А ще - нам дуже не пощастило з екскурсоводом та екскурсією. Нашому гіду було байдуже, яке враження ми отримаємо від міста. Чи зручно нам, чи комфортно. Чи цікаво. Чи дізнаємось ми щось нове. На наші запитання про який-небудь «отой пам’ятник» частіше за все вона «відрізала»: «Це сучасне мистецтво!». І все. Бажання в неї було одне – «не розгубити» нас.
Тож на превеликий жаль про Париж в мене склалося розрізнене враження - фрагментами. Як спалахи феєрверку у нічному небі. Як яскраві шматочки скла в калейдоскопі. Як кольорова мозаїка зі смальти на монументальній стіні. А цілісної картинки не було.
Але Париж ніколи «не відпускає». Як він мені запам’ятався – фрагментами, так і «спливав» у пам’яті. Саме так я його і почала згадувати. То тут, то там. Дедалі все частіше й частіше. Ейфелеву вежу і Тріумфальну арку оглядала в дописах про київські Французькі житлові квартали. «Мулен Руж» - після відвідування мозаїки Алли Горської «Вітер». Музей д’Орсе - в оповіданні про Обухів. Сади Версалю - при описі парку «Камелія». Класичний Нотр-Дам в роздумах про Городецького. А ще ж «Людина, яка проходить крізь стіни» взагалі входить «у стіну» саме в Києві.
І ось нарешті прийшов час спробувати зібрати скельця в єдине - «склеїти розбиту вазу». Або ж хаотичні мазки пензлем по полотну поєднати в одне зображення. Чи спалахи кадрів змонтувати в цілісну кінострічку. Бо бачили ми в Парижі дуже-дуже мало – а хочу знати про нього ВСЕ!
Отже Париж. Він був заснований кельтами і римлянами. Цікаво, чому італійці не намагаються захопити Францію, мотивуючи це подіями хто знає якої давнини, а росіяни знищують нас спираючись на те, що нашу територію вони вже колись окуповували… Дива…
Але ж сьогодні не про те.
Наше знайомство з Парижем розпочалося з набережної Сени - перші кроки по столиці Франції ми зробили, як тільки втомлені, після тривалого переїзду виповзли з автобусу біля Александрівського мосту, найкрасивішого з 36 мостів міста.
Втомлені, але дуже щасливі. Нарешті ми в Парижі!
Незважаючи на те, що позаду вже був тиждень мандрівки, багато вражень, Париж захопив з першої секунди. І хоч я вважаю нашу екскурсію збудованою дуже невдало (куди ж нас було тягти тією набережною, коли ми елементарно хотіли їсти), ця перша прогулянка була однією з найкращих. Бо дууууже люблю набережні!
Отже, АЛЕКСАНДРІВСЬКИЙ міст, з якого для нас почався Париж.
Цей міст унікальний – дуже низький. Вулиця плавно без підйому веде через річку. Саме цей момент був принциповим при створенні конструкції – у парижан здавна є «пунктик»: цілісна панорама міста. І своєю «випуклістю» міст мав не затуляти сприйняття Єлісейських полів.
Як же ж шкода, що такого «пунктику» немає у жодного з київських архітекторів та мерів – наша історична панорама вже сплюндрована стовідсотково…
Додаткових опор у воді міст не має – він складається з однієї арки. Його довжина становить 160 метрів. А закладений він був російським імператором миколою ІІ у жовтні 1896 році на знак дружби між цими країнами - міст і названо на честь батька миколи ІІ імператора олександра ІІІ. Відкрили ж його у 1900 році.
На в’їзді на міст височіють 17-метрові стовпи, зверху яких виблискують «золоті» скульптури - крилаті пегаси у поєднанні з фігурами у людському вигляді, які символізують Мистецтво, Науку, Промисловість та Сільське господарство. Загалом міст весь обліплений скульптурними групами - за архітектурним задумом тут навіть представлена історія Франції.
За мостом, на протилежному від нас боці Сени, розташований Дім інвалідів – притулок для солдат-ветеранів. Його було засновано у 1671 році, архітектори - Лібераль Брюан і Жуль Ардуен-Мансар. У 1677-му була завершена Купольна церква, і саме вона стала останнім притулком для імператора Наполеона І Бонапарта - у 1840-му році сюди був перевезений його прах з британського острову Святої Єлени.
Але ми не переходимо на той бік Сени, і після огляду мосту прямуємо пішки вздовж річки. Набережна тут старенька – і справді «історична». У підтвердження цього перше, що ми зустрічаємо на своєму шляху – сади ТЮЇЛЬРІ. Колись на цьому місці знаходився шикарний королівський палац, збудований у 1564 році за наказом Катерини Медичі. Мені важко сказати навіщо він був потрібний взагалі – поруч розташований Лувр. До того ж своєю резиденцією королі частіше обирали Версаль. Лише Людовік XVI на деякий час оселився в Тюїльрі.
Як би там не було, але 24 травня 1871 року під час Паризької комуни Палац згорів і був знесений у 1883 році. Цікаво, що назву свою він мав від французького «tuile» - черепиця, оскільки до побудови палацу тут видобували глину для її виробництва.
Нині на місці палацу закладено парк, як доповнення того, що існував ще при палаці. Нажаль, не сфотографувала абсолютно нічого, хоча ми гуляли тут. А головною спорудою саду є Мала Тріумфальна арка – Наполеон наказав збудувати її першою, вона заснована у 1806 році. Арка знаходилась перед палацем, вона має висоту 38,9 метрів і її архітектор - П’єр-Франсуа-Леонар Фонтен.
І тепер – власне Лувр. Ох, що за слово! В дитинстві я із величезним захопленням прочитала трилогію Олександра Дюма про мушкетерів, і тоді мені самій доводилося малювати в уяві покої палацу. Чи мріяла я, що колись потраплю сюди? Звісно ні, навіть не думала про таке.
І от - я тут. Дякую долі за це!
Тож ЛУВР – бувший королівський палац. Звідки взялася його назва – достеменно невідомо. Колись на цьому місці існувала фортеця – її збудував Філіп ІІ Август. У XVI столітті її було знесено й зведені перші «корпуси» Лувру. Далі він постійно змінювався – щось добудовувалось, щось зносилось. У 1682 році Людовик XIV остаточно переніс свою резиденцію у Версаль, і Лувр перетворився на місце зберігання королівської колекції. У 1793 році він був відкритий вже у якості Музею.
У цей перший день прогулянки ми всього лише оглянули палац ззовні. А відвідали його вже наступного дня.
Забігаючи наперед, одразу кілька слів про наш візит. Скажу дуже дивне. Я не раджу туди йти на таких коротких маршрутах, як у нас. Це маєчня – протягти туристів по Лувру за годинку-півтори. Неймовірна кількість шедеврів! Лувр треба досліджувати повільно, з насолодою, на це потрібно відокремити повністю відпустку, й обходити по декілька кімнат в день, не більше! В нашому ж випадку в мене голова пішла обертом. Античні вази, єгипетські сфінкси, італійські фрески, розписні стелі, ну і, звісно, живопис - у Луврі дійсно зібрана шалена колекція мистецтва світового рангу!
Якщо говорити про смаки, то зараз мені мабуть до вподоби більше мистецтво скульптури. Хоча сама хисту до цього не маю – з пластиліну вмію створити лише равликів та троянди. У художній школі найбільше подобався акварельний живопис та графіка. А от зараз вражають фігури - мов живі, і їх одяг ніби колихається від подиху вітру. Неймовірна витонченість та вишуканість з брутального каменю.
Наприкінці відвідування Лувру нас завели в апартаменти останнього французького імператора Наполеона ІІІ (не того, що спалив москву, а його нащадка – племінника). Ці кімнати перевантажені золотом, малиновою оббивкою та елементами у стилі барокко. Кажуть, що глядачі тут отримують візуальний шок від небаченої краси. В мене ж замерехтіло в очах, асоціативно пригадалися радянські червоні велюрові прапори та так само обшиті стільці в актових залах. Мабуть, я не салонна дама! Знаходяться ці кімнати у крилі Рішельє, кімнати номер 87. Власне, все це крило з’явилося при Наполеоні ІІІ у часи Другої Французької імперії, іноді їх називають «Новий Лувр».
Про кожний експонат Лувру можна розповідати годинами. А їх в музеї – більше трьохсот тисяч! В решті решт від побаченої краси в нас із Сашком сталося «перенавантаження психіки». Ми присіли на диванчик і вирубилися – ледь не заснули один у одного на плечі. Картини мені стали «до лампочки» - вони злилися всі в одну. Я відчувала себе погано фізично – нестерпно хотілося лягти, попити, і негайно вийти на свіже повітря. Тож будьте обережні, щоб такого не відбулося з вами.
Якщо ж все ж таки вирішите йти до Лувру, маючи при цьому, як в нас, дуже обмежену кількість часу, дам пораду – прямуйте одразу до «Джоконди»! Вона справді неперевершена! І не одна репродукція не відтворить й частини того, яка вона неймовірна насправді.
«Мона Ліза», або «Джоконда» - звідки така назва, якщо невідомо, чиє це зображення? Однією з версій є та, що для Леонардо да Вінчі позувала пані Ліза дель Джокондо (дружина торговця шовком з Флоренції), й саме ця особа закріпилася за назвою. Вважається, що полотно створено у 1503-1507 роках, але це також не доведено, можливо Леонардо витратив набагато більше часу – картину він завжди носив з собою.
Секрет «посмішок» та «підморгування» Джоконди криється в «лесируванні» – нанесенні великої кількості шарів фарби, яка після висихання стає прозорою. При цьому під різними кутами зору її видно, оскільки сонячні промені відбиваються і розсіюються зовсім по-різному. Тож «Мону Лізу» можна назвати дуже вдалим науковим експериментом Леонардо-фізика-та-хіміка.
А загальний жанр в якому створено шедевр - «сфумато», або «Повітряна перспектива». Це техніка з розтушовкою, коли кольори плавно переходять з одного в інший, без чітких меж та контурів.
Після того, як Леонардо не стало, картина одразу потрапила до королівської колекції – її придбав Франціск І. З 1793 року вона вже була розміщена у Луврі. Цікаво, що полотно не було відомим у світі, доки його не вкрали з Лувру у 1911 році. Три роки пішли на розшук, й з моменту повернення картина розташовується саме там, де й зараз - у крилі Denon, зал 711. Тут завжди натовп, й наблизитися до полотна майже неможливо.
Картина зберігається за захисним склом та з механізмом підтримки мікро-клімату. Вартість такої системи – вісім мільйонів доларів. Саме ж полотно – безцінне.
Треба зазначити, що Лувр – далеко не єдина відома паризька картинна галерея світового рангу. У Луврі зібрані витвори мистецтва стародавніх часів - від античності і до 1848 року. А далі мистецький часовий проміжок підхоплює Музей д’Орсе - в ньому знаходиться колекція імпресіоністів та постимпресіоністів епохи XIX століття. Орсе навіть так і розташований трошки далі, наступним за Лувром – і зараз (бо насправді ми все ж ще крокуємо набережною!) бачимо його на протилежному боці Сени.
Знову відволічуся. Музей ми відвідали разом із Сашком окремо від групи, у вільний час. Цікаво, що він розміщений у будівлі колишнього залізничного вокзалу. Як так сталося? Історія довга. Почну з назви – ця ділянка набережної Сени вже дуже давно носить ім’я радника парламенту Шарля Буше д’Орсе, який займав посаду «прево» під час будівництва пристані напочатку XVIII століття. Трошки пізніше, наприкінці цього ж століття Наполеон Бонапарт створив тут Міністерство закордонних справ, але у 1871 році той був також (як і Палац Тюїльрі) знищений під час Паризької Комуни. Тривалий час руїни стояли занедбаними, але невдовзі, і знов також до знаменитої Всесвітньої виставки, було вирішено збудувати тут вокзал, який назвали так само, як і набережну - д’Орсе. Його було відкрито 28 травня 1900 року, він слугував кінцевою зупинкою для поїздів Париж-Орлеан. Д’Орсе став першим електрифікованим вокзалом.
У 1939 році поїзди за цим напрямком припинили рух, і вокзал закрили - будівля знов спорожніла, і надовго. В 1970-х роках вже навіть почали розглядати проект знесення споруди. На щастя її перетворили на музей д’Орсе - відкрито його було у 1986 році. Ось такі трансформації однієї і тієї ж споруди: палац, вокзал, музей.
Музей сподобався дуже. Як вже сказала, на відміну від Лувру ми відвідували його самі, тож нас ніхто не підганяв, а це таки має велике значення. Ми стояли досхочу перед картинами Моне та Сезанна, Тулуз-Лотрека та Дега, Ренуара та Піссарро, Мане та Матісса, Гогена та Курбе. До того ж, у Києві сумлінно купували кожний випуск щотижневого видання «Великі імпресіоністи» і прочитували журнали «від корки до корки». В результаті були обізнані в темі і не потребували додаткової інформації. Навіть навпаки, могли б самі провести екскурсію бажаючим. Тому захоплено бігали від стіни до стіни із завмиранням: «Дивись!!!!... І ця тут є…!!!!».
Продовжуємо прогулянку набережною. І нарешті бачимо посеред Сени острів – оспіваний СІТЕ, серце Парижу. Так, історія міста народжувалася саме тут! Кельтське плем’я паризіїв оселилося на острові ще у третьому столітті до нашої ери і тихо-мирно існувало, аж доки у 52 році до нашої ери римляни не захопили місто – агресивний завойовник Юлій Цезар активно захоплював абсолютно все у всіх напрямках, у тому числі і Галлію. Фактично римляни заснували тут нове місто, яке назвали Лютеція, що походить від кельтського «болото», «мул». Поступова заміна назви «Лютеція паризіїв» на «Париж» сталася приблизно у IV столітті нашої ери, саме від того, що колись до римлян тут жили паризії. Паралельно закінчувалося й саме римське панування на навколишніх територіях в наслідок занепаду та падіння самої Римської імперії та втраті централізованого римського правління. Вже у 508 році король франків Хлодвіг І зробив це місто своєю резиденцією, і з тих пір Париж – столиця Франції!
Проходимо повз КОНСЬЄРЖЕРІ. Це частина найстарішого королівського палацу Парижу Пале-де-ла-Сіте, розміщеного (як зрозуміло з назви) – на Сіте. Палац слугував резиденцією французьких монархів з Х-го по ХIV-е століття, перш ніж як вони переїхали до Лувру. Консьєржері – частина цього стародавнього комплексу, яка згодом (під час Французької революції) перетворилася на… в’язницю. Однією з найвідоміших ув’язнених Консьєржері була королева Марія-Антуанетта.
Наразі Консьєржері є частиною комплексу Палацу правосуддя і відкритий для відвідування. Також є можливість зайти у королівську каплицю Сент-Шапель, яка також є частиною Палацу Сіте.
По мосту потрапляємо на самий острів і підходимо до найвідомішого собору у світі Нотр-Даму-де-Парі, СОБОРу ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ.
Що й казати – він грандіозний. А ще таки вразило його розташування. Звісно я знала, що храм розташований на острові, на місці, де колись знаходилась перша християнська церква міста базиліка святого Стефана, а ще раніше – римський храм Юпітера. Але зовсім різне – теоретично знати, зустрічати на листівках та в кіно, й нарешті побачити на власні очі. Я навіть досі пам’ятаю ту різницю сприйняття – як я уявляла собі, і як воно виявилося насправді.
Отже будівництво храму було розпочато у 1163 році. Його перший архітектор – Моріс де Сюллі, але згодом проект зазнав багатьох доповнень та змін. Завершене будівництво було у 1345 році.
Наведу стандартні цифри: висота собору 35 метрів, дзвіниці – 69, ширина будівлі – 48 метрів, а довжина – 130.
Пізніше, вже після нашого візиту сюди, 15 квітня 2019 року у соборі сталася пожежа, яка суттєво пошкодила храм. Відновлення тривало кілька років, лише 7 грудня 2024 року Нотр-Дам було нарешті відкрито для відвідування.
Перед Нотр-Дамом, як перед точкою відліку паризької історії, розташований знак «НУЛЬОВИЙ КІЛОМЕТР» – початкова крапка відстаней французьких доріг. Зазвичай подібні знаки розміщують перед поштамтом (і у нас в Києві саме такий випадок), але в Парижі все інакше. Відкрито цей монумент з гірських порід та бронзи було 10 жовтня 1924 року. Я вважала, що це дуже давно, доки не прочитала, що найдавнішим «Нульовим кілометром» у світі вважається Золотий Міліарій, встановлений ще у 20 році до нашої ери на Римському форумі біля Храму Сатурна, й саме від нього йде вислів «Всі дороги ведуть до Риму».
Повертаємось на правий берег Сени і опиняємось на площі, головною будівлею якої є паризька МЕРІЯ – Отель-де-Віль. Таку назву мають більшість ратуш у французьких містах. Слово «отель» в даному випадку означає не «гостиниця», а «великий міський будинок» - раніше так називали розкішні резиденції знаті. Словосполучення «Отель-де-Віль» можна буквально так і перекласти – «Будинок міста», тобто головний центр, де відбуваються важливі для громади справи.
Вона збудована у 1357 році архітектором Теодором Баллю. І цей палац також серьйозно постраждав від пожежі під час Паризької комуни – ох і страсті бушували у Парижі у 1871 році. Як бачимо - все відновлено, відбудовано і реконструйовано.
Головний фасад прикрашений статуями великих діячів Франції – їх вісімдесят!
Сама площа зараз однойменна до ратуші – має назву «Площа Отель-де-Віль», але до 1803 року вона називалася «Гревська». Таке слово виникло від французького «greve» – берег річки, бо саме тут колись існувала перша річкова пристань Парижу. Пізніше, на протязі декількох століть, на цій площі відбувалися публічні смертні страти. Згодом їх «перенесли» на Площу Революції (Згоди).
Наступна наша зупинка – Культурний центру ПОМПІДУ. Фактично це галерея, в якій зібране сучасне мистецтво – періоду після Музею д’Орсе, тобто з ХХ століття й донині. Сама будівля, ззовні схожа на завод, теж надто сучасна, хоча збудована ще у 1977 році. Уявляю собі, наскільки тоді вона виглядала дивакувато, якщо й досі вражає новаторством ідеї. А оригінальність її в тому, що максимально можлива кількість технічних конструкцій виведена назовні, щоб вивільнити простір – для закладу, де експонуються витвори мистецтва, це дуже важливо. Настільки, що нещодавно Помпіду знов закрили на капітальний ремонт з реконструкцією та розширенням – з 2025 по 2030 рік у Центр потрапити буде неможливо.
Архітектори цієї незвичної будівлі – Ренцо П’яно та Річард Роджерс. А ініціатором створення Центру був президент Франції 1969-1974 років Жорж Жан Раймон Помпіду, на честь якого і названо заклад. Цікаво, що іноді галерею називають «Бобур» (Beaubourg) - історично цей район має саме таку назву, і посилання до Бобуру вказує на географічне положення Центру.
Традиційно розміри: 166 метрів на 60, висота 42 метри.
Оригінальність будівлі Центру Помпіду підкреслює ще більш оригінальний ФОНТАН СТРАВІНСЬКОГО, розташований на однойменній площі поруч. Невеличкий басейн прикрашають яскраві чудернацькі фігурки, які ще до того ж рухаються. Фігурок шістнадцять, і якщо у вас гарна уява, то серед них можна розгледіти героїв балетів Стравінського.
Це робота швейцарського архітектора Жан Тінгелі та його дружини Ніки де Сен-Фалль, яка власне і створила яскраві фігури з полістіролу. Відкрито «басейн з інсталяцією» 19 червня 1983 року.
Фонтан яскравий, як сторінки дитячої казки. Він і сам згадується у книжці Умберто Еко «Маятник Фуко»: «…на площі механізми Тінгелі та інші яскраво-розфарбовані скульптурки мокнуть у водиці фонтану чи штучного озерця, сонливо позвякують зубчасті коліщатка…».
І, доки розглядаємо фігурки, два слова про самого Ігоря Федоровича Стравінського. Великий піаніст та композитор після революції виїхав з росії саме сюди, у Париж. Пізніше, у 1939 році, він емігрував у Сполучені Штати. Але вдячні парижани за значний внесок у світову музичну культуру, та щоб підкреслити зв’язок Стравінського із Францією, назвали площу на честь нього. Я гадала він жив десь поруч, але ні. З родиною він мешкав у передмісті Парижу у маєтку Коко Шанель, а пізніше переїхав у Ніццу.
Фонтан Стравінського – не єдиний «сміливий» об’єкт мистецтва біля Помпіду. На момент наших відвідин Парижу тут також був встановлений пам’ятник… золотому горщику. Так, просто великий Золотий горщик, Le Pot Dore. Просто, але не просто – це знакова робота художника Жана-П’єра Рейно, яка була створена у 1985 році з ламінованого поліестеру та обробленої сталі та вкрита золотими листами. Висота – три з половиною метри, верхній діаметр майже чотири метри!
Загалом цю роботу можна оцінювати як «Чорний квадрат» Малевича. Треба бути дуже відомим та талановитим, щоб в решті решт будь-що, що б ти не зробив, користувалося величезним попитом.
Скульптура ця була замовлена Фондом Картьє і виставлялася у парку Жуі-ан-Жоза. Потім вона експонувалася у Берліні, причому підвішеною до крану над будівельним майданчиком на Потсдамській площі. А наприкінці 1999 року Фонд Картьє подарував горщик Франції і його було встановлено тут, біля Помпіду.
У 2009 році горшка з площі було прибрано, і де він знаходиться зараз – невідомо. Можливо така краса зберігається в запасниках Музею. А на місці, де раніше він був, нині експонуються інші монументальні роботи.
І майже поруч – район бувшого ринку, ЛЕ АЛЬ - Les Halles, що так і перекладається – «ринок». Центральний «базар» Парижу тут розміщався з ХІІ століття й по 1969 рік, і цьому колоритному у ті часи місцю Еміль Золя повністю присвятив свій роман «Чрево Парижу».
У другій половині ХХ століття була проведена колосальна реконструкція території, яка завершилась у 1979 році. Торгівля у буквальному сенсі пішла під землю – було збудовано величезний торгівельний центр Форум Ле Аль (один з найбільших у Європі), який весь цілком і повністю на всі свої чотири поверхи уходить під землю, а зверху його облаштовано парк! Здогадатися, що «під асфальтом» вирує життя можна було лише по скляним конструкціям-дахам Форуму.
Але й зараз вже все по іншому – у 2007-2016 роках тут знов пройшла реконструкція, і знов масштабна. Цього разу, окрім інших глобальних змін, з’явився величезний скляний дах-навіс La Canopee – його було урочисто відкрито у квітні 2016 року. Ця на вигляд «повітряна легка» конструкція важить 6000 тон – майже стільки ж, скільки Ейфелева вежа.
Хоч місце повністю осучаснене, є тут і старовина. Ще й яка! Найстаріший фонтан Парижу – його збудовано у 1550 році. Колони прикрашені зображеннями тритонів, морських богів та німф, тому колись він мав саме таку назву – Фонтан Німф. При цьому знаходився в іншому місці – на цвинтарі Невинних. У 1788 році його перемістили, але не сюди. Нинішнє місцезнаходження він зайняв у 1858 році, і зараз його назва - Фонтан Невинних. Архітектор – П’єр Леско.
А найвідомішою спорудою району «Ринок» є Церква Сент-Есташ – Церква Святого Євстафія, яку називають «однією з останніх готичних церков Парижу». Її будували з 1532 по 1637 роки (архітектор Лемерсьє), але пізніше у XVIII столітті суттєво переробили фасад. В середині зараз розміщено найбільший орган Франції – вісім тисяч труб. Він сучасний - його збудовано у 1989 році, але з використанням частини труб старовинного інструменту.
І ще одна «знакова» споруда Ле Алю – будівля Торгівельної біржи Bourse de Commerce. Вона була зведена у 1763-1767 роках перш за все для зберігання та торгівлі зерном і мала дуже цікавий вигляд – була просто круглим кільцем без даху всередині. Купол над двором було збудовано пізніше і він неодноразово змінювався. А найзначніші зміни відбулися нещодавно - у 2021 році після вартісної реконструкції всередині було відкрито Музей – ще одна Галерея мистецтва Парижу, на цей раз з зібранням колекції мецената Франсуа Піно.
А ми, подивившись на три Музеї де зберігається мистецтво (навіть чотири, якщо рахувати Торгівельну біржу, але на момент нашого візиту вона Музеєм ще не була), «перестрибнемо» одразу й у місце, де створюється це мистецтво. Тобто на МОНМАРТР – пагорб художників. Звісно, насправді ми не «стрибали», а переїхали на автобусі. Це був вже вечір нашого насиченого першого дня у Парижі, наприкінці якого нас чекала вистава у Мулен Ружі.
Тож Монмартр – найвища точка Парижу. Власне це єдина «гора» столиці Франції: унікальне місто має унікальну відмінність від інших з традиційними класичними «сьома пагорбами».
Висота Монмартру - 130 метрів. Достеменно невідомо походження назви, але у римську добу тут розташовувалися два храми – один на честь Бога Марса Mons Martis , другий - Бога Меркурія. Скоріш за все, від когось з них і йде сучасне наймення. Ще один варіант – саме тут було страчено святого мученика Діонісія Паризького, тож можливо, що назва взята від словосполучення Mons Martyrium - Святий мученик.
На вершині пагорбу височіє Церква САКРЕ-КЕР - Базиліка Святого Серця Іісуса. Білосніжний храм видно з будь-якої точки Парижу, а за характерну «форму» його іноді називають Велике Безе. Такий колір церква має через спеціально обраний будівельний матеріал - травертин з кар’єрів Шато Ландана. На сонці він білішає ще більш, а за твердістю не поступається граніту.
Храм було споруджено як пам’ять про лихо франко-прусської війни. Конкурс з 78 проєктів виграв архітектор Поль Абаді, але після нього собор добудовували послідовно ще чотири архітектори.
Будівництво було розпочато 16 червня 1875 року і велось дуже непросто. Оскільки на Монмартрі протягом двох тисячоліть видовбували гіпс, пагорб перед початком будівництва довелося суттєво укріпити – у 83 колодязя встановили пілони на глибину 40 метрів! Завершеним будівництво вважається у 1914 році.
Висота базиліки становить 83 метри. У центрі фасаду встановлена статуя Іісуса, який вітає всіх прихожан піднятою рукою. Ліворуч від входу - кінна статуя святого Людовика ІХ, праворуч - Жанна д’Арк.
Обов’язково треба зайти в храм – всередині на стелі розташована найбільша в світі мозаїка загальною площею 475 квадратних метрів. Ще один рекорд базиліки – один з п’яти дзвонів є найбільшим у Франції. Його ім’я «Савоярда». Вага дзвону перевищує 18 тонн, висота три з половиною метри і діаметр трохи більше трьох. Його було відлито 13 травня 1891 року, і він відтворює низьку ноту "до-дієз".
А ще церква має оглядовий майданчик – Париж з нього як на долоні.
Митці облюбовали Монмартр наприкінці ІХ століття, оскільки у ті часи тут були найдешевші ціни на житло. Саме звідтоді за Монмартром й закріпилася назва «богемного» пагорбу, хоча жилося тут ой як не солодко. Донині зберігся фасад бараку БАТО-ЛАВУАР, в якому мешкали найбідніші художники й поети. В кімнатках цієї будівлі не було світла й газу, а водопровідний кран існував всього лише один на всі п’ять поверхів. Таке жахливе «житло без умов для життя» вийшло тому, що раніше в Бато-Лавуар розташовувалася фабрика піаніно. У 1889 році вона була розділена на 20 невеликих майстерень, в яких і оселилися митці.
Назву Бато-Лавуар дослівно можна перекласти як «Корабель-пральня». У ІХ столітті та на початку ХХ-го, коли ще не у всіх будинках був доступ до проточної води та пралень, на березі річки знаходилися човни, куди господарки приходили, щоб випрати речі у проточній воді. На човнах існували навіси, столи, іноді були й печі для підігріву води. І саме через подібність до цих «мийних човнів» будинок так і прозвали – у дні негоди будівлю буквально розгойдувало від вітру. Вигадав таку алегорію з кораблем-пральнею поет Макс Жакоб.
У 1970 році пожежа знищила частину будівлі. Її було відбудовано у 1978 році, нині вона знаходиться у приватній власності. Але фасад – повністю той самий, «історичний», і на вході розташована інформація, хто з відомих художників та літераторів тут мешкав. Список вражає!
Окрім всесвітньо відомих художників та поетів Монмартр облюбовала ще одна представниця мистецької діяльності, на цей раз музичної - співачка Даліда. В дитинстві я мала її платівку, і ми з подружкою Ірою дуже любили «танцювати під хіти». І навіть просто роздивлятися красиве обличчя загадкової жінки на конверті-обгортці «диску».
Йоланда Крістіна Джильйотті Даліда оселилася на Мормартрі у 1962 році у приватному чотирьох-поверховому особняку на вулиці Оршампт 11-біс і прожила тут до 3 травня 1987 року. На цьому будинку прикріплена меморіальна дошка. Неподалік (приблизно за квартал) знаходиться площа Даліда, де встановлено бюст співачки. Це один з трьох пам’ятників Парижу, які присвячені жінкам (два інших - Жанна д’Арк та Сара Бернар). Бронзова співачка створена скульптором Асланом у 1997 році до 10-річчя смерті співачки. Поховано Даліду також на Монмартрі – на цвинтарі по вулиці Лепік.
Ще один цікавий монумент Монмартру - Людина, що проходить крізь стіну, Le Passe-Muraille. Це Дютійєль, головний герой оповідання Марселя Еме «Людина, що проходить крізь стіну». Скульптура знаходиться на Площі Марселя Еме неподалік від будинку, де жив письменник. Створив такий незвичний пам’ятник у 1989 році близький друг Еме актор та скульптор Жан Маре, й навіть відтворив в обличчі портретну схожість з самим Марселем.
Завершуємо вечір у підніжжя Монмартру - виставою у «Мулен Руж». Колись у цьому районі було багато вітряків, тому засновники кабаре Жозеф Оллер та його компаньйон Шарль Зідлер обрали саме такий декор для будівлі театру. Але це лише символіка, «Мулен Руж» ніколи не працював, як справжній млин. Інформації, що прямо на цьому місці стояв вітряк, також не існує. Хоча на Монмартрі зберігся і справжній млин - Мулен де ла Галетт.
А «Мулен Руж» було збудовано у 1889 році. Хоча у 1915-му будівля була повністю знищена вогнем, у 1921 році її вже було відновлено.
Загалом історія кабаре сягає у 1860-ті роки, коли імператор Луї Наполеон ІІІ (той самий, кімнати якого ми дивились у Луврі) заборонив музичні та театралізовані вистави на вулиці у громадських містах. Тоді артисти перебралися всередину таверн та кав’ярень. Власне «кабаре» і означає французькою «шинок».
Ревю у «Мулен Руж» - це танцювально-циркова вистава, розрахована на туристів. Дорогі костюми, злагоджені рухи, красиві дівчата – яскраве шоу. Але воно майже не оновлюється. Наприклад зараз, у 2025 році, й досі йде «спектакль», який бачили ми у 2006-му – «Феєрія». Причому проходить він кілька разів на день – вже майже 25 років. Вперше це ревю пройшло 23 грудня 1999 року. Як ви гадаєте, багато місцевих парижан буде ходити на виставу знову і знов? Раніше все ж таки репертуар змінювався частіше. Але цікаво, що з 1963 року назва вистави обов’язково починаються на літеру «F».
У деяких (лише у деяких) танцювальних номерах дівчата виступають топ-лес. Але це зовсім не еротика. А витончені грація, пластика та велика праця - шоу зовсім не є вульгарним. Танцювати у кабаре престижно. Більшість дівчат заміжні, і їх чоловіки пишаються такою роботою дружин.
Цікаво, що виступають всі під псевдонімом, справжніх імен та вік не знає ніхто, навіть колеги - це службова таємниця, яку заборонено розкривати за контрактом. Зустрічі з глядачами з залу суворо заборонені – одразу після вистави жінок примусово розвозить по домівках таксі. З будь-якими чоловіками розмовляти не можна, навіть з колегами – від цього залежить репутація закладу.
Вимоги, щоб влаштуватися «на танці» прості - потрібно мати природну гнучкість, пропорційну струнку фігуру, гарну поставу, фізичну витривалість (костюми зі стразами та пір’ям досить важкі та гарячі). Бажана класична танцювальна база - основа класичного балету. Зріст танцівниць 175-178 сантиметрів.
Квиток на півторагодинну виставу вартує приблизно 120 євро (є варіації), в ціну входить келих шампанського і шоколад – як на мене, не саме гарне поєднання. Фото та відеозйомка під час вистави заборонені.
Як мої враження? Все дуже красиво, відчуваються багатогодинні репетиції, вкладена праця. Але щоб отримати «вау»-ефект – такого не було. Канкан мене не захопив, і не було відчуття, що хочеться побачити цю виставу знову і знов. Проте абсолютно точно хоч один раз сюди варто прийти обов’язково.
Наступного дня ми знов «ліземо в автобус» - не дуже за ним скучили, але сьогодні в нас запланована поїздка у передмістя, ВЕРСАЛЬ. Від Парижу це зовсім недалеко – приблизно 17 кілометрів. Перший невеличкий мисливський будинок був там споруджений для Людовіка ХІІІ ще у 1624 році, пізніше на тому місці звели маленький палац, який поступово зазнавав розширень. А з 1661 року тут розпочалося масштабне будівництво нинішнього грандіозного Версальського палацу, який вражає й досі.
Так, Версаль дійсно вразив. Він ідеально зберігся, повністю, з інтер’єрами та предметами побуту. Хоча чи можливо тут взагалі вживати таке слово – «побут». Королівський палац, як символ величі, символ абсолютної монархії. Людовик XIV, «Король-сонце», майже не виїжджав звідси. І дійсно, навіщо. Тут є все, щоб провести тут ціле життя, розважаючись кожен день, не турбуючись ні про що.
Ну а я була в повному захваті. Аудіо-гід (навушники з записом) зроблений ідеально. Мені здавалося, що зараз з-за рогу визирне маркіза де Монтеспан, або королева Марія-Терезія, а можливо й сам д’Артаньян. Звісно, щоб повністю зануритись в атмосферу, треба бути фанатом романів Олександра Дюма. Трилогію я прочитала на одному подиху у тринадцять років. Якби потрапила сюди у тому віці, в мене взагалі б стався шок від можливості побачити все це.
Словом, мене ледь витягли з того Версалю, бо повинні були вмикатися фонтани.
Композицій фонтанів у парку близько п’ятдесяти. Вмикають їх лише по вихідних днях – в суботу та неділю, і всього лише на годину, але двічі на добу. Фонтани ніколи не працювали постійно, бо це дуже дороге задоволення. Але ж які вони шикарні! Ну просто – перехоплює подих, і тільки й можливо, що стислим голосом казати: «Ах… Як же ж гарно!!!...»!!!
Доки дивились на фонтани, дуже зголодніли. Не знаю як зараз, але на той момент ніякого адекватного перекусу на території парку знайти було неможливо, окрім млинців. З шоколадом. І тому це ще одне яскраве враження від Версалю – як ми з Сашком вимазюкалися у тому шоколаді. Повністю. І руки, й обличчя, й щоки, і лоб теж – вітром волосся розмазало шоколад по всій мені. І трохи по Сашку. Ледь повитиралися!
Повернувшись до Парижу нас привезли у ДЕФАНС - сучасний скляний бізнес-центр з хмарочосів-«небосхилів». Зараз таких повно у кожному місті, але на момент наших відвідин новітні височезні новобудови були ще у диковинку. Мабуть, зараз туди вже й не водять екскурсії – що там дивитися, чому ж там заздрити, якщо такого «гівна» скрізь (і в нас теж) повно. Вибачаюсь за сленг, я вперше використовую таке слово за всю історію блогу, але - мені наболіло. І я французам все ж таки заздрю. Дуже. Не наявності цих гігантських споруд – в Києві їх може вже й побільше. Я заздрю їх скупченості, розташуванню – для їх зведення була відокремлена спеціальна територія, яку колись займали застарілі фабрики, поля та нетрі. Нажаль в Києві ці одоробала втикають просто у дворах корінних мешканців. І це настільки жахливо, що просто не можу заспокоїтись, хоча вже неодноразово про це згадувала.
Отже будівництво кварталу розпочалося у 1955 році і вже у 1958-му тут була відкрита перша будівля – величезний виставковий конгрес-центр CNIT. Зараз в ньому розташовані торгівельний центр, готель та конференц-зали. Споруда не є офісною вежею, тому її не відносять до хмарочосів (її висота близько 50 метрів). Першим же офісним хмарочосом став Tour Europe висотою 99 метрів, збудований у 1969 році. Після нього були Tour Nobel, Tour Aquitaine, Tour Aurore і зараз тут знаходиться вже 71 висотна вежа з величезною кількістю офісів великих міжнародних компаній та штаб-квартир банків. Ця цифра постійно коливається – у Дефансі безперервно щось змінюється, бо стратегія розвитку району окрім будівництва нових амбітних проєктів ще й передбачає заміну старих веж на нові, більш сучасні і екологічні. Так, деякі вежі вже встигли стати колишніми й були знесені! Це Tour Veritas (Tour Fiat), Tour Sequoia (Tour Esso), та Tour Les Miroirs.
Найбільш «зірковою» спорудою у районі є далеко не самий високий хмарочос. Це 37-поверховий «будинок» у вигляді арки - La Grande Arche de la Defense, Велика Арка Дефансу. Її відкрито у липні 1989 році, висота - майже 111 метрів. На даху існує (але не функціонує) оглядовий майданчик - після трагічного нещасного випадку у 1990-х роках його закрили, потім аж у 2017 відкрили, а вже у травні 2023-го знов закрили, але цього разу через економічні причини – обслуговування панорамної тераси занадто дороге.
Архітектор Арки Дефансу – данець Йохан Отто фон Спрекельсен. Проєкт був обраний серед величезної кількості інших - 484 варіанти. І тепер - це привід для гордості парижан. Цю будівлю навіть називають сучасною версією арки Наполеона.
Тут потрібно знов згадати «пунктик» французів щодо планування міста, його панорами та «центральної вісі». Ще від Малої Тріумфальної арки в парку Тюїльрі через Єлісейські поля та Велику Тріумфальну арку, далі крізь Арку Дефансу тягнеться автострада завдовжки дев’ять кілометрів. І вся ця дорога – символічна «Історична вісь Парижу», «Золота вісь Франції», «Композиційна вісь міста», «Тріумфальний шлях», «Королівська перспектива» і ще багато-багато епітетів. «Мулька» створити подібне бере свій початок ще у 1640 році, коли Андре Ленотр займався упорядкуванням садово-паркового ансамблю Версалю та наказав висадити алею, яка б проходила аж до Лувру. Ідея її створення і стала основою концепції регулярного планування міста – і стовідсотково втілена у життя.
У «дірці» Арки розташована гігантська хмара. Вона прикріплена сталевими тросами і вважається окремим витвором мистецтва, хоч особисто я її не зрозуміла зовсім. А загалом кажуть, що у Дефансі знаходиться близько 60 скульптур, пам’ятників сучасного мистецтва, багато озеленення. «Кажуть», бо ми всього цього не побачили, оскільки пройшлися всього лише маленьким відрізком однієї з «вулиць». А було б варто прогулятися – тут є досить цікаві інсталяції, наприклад височенні різнокольорові труби Le Moretti, які нагадують льодяник. Труб всього 672, і вони закривають собою 32-метрову вентиляційну трубу.
Найстарішим же пам’ятником Дефансу є «La Defense de Paris», встановлений на честь солдатів, які захищали місто під час франко-пруської війни 1870 року. Цей монумент і дав назву всьому кварталу - «defense» означає «захист», «оборона». Скульптор – Луї-Ернест Барріа. Пам’ятник було відкрито 12 серпня 1883 року, він кілька разів переміщувався у межах площі, але зараз він залишається на своєму історичному місці біля Великої арки Дефансу.
І тут є цікавий момент. Насправді пам’ятник і відповідно весь Дефанс розташовані не в Парижі! Це окрема комуна Курбевуа у західному передмісті столиці, і вона й досі не входить до адміністративних меж міста.
Ми ж на власні очі встигли побачити лише один пам’ятник Дефансу – Великий палець (Le pouce). Ця скульптура виникла без будь-якого філософського контексту – просто Сезар Балдаччіні випробовував техніку збільшення (точного копіювання пантографом) і експериментував зі своїм пальцем. Таких «скульптур» він наклепав декілька. Самий перший варіант було виготовлено у 1965 році з рожевого напівпрозорого пластику і розмір Le pouce тоді складав всього лише близько 40 сантиметрів заввишки. Після цього художник багато експериментував, збільшуючи масштаб, аж доки у 1989 році адміністрація Дефансу не замовила у Сезара таку монументальну версію. Тож у 1994-му році цей бронзовий Великий палець зростом 12 метрів і вагою 18 тон зайняв тут своє почесне місце.
Чому проста копія пальця так всім «зайшла»? Піднятий вгору великий палець – міжнародний знак, що все «Ок», все класно. Так воно і є: наявність Дефансу – це «Ок», це бізнес, гроші, економічна стабільність. А ще – краса. І – та сама пресловута панорама Парижу з маніакально-ретельно продуманою віссю.
Завершуємо цей другий день у Парижі на прогулянковому човні. Збоку такий захід виглядає романтично, але насправді сподобалось не дуже. Мабуть через те, що було прохолодно – ми змерзли і пішли вниз, де просто чекали на завершення «круїзу». Хоча за традицією туристичної фірми наша гідесса і намагалася якось нас розважити – під кожним мостом нам було запропоновано вигукувати «ура». Загалом у межах Парижу через Сену перекинуто 37 мостів – звісно, ми перетнули далеко не всі. Але під всіма, що пропливли, дійсно намагалися голосно кричати. Й верещали так доти, поки місцеві французи не заспівали зовсім тихенько, але також хором «Les Champs-Elysees» незабутнього Джо Дассена. І це було так гарно, що я й досі чую той спів.
А «пароплав» тим часом розвернувся навколо Лебедячого острівця, оминув міні-статую Свободи, і попрямував назад до пристані. Всього ж у межах Парижу на Сені знаходяться чотири острови – цей Лебединий, вже знаний нами Сіте, а ще Гранд-Жатт і Сен-Луї. Сама ж СЕНА має довжину 776 кілометрів. Версій походження її назви багато, і всі вони сягають в глибину, коли тут жили племена кельтів – за однією з версій початкове слово означало «священна річка».
Після прогулянки річним трамвайчиком прямуємо у метро - цього разу наші водії відпочивають, і дістаємось готелю самі, як справжнісінькі парижани.
У «вільний» день з Сашком самі відвідали паризький ПАНТЕОН. «Вільний» поставила у лапки тому, що насправді в цей день нашій групі були призначені відвідини Диснейленду, але ми, вже перевтомлені та перенасичені емоціями, вирішили просто подихати Парижем самі. Тож поїхали у Пантеон.
Це було одне з вражень, яке запам’яталося на все життя. Один з моментів, які переказуєш дітям: «А от коли ми були у Парижі… Ми бачили у Пантеоні маятник Фуко…».
Насправді маятником Фуко, як таким, вже нікого не здивуєш. Тільки у Києві їх три – один ми бачили у бібліотеці КПІ, а ще існує у Педагогічному університеті імені Драгоманова та Університеті будівництва та архітектури. Але паризький був першим. І – майже самим «аутентичним», який тільки може бути в світі. Бо тут його підвісив сам Жан Бернар Леон Фуко у березні 1851 року. Цим експериментом фізик довів обертання землі навколо своєї осі. А «майже» - тому, що нинішня куля є копією оригіналу. Той перший маятник вже у 1855 році було перенесено до Музею мистецтв і ремесел. І рівно сто сорок років в Пантеоні нічого не висіло. Цю копію, яку ми бачимо зараз, було підвішено у 1995 році. Довжина сталевого дроту цього «дива» 67 метрів, вага кули 28 кг, діаметр колової огорожі 6 метрів.
А сам Пантеон збудовано у 1758-1781 роках як церква святої Женев’єви, покровительниці Парижу – така назва була обрана тому, що колись на цьому місці існували руїни абатства святої Женев’єви. Заснував церкву король Франції Людовік XV після того, як одужав від тяжкої хвороби. Архітектор храму Жак-Жермен Суффло за взірець обрав римський Пантеон (завершували будівництво вже його учні), і ще у неосвяченій церкві почали відбуватися захоронення видатних людей. Таким чином церква, збудована за зразком римського Пантеону перетворилася на Пантеон французький, і зараз функціонує саме як усипальниця. Тут поховані Віктор Гюго, Вольтер, Жан-Жак Руссо, Еміль Золя, П’єр Кюрі, Марія Кюрі, Олександр Дюма-батько (його прах був сюди перенесений у 2002 році), і ще багато інших, навіть сам архітектор Жак-Жермен Суффло. А от Фуко знайшов свій останній притулок на Монмартрі.
Навпроти Пантеону розташовано Люксембурзький палац. Так, ще один палац! Париж – місто видатних палаців і місто, де всі ці палаци горіли під час Паризької комуни. Люксембурзький також зазнав пошкоджень, але не таких значних, як Тюїльрі, який довелося попросту знести.
Роки будівництва 1615-1631, і зводили його, знову ж таки як і Тюїльрі, для Марії Медичі. То скільки ж їй було потрібно палаців? Цей був для неї особливим – фактично її особистий проєкт, особисте бачення. Вона його замовила, щоб втілити свою тугу за рідною Флоренцією, тому архітектор Соломон де Бросс на її прохання взяв за зразок палац Пітті, хоч ззовні непересічному туристу про це й не здогадатися.
А назва виникла фактично «історично» - колись на цьому місці знаходилась садиба герцога Піне з родини Люксембург, тому палац і отримав таку назву.
Нині палац знов «належить першим обличчям держави» - тут засідає Сенат Франції.
Що й казати - палац гарний. Але більше вразив парк навколо нього. Дуже приємне й затишне місце, де із задоволенням відпочивають місцеві жителі, а діти у великому фонтані запускають човники на радіоуправлінні. У затінку дерев для відпочинку розміщені стільці – не лави, а саме стільці, які можна переставляти – тоді, у 2006 році, це нас ще дивує: «Як же ж їх не крадуть?».
Тож якщо ви трохи втомилися від шаленої кількості знакових місць Парижу та витворів мистецтва світового рангу – приходьте перепочити у парку Люксембурзького палацу. Тут справді гарно!
Також самі ми прогулялися до фешенебельного «універмагу», чимось подібного з нашим ЦУМом (звісно, не зовнішнім виглядом, а організацією продажі). Це культовий Галері Лафаєт – вперше його було відкрито ще у 1893 році. Але саме ця будівля була збудована у 1912 році, і вона славиться своєю неповторною архітектурою – саме щоб роздивитися неймовірний скляний купол художника Жака Грюбера ми й прийшли сюди. Хоча купівлю теж спробували зробити – перенюхала половину парфумів. Але я однозначно не шопоголік, тож так нічого і не обрала.
Наостанок своєї оповіді залишила «вишеньки на торті» - ті самі культові місця Парижу. Власне, ми їх і відвідували наостанок - теж самі, саме у цей вільний день.
Отже один з найбільш впізнаваних символів Парижу – Триумфальна арка. Вона була збудована у 1806-1836 роках за розпорядженням самого Наполеона (на цей раз «того самого», Першого) - на честь його Перемог (хоч сам Наполеон і не дожив до завершення будівництва). Вона є подібною за тріумфальну арку Тіта на римському Форумі. Архітектор арки – Жан-Франсуа Шальгрен. Її висота – 49 з половиною метрів, ширина - майже 45.
В середині арки існує музей – під самою верхівкою. Причому там два поверхи! Також можна вийти на самий дах. Звісно, ми з Сашком направились туди!
Підйом здійснюється пішки – в одній з «ніг» арки існують гвинтові сходи. Ліфт теж існує, але працює лише для певної категорії людей. Якщо рахувати абсолютно всі сходинки, щоб опинитися на самій горі треба подолати їх у кількості 284 штуки.
А на даху – незрівнянні краєвиди! Париж… Єлисейські поля… Ейфелева вежа…
Найкрасивіша ж арка ввечері. Вона підсвітлюється синім, і разом з ліхтарями автомобілів утворює кольори французького прапору – фари сяють білим, габаритні вогники машин з зустрічної смуги – червоним. У поєднанні це все створює дуже красиву рухому картину!
І тепер – ВОНА!!! Ейфелева вежа! Тільки за ради неї однієї треба їхати у Париж...
В цілому я бачила небагато світових шедеврів, щоб мати право порівнювати їх. Але все ж не можу назвати ще якийсь об’єкт, так само вдало розташований, так гармонійно поєднаний зі всім навколо. Такий… неперевершений!
«Залізна пані» була збудована Густавом Ейфелем до Всесвітньої виставки, яка проводилася у Парижі на честь сторіччя Французької революції. Будівництво тривало два роки і відкриття красуні відбулося 31 березня 1889 року. За планом через двадцять років її мали знести, але через встановлені антени залишили. Та й полюбилась вона за цей час парижанам дуже! Хоч спочатку все було навпаки - відомі французи писали петиції, щоб прибрати «це страхіття». Біля вежі екскурсовод Вам обов’язково розповість історію про Гі Мопассана, який щодня обідав на ній зі словами «Це єдине місце, де я її не бачу», настільки не подобалась вона йому.
Ще цікаві факти, яких не оминають гіди – шахраям вже кілька разів вдавалося продати вежу! І ще цікаво, що така незвична форма вежі була обрана з розрахунку вітрових навантажень.
Трохи цифр. Вага вежі - 7300 тон, нинішня висота разом з антеною – 324 метри. Одразу після будівництва вежа стала найвищою спорудою у світі та утримувала цей статус близько 40 років (лише у 1930 будівля Крайслер Білдінг з висотою 319 метрів у Нью-Йорку перейняла титул чемпіонства, бо «наша» вежа одразу після будівництва із флагштоком мала висоту 312,27 метрів).
При будівництві вежі було використано 18 038 металевих деталей та 2 500 000 заклепок. При цьому отвори для них були просвердлені заздалегідь, і все підходило одне до одного ідеально – настільки точними були креслення. Завдяки своїй металевій конструкції вежа виглядає, як ажурне мереживо!
Починаючи з зими 2004-2005 років на невеликій ділянці першого поверху вежі заливається каток.
Звісно, на вежу можна піднятися. Всього поверхів три, і квитки купуються окремо на кожний. На перший поверх можна піднятися лише пішки, ліфт прямує одразу на другий. На третій поверх, навпаки, можна потрапити лише ліфтом, але прямого не існує - потрібно на другому поверсі зробити пересадку. При цьому ліфти, рухаючись по вигнутій «нозі» вежі, трохи «смикаються». Настільки «трохи», що Сашко після поїздки на ньому опинившись на другому поверсі на третій їхати вже категорично відмовився. Тож насолоджувалася краєвидами нагорі сама.
Наостанок – сяюча вежа. Це неймовірне видовище, диво щодня! Підіймалися на вежу ми вдень, але ввечері підгадали час, і прийшли сюди ще раз, засвітло. І просто всілися на газон. А потім навіть трошки прилягли – як всі, бо насправді все Марсово поле було у «лежачих туристах».
І тут увімкнули сяйво!
Цю ейфорію, цей зАхват, цю красу неможливо описати словами!
Тільки їхати туди!
Тільки вкладатися на газон!
І тільки насолоджуватися сяючою вежею!
Ви та вона!
Наодинці!
І нехай весь мир почекає!
Це того варте!
«Shine, shine like a star
Shining so bright like the star that you are
Shine into the future spreading your light wherever you are»
Освітлення вежі вмикається автоматично з настанням сутінок, а вимикається о першій годині ночі. Цікаво, що насправді фотографувати сяючу вежу заборонено! Тому що зображення освітлення вежі охороняється авторськими правами і може використовуватись лише з письмового дозволу компанії, що обслуговує вежу.
От і все у мене про Париж. Короткий допис про неосяжне. Про місто, до якого подумки повертаєшся знову і знов. З яким порівнюєш. Місто-ідеал. Місто, яке неможливо забути – сподобалося воно чи ні, але подумки повертаєшся до нього у будь-якому разі. Щось з чимось порівнюєш, щось з чимось поєднуєш, і обов’язково - пригадуєш. До дрібниць!
І – я молодець! Я нарешті зробила це – допис про Париж. Після стількох років! Відвідати Місто Легенд може кожен, а записати свої враження про нього – ні. Мій допис далеко не ідеальний, і, якщо чесно, читати його важко навіть мені. Пишу не заради того, щоб читали, а заради того, щоб знати самій. І щоб пережити ці враження знову. Тепер, незважаючи на тривалий час після відвідування, Париж ближче до мене, ніж будь-коли.
Люблю!
P.S. Багато письменників можуть сказати - коли пишуть про щось, їх вигадки та фантазії іноді і справді перетворюються на реальність. Я зовсім-зовсім жодного разу не письменниця, але також помітила – мої записи пов’язані з тим, що зі мною відбувається зараз. І як тільки почала складати цей огляд, я… знов несподівано потрапила у Париж!
Цього разу він мені відкрився зовсім з іншого боку. Бо опинилася я у район Берсі, який можна назвати «туристично-логістичним хабом» - тут існує залізничний вокзал, а також крупна автостанція.
Загалом Берсі, коли ще не входив у межі Парижу, був центром виноторгівлі, оскільки тут не брали податків. У місто село увійшло у 1860 році, і лише у 1990-х роках його вирішили «окультурити» - провели величезну перебудову, прибравши старі будиночки та склади. Вийшло, як на мене, не дуже. Чимось мені нагадало осучаснений фрагмент нашої вулиці Антоновича – начебто гарні задуми, провідні ідеї, але якось… без душі. Не прижилося. Ще коли було новим, тільки збудованим, було більш-менш, а зараз той самий парк Берсі нагадує якийсь постапокаліпсис. Я вже мовчу про автостанцію - її навіть планували закрити одразу після Олімпіади 2024 року і сам заступник мера Парижу назвав ситуацію на ній антисанітарною, а район непридатним для життя і брудним. Загалом при будівництві її у 1996 році ідея полягала в тому, щоб мінімізувати вплив на навколишнє середовище та забезпечити функціональність – саме тому Bercy-Seine розмістили під землею. Але зараз автостанція, маючи близько 80 платформ, абсолютно і стовідсотково перевантажена, окрім того виглядає аварійно і просто жахливо. Вентиляційні труби не дужають з вихлопними газами постійно працюючих автобусів, туалети закриті, табло не функціонує, а якогось залу очікування навіть ніколи й не було. Тому особисто я, маючи всього лише дві вільних години до іншого автобусу, під проливним дощем побігла до найближчого готелю, і за шалені гроші відігрівалася там. Такий він, Париж. Але від цього – люблю не менше!
Немає коментарів:
Дописати коментар