Колись я не розуміла її поезії. Пам’ятаю, як у десятому класі нам вперше задали вивчити вірш письменниці. Це був період «відлиги», коли заборонені раніше твори потихеньку поверталися людям. Звісно, вірш категорично не міг бути надрукованим у підручнику, тому ми з подругою помандрували у бібліотеку. З великими проблемами знайшли його – ДЯКУЮ працівниці, що віддано допомогла нам відшукати потрібний стопчик у якійсь збірці.
І я була трохи приголомшена – рядки здалися мені занадто довгими і не ритмічними, рифмування простежувалось не завжди…
Яка ж я була тоді молоденька!... Поетесу потрібно читати серцем. І тоді кожне слово – влучне, ідеальне, саме таке, як має бути. І відгукується – теж, саме у твоєму серці. Як невидимий портал між думками… Ментальний зв’язок з жінкою, яка стала Легендою! Зв’язок з жінкою, знайомством з якою пишається сам генерал Валерій Залужний.
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
Вірш написано у 1958 році у польському місті Щецин і він увійшов у збірку «Мандри серця». Саме «Крила» нам задали вивчити тоді. Його і зараз вчать в школі. І нинішня молодь цей та інші вірші сприймають вже інакше, ніж ми. Змінилися часи, змінилися менталітети. На краще!
І про те, що Ліну Костенко молоді люди зараз сприймають саме душею говорить число пісень, створених на основі її поезії. «Очима ти сказав, сказав мені люблю…» від Roxolanа, «Вечірнє сонце, дякую за день…» Brutto. А ще Jamala, KOZAK SYSTEM, Артем Пивоваров, Віталій Козловський та багато хто виконують шедеври Ліни Костенко, покладені на музику. Да так, що «мурахи по шкірі»...
А про популярність Ліни Василівни серед старшого покоління для мене говорить такий коротенький випадок. Несла її книгу по вулиці просто в руці. І проходячи повз якоїсь установи, почула від охоронця: «А завтра в неї день народження!». Чоловік за обкладинкою впізнав книгу, і знав на пам’ять, коли у письменниці особисте свято! Це було напередодні 19 березня – Ліна Костенко народилася в середині першого весняного місяця, у 1930 році, у Ржищеві. Пізніше, у 1936 році, її родина переїхала до Києва і оселилася на Трухановому острові у робітничому поселенні. Поселенні, яке було спалене німцями у жовтні 1943 року при відступі з Києва. До наших днів збереглися лише рештки фундаментів церкви та школи – тієї самої школи № 100, де навчалася Ліна з 1937 по1941 рік.
Я виросла у Київській Венеції
Цвіли у нас під вікнами акації
А повінь прибувала по інерції
І заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
По саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
І кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
Коли ми поверталися зі школи,
Дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
Балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
Страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев’яної Венеції
Але загалом цей допис присвячений книзі. «Записки українського самашедшого» – єдиний твір Ліни Костенко у прозі. Письменниця його писала близько десяти років. Вперше опубліковано роман було у грудні 2010 року, і він одразу став бестселером. Що не фраза – цитата, яку потрібно завчити!
«…Але, Боже, як сумно, коли все вже стає минулим!
Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям, буду змитий прибоєм нових поколінь. То якби хоч прожити це єдине моє життя по-людськи. Ні, приходять нові режими, нові ешелони влади і везуть тебе силоміць по своїх безнадійних маршрутах.
І знову пускають Україну під укіс, і тебе разом з нею…»
Доречи, оформлення я вважаю не дуже вдалим. Ні, зараз воно мені подобається. Але буває так, що абсолютно невідому книгу хочеться прочитати, лиш тільки взявши у руки – навіть проста палітурка, її матеріал, колір викликають бажання відкрити сторінки.
З цією обкладинкою такого не сталося. Можливо, відлякав білий. В цілому люблю цей святковий чистий колір, але тут… мені самій дивно, чому я тут його не сприйняла. Можливо, замість нього потрібно було «залити» усе оцим бузковим. Можливо, картина польського художника-неосюрреаліста Рафала Ольбінського «Manon Pelleas et Melisande» сюди й не зовсім підходить. Хоча вона відображає суть головної лінії роману, але… ну якось вона не дуже пасує мені сюди. Словом - таким був погляд на роман відомого художника-ілюстратора Владислава Єрко, який оформлював книгу. А моя особиста думка може не збігатися з більшістю.
Тож можливо через обкладинку книга дуже довго й пролежала у мене на полиці. ДЯКУЮ своїй подрузі Світлані, що похвалилася мені – читаю, захоплена! Одразу я відшукала свій екземпляр, і була шокована – як можна було не прочитати раніше!
Щоб такого не відбулося з вами – всім раджу. І ДУЖЕ ДЯКУЮ своїй хрещеній мамі Зої за те, що подарувала мені цю золоту книгу. Книгу про події, свідками яких ми всі були ще нещодавно. Про Помаранчову революцію. Як не дивно – про газетні новини. І головне – про кохання. Яке можна врятувати навіть тоді, коли здається вже на всьому поставлена величезна крапка.
Почитайте – не пожалкуєте!
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.
Немає коментарів:
Дописати коментар