Владислава Єрко, який оформлював книгу. А моя особиста думка може не збігатися з більшістю.

Тож можливо через обкладинку книга дуже довго й пролежала у мене на полиці. ДЯКУЮ своїй подрузі Світлані, що похвалилася мені – читаю, захоплена! Одразу я відшукала свій екземпляр, і була шокована – як можна було не прочитати раніше!

Щоб такого не відбулося з вами – всім раджу. І ДУЖЕ ДЯКУЮ своїй хрещеній мамі Зої за те, що подарувала мені цю золоту книгу. Книгу про події, свідками яких ми всі були ще нещодавно. Про Помаранчову революцію. Як не дивно – про газетні новини. І головне – про кохання. Яке можна врятувати навіть тоді, коли здається вже на всьому поставлена величезна крапка.
Почитайте – не пожалкуєте!

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

Дружбівський кар’єр дружби, серпень 2023

Існують місця, відвідування яких перевершує будь-яке очікування. Буває й навпаки – їдеш заради омріяної з інтернету картинки, а реальність виявляється зовсім інакшою.
Так вийшло з кар’єром, розташованому у селі Дружба Олевського району Житомирської області. Причому, як не дивно, кар’єр тут зовсім не причому. Сам він напрочуд чудовий! Але натовп людей зашкалює і тим самим майже все перекреслює. Причому натовп стихійний. Неймовірна кількість «диких відпочиваючих» з наметами та палатками (більше 500 на день)! А інфраструктури - повна відсутність.

Кількість авто вражає ще «на підході»

Намети встановлені повністю впритул до обриву. Іноді дивує, як люди не бояться зірватися вниз. І така картина – скрізь!

В цілому це має своє пояснення. Кар’єр поки що ніким не охороняється, і взагалі не вважається природнім об’єктом. Правда в цьому є - його походження дійсно не природнє. Але ж вода, яка його зараз наповнює, оточуючі піщано-кам’янисті береги, ліс – це все природа! Яку б треба було захистити. Будемо сподіватися, що це станеться найближчим часом.

Розробка кар’єру розпочалась у 1948 році - тоді тут почали здобувати пісковик та кварцито-пісковик для будівельних матеріалів військової промисловості. Вся ця територія навіть і належала Міністерству оборони, і село Дружба було збудоване у 1961 році майже як військове містечко. Тобто, фактично, це був режимний об’єкт. За часів Незалежності України він носив назву Державне підприємство Міністерства оборони України Дружбівський кар’єр нерудних копалин «Кварц».
На даний момент кар’єр не розробляється вже близько 20-30 років, але сам він і територія навколо й досі належать підприємству. Начебто зараз це ТОВ «Імуногенетика» - можливо вони й займуться облаштуванням курортної зони. Начебто у 2024 році тут вже з’явилася простора надводна тераса з красивою зоною відпочинку. Але я всього цього не бачила - відвідувала кар'єр у 2023-му. І була здивована повною відсутністю цивілізації.

Як я вже сказала, так було тому, що доступ сюди фактично був несанкціонованим. Популярним це місце стало відносно недавно – приблизно у 2020-х роках. І якщо пройтися, навколо скрізь помітні відходи від виробництва та глибокі колії від колес надпотужних вантажівок. Весь знаменитий берег, який часто порівнюють з турецьким Памуккале – це залишки дрібного пилу від подрібнення каміння, який «зцементувався» з піском, глиною та каоліном. Утворилась нібито нова «порода», міцна і дуже цікава. Мені, як необізнаному туристу, спочатку було й незрозуміло, що це за «земля» така під ногами.

Білі гори складаються з дрібних відходів - крихітного каміння, мінеральної породи, гранітного пилу

Новоутворена порода насправді міцна - ластівки-берегівки понаробили в ній собі гніздечок

Спуск до самого озера вузенький, і має вигляд каньйону. І сам пляж дуже вузький, тому людьми зайнятий буквально кожен сантиметр берегової лінії.

Стежка вниз – фактично вона «на одну людину»

К низу каньйон розширюється – ми майже спустилися

Погляд назад

Внизу. У пік сезону знайти собі місце може бути достатньо складно

Зверніть увагу на вхід у воду у вигляді сходинки – це кар’єр!

А водичка неймовірна! Прозора, чиста, прохолодна, неперевершеного бірюзового кольору! Купатися – дійсно насолода! Але треба бути обережним – дно дуже похиле, з кожним кроком рівень води більшає. Максимальна глибина озера - 30 метрів.

Настрій – Ібіца!

Покупатися у небі…

Навколо – казковий ліс! Це регіон Полісся – ліси, ліси, непрохідні ліси… Щоб потрапити сюди, ми тривалий час їхали просто лісом, без жодних ознак присутності людини. Дружба – доволі ізольований населений пункт. Хоча трошки далі розташоване село Новоозерянка, збудоване також суто для фахівців з обробки каміння кар’єру – тут існував і існує Озерянський комбінат залізобетонних гідротехнічних конструкцій. Раніше на ньому переробляли граніт на щебінь та гравій, зараз виготовляють сухі будівельні суміші.

Загалом цікаво, що при розробці кар’єрів і досі користуються методом теплового шоку, як це відбувалося ще майже за первісних часів. Звісно, зараз створена сучасна техніка та розроблені складні ефективні способи. Але при роботі з породами, які важко піддаються обробці, продовжують використовувати принцип теплового розширення та стискання матеріалів. Для цього просто на поверхні каміння розкладається багаття – вогонь нагріває породу до високих температур. Потім вогонь гасять і зверху ллється холодна вода. Така різниця викликає напруження в структурі каміння, що призводить до його розтріскування. «Полущене» каміння вже легше відокремити від основної породи. А правильна назва цього методу – «гаряча тріщина». Саме таким методом користувалися і тут - до останнього дня роботи кар’єру.

Отже колись тут кипіла робота, греміло устаткування, рокотали машини, і було важко уявити інакшу картину. Але навіть у таких потужних гігантів, як цей гранітний кар’єр, колись наступає останній день.
Зараз він на заслуженому відпочинку. Напрацювався за своє життя! І люди навколо нього – на відпочинку. Тут дійсно гарно! Колись промислова місцина перетворюється на справжню шикарну рекреаційну зону.
І я бажаю цій території гармонійного розвитку - поєднання розбудови інфраструктури з грамотним збереженням природи.
А в шаленому натовпі людей, насправді, ніхто один одному не заважає. «Як корабель назвати, так він і попливе». І тут – всі між собою дружать. У спокої та умиротворенні, як і потрібно на справжньому відпочинку.

Його Величність Кар’єр… Неймовірний краєвид!

І ми з Ірою – всіх обіймаємо!

«Махтумкулі» про Махтумкулі і Туркменістан

Ассаламу алейкум! Здоровенькі були!
У Туркменістані я не була. Навряд чи буду. І навіть не знаю, чи хотіла б там побувати. Це одна з найдипресивнівших країн світу, де слова «демократія» не існує взагалі. Лише повна стовідсоткова диктатура.
А цей невеличкий огляд лише присвячений книзі, яка, як на мене, варта уваги. Клич Мамедович Кулієв і його історичний роман «Махтумкулі».

Фото обкладинки з просторів інтернету. Друкованого екземпляру не маю, читала в онлайн-форматі

Але спочатку трохи про те, як я натрапила на неї.
Отже у Києві, звісно ж, існує посольство Туркменістану. І, як не дивно, воно є місцем, привабливим для екскурсоводів. Ні, потрапити всередину не можливо. Але у внутрішньому дворику консульства розташована цікава альтанка у вигляді мечеті. І хоч знаходиться вона за парканом, гіди не втомлюються приводити сюди туристів, щоб показати бажаючим хоча б верхівку цього східного дива.
Не стала виключенням і я. Захотіла й собі подивитися на білий купол посеред київських двориків. Дізналася на сайті адресу, приїхала, і… залишилася ні з чим. Бо на Сході справи не вирішуються «в лоба», треба мати терпіння й тактику «зайти з боку».
Так і вийшло. Коли в черговий раз бігла по справах по вулиці Богдана Хмельницького, заскочила з розгону в якесь підворіття, опинилася у дворику з лабіринтами й просто уперлася в цю альтанку. Цікаво! Й цікаві шляхи, якими ми дістаємось того, про що мріяли...

Київський дворик з туркменською альтанкою (ліворуч)

Білосніжний купол як одна з вершин Копетдагу…

Посольство у цьому будинку розміщується з 1995 року. Туркменістан одним з перших визнав Незалежність України – 20 грудня 1991 року. Хоча самим туркменам при цьому випала важка доля – їх президент Сапармурат Ніязов ідеологією та формуванням культу своєї персони увігнав країну і простий народ в неймовірний голод та злидні. Зараз там вже інший «лідер», але взятий курс лишається майже без змін.

Загалом, що ж це за країна така, Туркменістан, що я про неї знаю?
Звісно, що там існують верблюди і безкрайні піски у пустелі Каракум, назва якої перекладається як «Чорний пісок». Що Ніязов збудував надсучасні міста-примари, в яких ніхто не живе. І що 6 жовтня 1948 року в Ашґабаді відбувся страшний землетрус, який радянська влада традиційно замовчала.
А ще на цій території колись існувала могутня Парфянська імперія. І хоча Туркменістан не є її спадкоємцем, оскільки тюркські племена, які лягли в основу сучасного туркменського етносу, прийшли сюди значно пізніше, все одно – це привід пишатися. Тому що таким чином Турменістан отримав об’єкти культурної спадщини, рівноцінні за значимістю з римським Форумом та Колізеєм. Так, Парфянська держава виникла близько 247 року ДО нашої ери і пала у 224-му році вже нашої ери. І об’єкти, які збереглися й до нині, мають надважливе значення і посилений охоронний статус. Це місто-оаза Мерв, місто Кенеургенч, фортеці, караван-сараї Шовкового шляху.

Треба сказати, що хоч я ніякого відношення до Туркменії не маю, але все ж таки може й маю, невелике. Дев’ять років працювала і товаришувала з подругою Олєю, яка родом з Туркменської республіки. Майже «сиділи за одною партою» - наші столи в бухгалтерії Військового інституту стояли поруч, і ми були «не розлий вода»: після закінчення робочого часу могли ще з пів годинки постояти під корпусом, продовжуючи теревенити про життя-буття. З такої нашої дружби навіть сміялися й складали байки.
Зараз з Ольгою все гаразд. Але ми не спілкуємось. Що сталося? Вона переїхала у Крим. Вже після його окупації…
Оля народилася й жила у Красноводську, на березі Каспійського моря - це місто зараз носить назву Туркменбаши. Після розвалу союзу важко було скрізь, і вона вирішила переїхати до свого рідного брата в Україну (хоча у нас була теж дуже складна економічна ситуація). Якщо вам хтось розповість, що в Туркменістані все дуже дешево – це правда. Дійсно так і є, все коштує копійки, але навіть тих копійок у людей немає. Перед від’їздом Оля продала трикімнатну квартиру в Туркменбаши за… триста доларів.
Отримавши українське громадянство Оля була щаслива. А потім зреклася його. І у 2022 році сказала мені, що «в Україні йде громадянська війна, а росія тут ні до чого…»...

Я і Сайбаталова Оля

Але не буду про сумне. Все ж обіцяла про книгу. Навпроти посольства у скверику побачила пам’ятник-бюст – саме так розпочалося моє знайомство з національним героєм Туркменістану поетом Махтумкулі Фрагі. Ознайомилась з біографією, і дуже швидко мені в інтернеті рекламою «прилетіла» книга – про нього. А я люблю все «документальне» та «засноване на реальних подіях», тож «читати чи не читати» - питання не виникло. Просто одразу і просто на одному диханні – не встигла й помітити, як останній раз для перегортання сторінки натиснула кнопку «Next».

Бюст Махтумкулі неподалік від посольства Туркменістану

Махтумкулі народився у 1724 році у селищі Хаджіговшан у предгір’ї гірської системи Копетдаг у долині річки Гурген - зараз це територія сучасного Ірану. На той час тут жили гоклени – одне з племен, яке стало основою туркменського народу. Батько поета також складав вірші, знав багато мов і викладав у сільській школі – саме від нього Махтумкулі отримав широкі знання, життєві позиції, філософію існування на цій землі. Поет багато мандрував, але згодом повернувся до свого народу і помер також у Хаджіговшані у 1807 році.

Треба зазначити, що поетів в Туркменії було і є багато, але далеко не всі вважаються національними героями. Щоб стати таким, треба набагато більше, ніж просто складати вірші. Потрібна сміливість відстоювати свої погляди, потрібно ці власні погляди мати. І вони мають перекликатися з долею простого люду. Потрібно дійсно опікуватись ідеями збереження національної ідентичності. Все це було в діях та думках Махтумкули, він дійсно для туркмен є тим, ким є для нас Тарас Шевченко. Віршів можна не розуміти, але з його відданістю народу, нації - не поспорити.

Автор книги – Клич Мамедович Кулієв. Загалом він був радянським дипломатом, певний час обіймав посаду Надзвичайного та Повноважного Посла срср в Тунісі, працював також в Ірані та Афганістані. Чи робота дипломата має не такі вже й великі навантаження, чи все ж таки (і я схильна до цього варіанту) Кулієв був талановитою людиною, але окрім книги про Махтумкули він написав ще історичні романи «Непокірний алжирець», «Чорний караван» та «Посол еміра».

Клич Кулієв, письменник і дипломат

Хочу зауважити один момент. Книга написана у 1964 році, тож відверто носить елементи пропаганди. Але це не зменшує її художньої цінності. Навпаки, я побачила багато спорідненого між долями українського й туркменського народів. Обидві країни точили внутрішні міжусобиці: «…Вказуємо на ворогів на стороні, а самий небезпечний ворог для нас – ми самі: родова та племінна ворожнеча, помста, грабіж, обоюдна недовіра. Повсюдно. Постійно. Хто в цьому винен?...». І ми, і вони шукали захисту від зовнішніх ворогів, не знали, до кого звернутися. І ми, і вони відчайдушно боролися проти російської експансії. Колонізацію туркменських земель росія розпочала у 1869 році – саме тоді у якості форпосту росіянами був заснований Красноводськ (в якому набагато пізніше народилася і жила моя Оля). І вже у 1881 році російська армія після тривалої облоги та жорстоких боїв взяла штурмом фортецю Геок-Тепе, що вважається вирішальним моментом – після цього туркменські землі увійшли до складу імперії. А російські війська в Геок-Тепе за традицією влаштували різанину, вбивши тисячі мирних жителів.

Ілюстрація з книги: життя туркмен – це постійний стан війни

По книзі було відзнято серіал. Будете сміятися – ані слова не зрозуміла, але подивилася на мові оригіналу! А все через те, що роман захопив. Мені стало цікаво дізнатися більше про туркменський побут, звичаї, традиції, організацію життя. З книги я «вивчила» багато нових слів – сачак (скатертина), тельпек (чоловічий головний убір, різновид папахи), чарики (взуття), дутар (подібність мандоліни), чилим (кальян), туман (перська монета), чал (напій з верблюжого молока), кошма (килим з вовни), терім («підлога» кибитки), той (весілля, свято), хазан (холодний осінній вітер), саман (глиняна з соломою цегла), сердар (вождь, очільник), сарбаз (іранський солдат) та ще багато-багато інших. І захотіла «побачити їх» на власні очі - речі, обряди, люди - якими вони є у житті. Все це є знайшла у стрічці.

Скріншот фільму – в таких повстяних каркасних кибитках посеред степу жили туркмени

І в заключенні мого опусу – нарешті - поезія Махтумкулі Фрагі!

Хто живе на чужині,
Той додому шлях шукає,
Їде цілі ночі й дні,
До вітчизни шлях шукає.

Лиха доля – круговерть.
На землі панує смерть.
Стала коном земна твердь.
Кожен золото шукає.

В цього – золота горнець.
В цього – чорний сухарець.
Цей вишукує кусець,
Інший килими шукає.

Той шукає колоски,
Інший – для комор замки.
Цей лата старі латки,
Інший нову шаль шукає.

Світ підступний. Дні летять.
Вічність – там, тут – забуття.
І марнується життя –
Кожен десь чогось шукає.

Довгий час, життя – як мить,
Нам його не зупинить.
Лебідь високо летить –
Синє озеро шукає.

Пам’ятай, Махтумкулі,
Що ти гість на цій землі.
Не живи у кабалі –
Серце мрію хай шукає.

Вірші туркменською

Так, всі ми гості на цій землі. І з собою на той світ нічого не візьмеш. Шкода, що так мало людей керується у житті цією простою істиною, а все більше навпаки. «…Дивіться, як він зрадів, отримавши ремінь… Тепер він забажає мати халат та чоботи… Потім йому знадобляться кінь та зброя, скот, різне добро… Такою є людська сутність: бажання починаються з малого, а закінчуються тим, що не вистачає цілого світу, щоб задовільнити їх…»

Повипендрююсь, і зроблю ще маленький аналіз. У своїх віршах для підсилення художньої думки Махтумкулі майже завжди використовує прийом Епістрофи – повторення слова, або цілого речення наприкінці строфи. Епістрофа не є специфічною для якоїсь народності, але я б точно назвала її притаманною поезії Сходу.

То ж чи хотіла б я відвідати Турменістан? Звісно, так. Бо не хотіти цього – неможливо. А ще більше хотіла б самого простого. І самого складного. Мирного неба. Щасливої долі звичайних людей. Українців і туркмен. Щоб мали змогу просто жити. А слово «росія» перестало існувати…

P.S. Світлини зі мною на фоні туркменської пустелі, щоб «всіх обійняти», не існує. Будемо сподіватись - поки що…