У Туркменістані я не була. Навряд чи буду. І навіть не знаю, чи хотіла б там побувати. Це одна з найдипресивнівших країн світу, де слова «демократія» не існує взагалі. Лише повна стовідсоткова диктатура.
А цей невеличкий огляд лише присвячений книзі, яка, як на мене, варта уваги. Клич Мамедович Кулієв і його історичний роман «Махтумкулі».
Але спочатку трохи про те, як я натрапила на неї.
Отже у Києві, звісно ж, існує посольство Туркменістану. І, як не дивно, воно є місцем, привабливим для екскурсоводів. Ні, потрапити всередину не можливо. Але у внутрішньому дворику консульства розташована цікава альтанка у вигляді мечеті. І хоч знаходиться вона за парканом, гіди не втомлюються приводити сюди туристів, щоб показати бажаючим хоча б верхівку цього східного дива.
Не стала виключенням і я. Захотіла й собі подивитися на білий купол посеред київських двориків. Дізналася на сайті адресу, приїхала, і… залишилася ні з чим. Бо на Сході справи не вирішуються «в лоба», треба мати терпіння й тактику «зайти з боку».
Так і вийшло. Коли в черговий раз бігла по справах по вулиці Богдана Хмельницького, заскочила з розгону в якесь підворіття, опинилася у дворику з лабіринтами й просто уперлася в цю альтанку. Цікаво! Й цікаві шляхи, якими ми дістаємось того, про що мріяли...
Посольство у цьому будинку розміщується з 1995 року. Туркменістан одним з перших визнав Незалежність України – 20 грудня 1991 року. Хоча самим туркменам при цьому випала важка доля – їх президент Сапармурат Ніязов ідеологією та формуванням культу своєї персони увігнав країну і простий народ в неймовірний голод та злидні. Зараз там вже інший «лідер», але взятий курс лишається майже без змін.
Загалом, що ж це за країна така, Туркменістан, що я про неї знаю?
Звісно, що там існують верблюди і безкрайні піски у пустелі Каракум – вона є шостою за розміром у світі. Що Ніязов збудував надсучасні міста-примари, в яких ніхто не живе. І що 6 жовтня 1948 року в Ашхабаді відбувся страшний землетрус, який радянська влада традиційно замовчала.
А ще на цій території колись існувала могутня Парфянська імперія. І хоча Туркменістан не є її спадкоємцем, оскільки тюркські племена, які лягли в основу сучасного туркменського етносу, прийшли сюди значно пізніше, все одно – це привід пишатися. Тому що таким чином Турменістан отримав об’єкти культурної спадщини, рівноцінні за значимістю з римським Форумом та Колізеєм. Так, Парфянська держава виникла близько 247 року ДО нашої ери і пала у 224-му році вже нашої ери. І об’єкти, які збереглися й до нині, мають надважливе значення і посилений охоронний статус. Це місто-оаза Мерв, місто Кенеургенч, фортеці, караван-сараї Шовкового шляху.
Треба сказати, що хоч я ніякого відношення до Туркменії не маю, але все ж таки може й маю, невелике. Дев’ять років працювала і товаришувала з подругою Олєю, яка родом з Туркменської республіки. Майже «сиділи за одною партою» - наші столи в бухгалтерії Військового інституту стояли поруч, і ми були «не розлий вода»: після закінчення робочого часу могли ще з пів годинки постояти під корпусом, продовжуючи теревенити про життя-буття. З такої нашої дружби навіть сміялися й складали байки.
Зараз з Ольгою все гаразд. Але ми не спілкуємось. Що сталося? Вона переїхала у Крим. Вже після його окупації…
Оля народилася й жила у Красноводську, на березі Каспійського моря - це місто зараз носить назву Туркменбаши. Після розвалу союзу важко було скрізь, і вона вирішила переїхати до свого рідного брата в Україну (хоча у нас була теж дуже складна економічна ситуація). Якщо вам хтось розповість, що в Туркменістані все дуже дешево – це правда. Дійсно так і є, все коштує копійки, але навіть тих копійок у людей немає. Перед від’їздом Оля продала трикімнатну квартиру в Туркменбаши за… триста доларів.
Отримавши українське громадянство Оля була щаслива. А потім зреклася його. І у 2022 році сказала мені, що «в Україні йде громадянська війна, а росія тут ні до чого…»...
Але не буду про сумне. Все ж обіцяла про книгу. Навпроти посольства у скверику побачила пам’ятник-бюст – саме так розпочалося моє знайомство з національним героєм Туркменістану поетом Махтумкулі Фрагі. Ознайомилась з біографією, і дуже швидко мені в інтернеті рекламою «прилетіла» книга – про нього. А я люблю все «документальне» та «засноване на реальних подіях», тож «читати чи не читати» - питання не виникло. Просто одразу і просто на одному диханні – не встигла й помітити, як останній раз для перегортання сторінки натиснула кнопку «Next».
Махтумкулі народився у 1724 році у селищі Хаджіговшан у предгір’ї гірської системи Копетдаг у долині річки Гурген - зараз це територія сучасного Ірану. На той час тут жили гоклени – одне з племен, яке стало основою туркменського народу. Батько поета також складав вірші, знав багато мов і викладав у сільській школі – саме від нього Махтумкулі отримав широкі знання, життєві позиції, філософію існування на цій землі. Поет багато мандрував, але згодом повернувся до свого народу і помер також у Хаджіговшані у 1807 році.
Треба зазначити, що поетів в Туркменії було і є багато, але далеко не всі вважаються національними героями. Щоб стати таким, треба набагато більше, ніж просто складати вірші. Потрібна сміливість відстоювати свої погляди, потрібно ці власні погляди мати. І вони мають перекликатися з долею простого люду. Потрібно дійсно опікуватись ідеями збереження національної ідентичності. Все це було в діях та думках Махтумкули, він дійсно для туркмен є тим, ким є для нас Тарас Шевченко. Віршів можна не розуміти, але з його відданістю народу, нації - не поспорити.
Автор книги – Клич Мамедович Кулієв. Загалом він був радянським дипломатом, певний час обіймав посаду Надзвичайного та Повноважного Посла срср в Тунісі, працював також в Ірані та Афганістані. Чи робота дипломата має не такі вже й великі навантаження, чи все ж таки (і я схильна до цього варіанту) Кулієв був талановитою людиною, але окрім книги про Махтумкули він написав ще історичні романи «Непокірний алжирець», «Чорний караван» та «Посол еміра».
Хочу зауважити один момент. Книга написана у 1964 році, тож відверто носить елементи пропаганди. Але це не зменшує її художньої цінності. Навпаки, я побачила багато спорідненого між долями українського й туркменського народів. Обидві країни точили внутрішні міжусобиці: «…Вказуємо на ворогів на стороні, а самий небезпечний ворог для нас – ми самі: родова та племінна ворожнеча, помста, грабіж, обоюдна недовіра. Повсюдно. Постійно. Хто в цьому винен?...». І ми, і вони шукали захисту від зовнішніх ворогів, не знали, до кого звернутися. І ми, і вони відчайдушно боролися проти російської експансії. Колонізацію туркменських земель росія розпочала у 1869 році – саме тоді у якості форпосту росіянами був заснований Красноводськ (в якому набагато пізніше народилася і жила моя Оля). І вже у 1881 році російська армія після тривалої облоги та жорстоких боїв взяла штурмом фортецю Геок-Тепе, що вважається вирішальним моментом – після цього туркменські землі увійшли до складу імперії. А російські війська в Геок-Тепе за традицією влаштували різанину, вбивши тисячі мирних жителів.
По книзі було відзнято серіал. Будете сміятися – ані слова не зрозуміла, але подивилася на мові оригіналу! А все через те, що роман захопив. Мені стало цікаво дізнатися більше про туркменський побут, звичаї, традиції, організацію життя. З книги я «вивчила» багато нових слів – сачак (скатертина), тельпек (чоловічий головний убір, різновид папахи), чарики (взуття), дутар (подібність мандоліни), чилим (кальян), туман (перська монета), чал (напій з верблюжого молока), кошма (килим з вовни), терім («підлога» кибитки), той (весілля, свято), хазан (холодний осінній вітер), саман (глиняна з соломою цегла), сердар (вождь, очільник), сарбаз (іранський солдат) та ще багато-багато інших. І захотіла «побачити їх» на власні очі - речі, обряди, люди - якими вони є у житті. Все це є знайшла у стрічці.
І в заключенні мого опусу – нарешті - поезія Махтумкулі Фрагі!
Хто живе на чужині,
Той додому шлях шукає,
Їде цілі ночі й дні,
До вітчизни шлях шукає.
Лиха доля – круговерть.
На землі панує смерть.
Стала коном земна твердь.
Кожен золото шукає.
В цього – золота горнець.
В цього – чорний сухарець.
Цей вишукує кусець,
Інший килими шукає.
Той шукає колоски,
Інший – для комор замки.
Цей лата старі латки,
Інший нову шаль шукає.
Світ підступний. Дні летять.
Вічність – там, тут – забуття.
І марнується життя –
Кожен десь чогось шукає.
Довгий час, життя – як мить,
Нам його не зупинить.
Лебідь високо летить –
Синє озеро шукає.
Пам’ятай, Махтумкулі,
Що ти гість на цій землі.
Не живи у кабалі –
Серце мрію хай шукає.
Так, всі ми гості на цій землі. І з собою на той світ нічого не візьмеш. Шкода, що так мало людей керується у житті цією простою істиною, а все більше навпаки. «…Дивіться, як він зрадів, отримавши ремінь… Тепер він забажає мати халат та чоботи… Потім йому знадобляться кінь та зброя, скот, різне добро… Такою є людська сутність: бажання починаються з малого, а закінчуються тим, що не вистачає цілого світу, щоб задовільнити їх…»
Повипендрююсь, і зроблю ще маленький аналіз. У своїх віршах для підсилення художньої думки Махтумкулі майже завжди використовує прийом Епістрофи – повторення слова, або цілого речення наприкінці строфи. Епістрофа не є специфічною для якоїсь народності, але я б точно назвала її притаманною поезії Сходу.
То ж чи хотіла б я відвідати Турменістан? Звісно, так. Бо не хотіти цього – неможливо. А ще більше хотіла б самого простого. І самого складного. Мирного неба. Щасливої долі звичайних людей. Українців і туркмен. Щоб мали змогу просто жити. А слово «росія» перестало існувати…
P.S. Світлини зі мною на фоні туркменської пустелі, щоб «всіх обійняти», не існує. Будемо сподіватись - поки що…
