Промислове Корчувате, червень та вересень 2025

Мрії бувають різні. Навіть зовсім дивні. І цю можна віднести саме до таких.
Побачити Девіаційну вежу, Ржаву баржу і Бетонний водоспад.
Навіщо? Красивого в них немає абсолютно нічого.
Відповідь - просто так. Бо всі ці об’єкти давно вже стали часточкою Києва.

Розповідь розпочну з Девіаційної вежі. Бо саме з її пошуків і розпочалися «пригоди».
Отже слово «девіація» означає «відхилення». І ця вежа призначена для усунення магнітної похибки (тобто девіації) в показаннях компасів кораблів. Така похибка з часом виникає у будь-якому разі на магнітних компасах абсолютно всіх «човнів» - під впливом магнітного поля Землі та великих мас металу самого судна. І хоч у нинішні часи навігація здійснюється за допомогою сучасного електронного приладдя, класичний компас має бути обов’язково справним, і показувати вірну інформацію. Тому періодично (не рідше одного разу на рік, а для річкового флоту зазвичай цей термін становить шість місяців) кожне судно має усунути таке відхилення – пройти «девіаційний контроль». Без чинного девіаційного свідоцтва судно не отримає дозвіл на плавання.

Процедуру перевірки відхилення можна назвати звіркою координат. Човен просто підходить до об’єкту, координати якого відомі абсолютно точно. Спеціаліст-девіатор порівнює показники компаса на судні з координатами об’єкту, визначає похибку і корегує її. Потім видає офіційний документ, вірніше два: Девіаційний листок (по-нинішньому - Таблицю залишкової девіації) та Акт про знищення девіації. Їх наявність перевіряється судновими інспекторами і досі є обов’язковою вимогою для безпеки судноплавства.

Загалом для корегування похибки облаштовані спеціальні місця у всіх великих портах світу. Це девіаційні стенди (їх ще називають полігони), які виглядають як чітко визначені ділянки акваторії без сторонніх магнітних впливів, де судно може безпечно маневрувати для проведення корекції. В Україні такі існують в Одесі, Чорноморську, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі, Бердянську.

На річках же, де простору суттєво менше, встановлюється більш простий варіант подібного об’єкту - вежа, або мовою моряків ПАЛ.

Наша вежа в принципі не унікальна – на території колишнього срср на річках їх існує багато. Але саме київська девіаційна вежа першою викликала туристичну зацікавленість і стала відомою та популярною. Її намагаються побачити, до неї пробують підпливти, а в сувору зиму – навіть підійти по кризі (ніколи, ніколи так не робіть!).

Коли вона з’явилася вперше в Києві - невідомо. Спочатку вежа знаходилась не на цьому місці, а трошки вище за течією – там, де зараз знаходиться Південний міст. Згодом з початком будівництва мосту у 1983 році її перенесли саме сюди.

Виготовлений пал з монолитного бетону. З боків знаходяться скибки-сходинки, обривки тросів, а зверху – металева конструкція у вигляді хреста. Також є можливість пришвартуватися – виправлення компасу займає час, і для більш точної корекції судно обертається навколо вежі.

Знайти вежу-пал виявилося невеличким квестом. І заздалегідь скажу, що зручніше її побачити з Лівого берегу. Хоча за відстанню вона ближче до правого. Але на правому до води підібратися складніше – як раз навпроти нашого об’єкту розміщено стоянку-парк моторних човнів, куди стороннім вхід заборонено. Тобто якщо ви не є щасливим володарем моторки, вас туди не пропустять. Власне, як це сталося з нами.

Тож перша наша спроба хоч одним оком глянути на вежу виявилася невдалою. Але тоді побачили цікаве дещо інше. Влаштували собі маленьку екскурсію промисловим районом Києва, який носить назву Корчувате – від «корчів», «пнів», які колись витягали, щоб розчистити місцину.

І перш за все у червні місяці неможливо пройти повз пляжу на Галерній затоці. Шикарне місце! Сучасний, облаштований, чистий, з можливостями активного дозвілля – це все про нього. Колись (до ХІХ століття) саме тут проходило основне головне русло Дніпра. Але у 1868 році заради будівництва Дарницького мосту були споруджені дві дамби. Під їх впливом русло поступово змістилося у бік лівого берегу.

Пляж на Галерній затоці. Тут чудово!

Це не я! Ілюструю приклад активного дозвілля

Човни, сапи, байдарки, дошки-серфінги – є можливість взяти на прокат

Цікава історія з власною назвою затоки – Галерна. За легендою тут начебто з весни 1786 року стояли напоготові 80 галер спеціально збудованих у смоленську заради приїзду імператриці катерини ІІ, коли вона у 1787 році робила свій оглядовий вояж по захоплених наших територіях. Одним з варіантів вона розглядала як можливий пливти далі на південь Дніпром. Але документальних підтверджень цьому немає ніяких. І ще у ХХ столітті цю затоку іменували Старик. Тож існували насправді ці галери чи ні – хто знає. Але мені подобається романтична назва затоки – хай таки буде Галерна.

Наступною нашою зупинкою став Рибгосп – Рибне господарство. Промисловий об’єкт, де вирощують рибу. А окрім басейнів з рибою тут облаштовані чотири озера для офіційної платної риболовлі - Центр «Білі камені». Кожне озеро зариблене окремим видом здобичі. Існують Форелеве озеро, Щуче, Линове і окреме озеро з коропом, амуром та карасем.

Рибгосп

Форельне озеро центру «Білі камені». Захотілося порибалити! Є альтанки, затишно, зручно, красиво. Візуально сподобалось. Треба спробувати!

Прямо на території Рибгоспу розташований ще один абсолютно не туристичний за задумом об’єкт, але який з часом набрав саме такої чинності. Штучний Київський водоспад, збудований у 1970-х роках.
В ньому немає нічого особливого – ну хіба ви не бачили, як з бетонної стіни ллється вода? Але все ж – не бачили. Незвичним у нього є форма - у вигляді літери «V». І коли він повноводний, виглядає неймовірно.
Нам з цим моментом не пощастило - дні стоять вже спекотні, і водоспаду не має зовсім. Але я з цього приводу не засмутилась – для мене було більш цікавим саме знайти його, бо писали про складнощі. Як не дивно, це виявилося просто – шукайте «Білі камені», там буде і водоспад.

Висота водоспаду – приблизно два з половиною метри. Але він існує далеко не завжди – потрібно спіймати момент

Фото з інтернету – так виглядає водоспад, коли він дійсно водоспад

Рушили далі. За планом – ще один об’єкт, оповитий легендами: закинутий човен «Адмірал Ржевський».
Про нього невідомо абсолютно нічого. Ні звідки взявся, ані «куди пливе». Власне, і назва його – повна вигадка. Не існувало ніякого справжнього судна з такою назвою. Не існувало ніякого військового адміралу з таким прізвищем. Дуже цікаво, хто його так охрестив? І чому – пародія на поручика? Як воно сюди потрапило? Хтось каже, що колись на ньому був ресторан… Можливо. Можливо колись ми дізнаємось розгадку цієї загадки. А поки що лише за супутниковими знімками можна побачити, що раніше поруч з «Адміралом» було ще одне судно – третє, з ажурною металевою альтанкою «на борту».
Колись на корабель можна було піднятись. Піднятись можна і зараз, але треба бути дуже завзятим – спочатку перелізти через паркан, а потім трохи підпливти.
Ми таким займатися не стали, «помилувалися» цим всім здалеку. В компанії з нами відпочивали величезні жаби – не можу сказати, що місце зовсім безлюдне, але відчувається, що жаби почуваються вольготно.

Бухта – причал

Плавуча платформа «Адмірал Ржевський»

Кілька років тому «Адмірал» розташовувався в іншій бухті, і закинутих кораблів всього було три (зараз їх залишилось два)

Теж оглядають краєвид

На цьому завершилась наша прогулянка правим берегом.

А у вересні продовжилась - лівим. Поїхали по справах у відносно новий Торгівельний Центр «RIVER MALL». Цей комплекс було відкрито 8 серпня 2019 року, а трошки пізніше, у 2021-му, місце навколо нього оздобили парком – додали сучасний громадський простір. Саме так це і працює – я обрала «River Mall» як місце покупок саме через можливість оглянути парк. І не помилилася - він, хоч і невеликий (3,5 гектара), дійсно цікавий. Спроектований різними багатоярусними терасами, облаштований набережною з фонтанчиками, засаджений сучасними міскантусами. Взимку на «п’ятачку» заливається ковзанка.

«River Mall» ззовні обшито блискучими панелями, які нагадують хвилі. Або рибну луску

Парк біля "Рівер моллу"

А після магазинів упросила Сашка рвонути на дачні Осокорки. Хоч це було і не просто.

Складно було визначити, куди нам толком треба. І навіщо. Потім ще з кожним кроком очікувала окрику типу «Куди ми приперлися????». Але…
Сталося справжнє диво. Як у казці про «Гидке каченя», коли раптом всі завмерли і побачили білих лебедів-красенів. Або в новелі про Ассоль, коли також всі завмерли, і побачили Пурпурові вітрила. Так сталося і з нами.
Ні, ми завмерли не від краси девіаційної вежі.
Повернувшись, побачили яхти на Дніпрі.
Під час забороненої навігації.
Під час війни…

Яхти, як привиди нашого мирного життя…

Вони були такі гарні! Такі красиві! Такі неочікувані!
Нічого особливого, і все ж таки так неймовірно! Миті, коли ми без будь-якого приводу відчуваємо емоційний підйом. Миті, які гріють нас теплими спогадами довгими зимовими вечорами…

І нарешті ми побачили ВЕЖУ!

Ось він, мій довгоочікуваний навігаційний об’єкт

Тож мріємо, мріємо всі разом! Самі знаєте про що. Щоб білі вітрила на Дніпрі стали не дивом, а щоденною панорамою. А наша красива вежа була не просто декорацією чи туристичним об’єктом, а продовжила виконувати свої прості і такі важливі навігаційні функції.

Так як має бути – яхта і пал. І мирне небо...

Геніальна книга Геніальної жінки

Так, Геніальна!!! І не вистачить знаків оклику за цим словом. Не вистачить слів описати талант цієї жінки. Не вистачить слів вдячності за її громадську позицію. Ліна Костенко. Богиня!
Колись я не розуміла її поезії. Пам’ятаю, як у десятому класі нам вперше задали вивчити вірш письменниці. Це був період «відлиги», коли заборонені раніше твори потихеньку поверталися людям. Звісно, вірш категорично не міг бути надрукованим у підручнику, тому ми з подругою помандрували у бібліотеку. З великими проблемами знайшли його – ДЯКУЮ працівниці, що віддано допомогла нам відшукати потрібний стопчик у якійсь збірці.
І я була трохи приголомшена – рядки здалися мені занадто довгими і не ритмічними, рифмування простежувалось не завжди…
Яка ж я була тоді молоденька!... Поетесу потрібно читати серцем. І тоді кожне слово – влучне, ідеальне, саме таке, як має бути. І відгукується – теж, саме у твоєму серці. Як невидимий портал між думками… Ментальний зв’язок з жінкою, яка стала Легендою! Зв’язок з жінкою, знайомством з якою пишається сам генерал Валерій Залужний.

Дві легенди – разом! 8 травня 2024 року під час вручення відзнак «Почесний громадянин Києва», які вручив їм обом мер Києва Віталій Кличко вдома у поетеси. Фото з інтернету

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Вірш написано у 1958 році у польському місті Щецин і він увійшов у збірку «Мандри серця». Саме «Крила» нам задали вивчити тоді. Його і зараз вчать в школі. І нинішня молодь цей та інші вірші сприймають вже інакше, ніж ми. Змінилися часи, змінилися менталітети. На краще!
І про те, що Ліну Костенко молоді люди зараз сприймають саме душею говорить число пісень, створених на основі її поезії. «Очима ти сказав, сказав мені люблю…» від Roxolanа, «Вечірнє сонце, дякую за день…» Brutto. А ще Jamala, KOZAK SYSTEM, Артем Пивоваров, Віталій Козловський та багато хто виконують шедеври Ліни Костенко, покладені на музику. Да так, що «мурахи по шкірі»...
А про популярність Ліни Василівни серед старшого покоління для мене говорить такий коротенький випадок. Несла її книгу по вулиці просто в руці. І проходячи повз якоїсь установи, почула від охоронця: «А завтра в неї день народження!». Чоловік за обкладинкою впізнав книгу, і знав на пам’ять, коли у письменниці особисте свято! Це було напередодні 19 березня – Ліна Костенко народилася в середині першого весняного місяця, у 1930 році, у Ржищеві. Пізніше, у 1936 році, її родина переїхала до Києва і оселилася на Трухановому острові у робітничому поселенні. Поселенні, яке було спалене німцями у жовтні 1943 року при відступі з Києва. До наших днів збереглися лише рештки фундаментів церкви та школи – тієї самої школи № 100, де навчалася Ліна з 1937 по1941 рік.

Я виросла у Київській Венеції
Цвіли у нас під вікнами акації
А повінь прибувала по інерції
І заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
По саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
І кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
Коли ми поверталися зі школи,
Дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
Балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
Страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев’яної Венеції

Вісімнадцятирічна поетеса, фото з Вікіпедії

Але загалом цей допис присвячений книзі. «Записки українського самашедшого» – єдиний твір Ліни Костенко у прозі. Письменниця його писала близько десяти років. Вперше опубліковано роман було у грудні 2010 року, і він одразу став бестселером. Що не фраза – цитата, яку потрібно завчити!
«…Але, Боже, як сумно, коли все вже стає минулим!
Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям, буду змитий прибоєм нових поколінь. То якби хоч прожити це єдине моє життя по-людськи. Ні, приходять нові режими, нові ешелони влади і везуть тебе силоміць по своїх безнадійних маршрутах.
І знову пускають Україну під укіс, і тебе разом з нею…»

Мій скарб!

Доречи, оформлення я вважаю не дуже вдалим. Ні, зараз воно мені подобається. Але буває так, що абсолютно невідому книгу хочеться прочитати, лиш тільки взявши у руки – навіть проста палітурка, її матеріал, колір викликають бажання відкрити сторінки.
З цією обкладинкою такого не сталося. Можливо, відлякав білий. В цілому люблю цей святковий чистий колір, але тут… мені самій дивно, чому я тут його не сприйняла. Можливо, замість нього потрібно було «залити» усе оцим бузковим. Можливо, картина польського художника-неосюрреаліста Рафала Ольбінського «Manon Pelleas et Melisande» сюди й не зовсім підходить. Хоча вона відображає суть головної лінії роману, але… ну якось вона не дуже пасує мені сюди. Словом - таким був погляд на роман відомого художника-ілюстратора Владислава Єрко, який оформлював книгу. А моя особиста думка може не збігатися з більшістю.

Тож можливо через обкладинку книга дуже довго й пролежала у мене на полиці. ДЯКУЮ своїй подрузі Світлані, що похвалилася мені – читаю, захоплена! Одразу я відшукала свій екземпляр, і була шокована – як можна було не прочитати раніше!

Щоб такого не відбулося з вами – всім раджу. І ДУЖЕ ДЯКУЮ своїй хрещеній мамі Зої за те, що подарувала мені цю золоту книгу. Книгу про події, свідками яких ми всі були ще нещодавно. Про Помаранчову революцію. Як не дивно – про газетні новини. І головне – про кохання. Яке можна врятувати навіть тоді, коли здається вже на всьому поставлена величезна крапка.
Почитайте – не пожалкуєте!

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

Дружбівський кар’єр дружби, серпень 2023

Існують місця, відвідування яких перевершує будь-яке очікування. Буває й навпаки – їдеш заради омріяної з інтернету картинки, а реальність виявляється зовсім інакшою.
Так вийшло з кар’єром, розташованому у селі Дружба Олевського району Житомирської області. Причому, як не дивно, кар’єр тут зовсім не причому. Сам він напрочуд чудовий! Але натовп людей зашкалює і тим самим майже все перекреслює. Причому натовп стихійний. Неймовірна кількість «диких відпочиваючих» з наметами та палатками (більше 500 на день)! А інфраструктури - повна відсутність.

Кількість авто вражає ще «на підході»

Намети встановлені повністю впритул до обриву. Іноді дивує, як люди не бояться зірватися вниз. І така картина – скрізь!

В цілому це має своє пояснення. Кар’єр поки що ніким не охороняється, і взагалі не вважається природнім об’єктом. Правда в цьому є - його походження дійсно не природнє. Але ж вода, яка його зараз наповнює, оточуючі піщано-кам’янисті береги, ліс – це все природа! Яку б треба було захистити. Будемо сподіватися, що це станеться найближчим часом.

Розробка кар’єру розпочалась у 1948 році - тоді тут почали здобувати пісковик та кварцито-пісковик для будівельних матеріалів військової промисловості. Вся ця територія навіть і належала Міністерству оборони, і село Дружба було збудоване у 1961 році майже як військове містечко. Тобто, фактично, це був режимний об’єкт. За часів Незалежності України він носив назву Державне підприємство Міністерства оборони України Дружбівський кар’єр нерудних копалин «Кварц».
На даний момент кар’єр не розробляється вже близько 20-30 років, але сам він і територія навколо й досі належать підприємству. Начебто зараз це ТОВ «Імуногенетика» - можливо вони й займуться облаштуванням курортної зони. Начебто у 2024 році тут вже з’явилася простора надводна тераса з красивою зоною відпочинку. Але я всього цього не бачила - відвідувала кар'єр у 2023-му. І була здивована повною відсутністю цивілізації.

Як я вже сказала, так було тому, що доступ сюди фактично був несанкціонованим. Популярним це місце стало відносно недавно – приблизно у 2020-х роках. І якщо пройтися, навколо скрізь помітні відходи від виробництва та глибокі колії від колес надпотужних вантажівок. Весь знаменитий берег, який часто порівнюють з турецьким Памуккале – це залишки дрібного пилу від подрібнення каміння, який «зцементувався» з піском, глиною та каоліном. Утворилась нібито нова «порода», міцна і дуже цікава. Мені, як необізнаному туристу, спочатку було й незрозуміло, що це за «земля» така під ногами.

Білі гори складаються з дрібних відходів - крихітного каміння, мінеральної породи, гранітного пилу

Новоутворена порода насправді міцна - ластівки-берегівки понаробили в ній собі гніздечок

Спуск до самого озера вузенький, і має вигляд каньйону. І сам пляж дуже вузький, тому людьми зайнятий буквально кожен сантиметр берегової лінії.

Стежка вниз – фактично вона «на одну людину»

К низу каньйон розширюється – ми майже спустилися

Погляд назад

Внизу. У пік сезону знайти собі місце може бути достатньо складно

Зверніть увагу на вхід у воду у вигляді сходинки – це кар’єр!

А водичка неймовірна! Прозора, чиста, прохолодна, неперевершеного бірюзового кольору! Купатися – дійсно насолода! Але треба бути обережним – дно дуже похиле, з кожним кроком рівень води більшає. Максимальна глибина озера - 30 метрів.

Настрій – Ібіца!

Покупатися у небі…

Навколо – казковий ліс! Це регіон Полісся – ліси, ліси, непрохідні ліси… Щоб потрапити сюди, ми тривалий час їхали просто лісом, без жодних ознак присутності людини. Дружба – доволі ізольований населений пункт. Хоча трошки далі розташоване село Новоозерянка, збудоване також суто для фахівців з обробки каміння кар’єру – тут існував і існує Озерянський комбінат залізобетонних гідротехнічних конструкцій. Раніше на ньому переробляли граніт на щебінь та гравій, зараз виготовляють сухі будівельні суміші.

Загалом цікаво, що при розробці кар’єрів і досі користуються методом теплового шоку, як це відбувалося ще майже за первісних часів. Звісно, зараз створена сучасна техніка та розроблені складні ефективні способи. Але при роботі з породами, які важко піддаються обробці, продовжують використовувати принцип теплового розширення та стискання матеріалів. Для цього просто на поверхні каміння розкладається багаття – вогонь нагріває породу до високих температур. Потім вогонь гасять і зверху ллється холодна вода. Така різниця викликає напруження в структурі каміння, що призводить до його розтріскування. «Полущене» каміння вже легше відокремити від основної породи. А правильна назва цього методу – «гаряча тріщина». Саме таким методом користувалися і тут - до останнього дня роботи кар’єру.

Отже колись тут кипіла робота, греміло устаткування, рокотали машини, і було важко уявити інакшу картину. Але навіть у таких потужних гігантів, як цей гранітний кар’єр, колись наступає останній день.
Зараз він на заслуженому відпочинку. Напрацювався за своє життя! І люди навколо нього – на відпочинку. Тут дійсно гарно! Колись промислова місцина перетворюється на справжню шикарну рекреаційну зону.
І я бажаю цій території гармонійного розвитку - поєднання розбудови інфраструктури з грамотним збереженням природи.
А в шаленому натовпі людей, насправді, ніхто один одному не заважає. «Як корабель назвати, так він і попливе». І тут – всі між собою дружать. У спокої та умиротворенні, як і потрібно на справжньому відпочинку.

Його Величність Кар’єр… Неймовірний краєвид!

І ми з Ірою – всіх обіймаємо!

«Махтумкулі» про Махтумкулі і Туркменістан

Ассаламу алейкум! Здоровенькі були!
У Туркменістані я не була. Навряд чи буду. І навіть не знаю, чи хотіла б там побувати. Це одна з найдипресивнівших країн світу, де слова «демократія» не існує взагалі. Лише повна стовідсоткова диктатура.
А цей невеличкий огляд лише присвячений книзі, яка, як на мене, варта уваги. Клич Мамедович Кулієв і його історичний роман «Махтумкулі».

Фото обкладинки з просторів інтернету. Друкованого екземпляру не маю, читала в онлайн-форматі

Але спочатку трохи про те, як я натрапила на неї.
Отже у Києві, звісно ж, існує посольство Туркменістану. І, як не дивно, воно є місцем, привабливим для екскурсоводів. Ні, потрапити всередину не можливо. Але у внутрішньому дворику консульства розташована цікава альтанка у вигляді мечеті. І хоч знаходиться вона за парканом, гіди не втомлюються приводити сюди туристів, щоб показати бажаючим хоча б верхівку цього східного дива.
Не стала виключенням і я. Захотіла й собі подивитися на білий купол посеред київських двориків. Дізналася на сайті адресу, приїхала, і… залишилася ні з чим. Бо на Сході справи не вирішуються «в лоба», треба мати терпіння й тактику «зайти з боку».
Так і вийшло. Коли в черговий раз бігла по справах по вулиці Богдана Хмельницького, заскочила з розгону в якесь підворіття, опинилася у дворику з лабіринтами й просто уперлася в цю альтанку. Цікаво! Й цікаві шляхи, якими ми дістаємось того, про що мріяли...

Київський дворик з туркменською альтанкою (ліворуч)

Білосніжний купол як одна з вершин Копетдагу…

Посольство у цьому будинку розміщується з 1995 року. Туркменістан одним з перших визнав Незалежність України – 20 грудня 1991 року. Хоча самим туркменам при цьому випала важка доля – їх президент Сапармурат Ніязов ідеологією та формуванням культу своєї персони увігнав країну і простий народ в неймовірний голод та злидні. Зараз там вже інший «лідер», але взятий курс лишається майже без змін.

Загалом, що ж це за країна така, Туркменістан, що я про неї знаю?
Звісно, що там існують верблюди і безкрайні піски у пустелі Каракум, назва якої перекладається як «Чорний пісок». Що Ніязов збудував надсучасні міста-примари, в яких ніхто не живе. І що 6 жовтня 1948 року в Ашґабаді відбувся страшний землетрус, який радянська влада традиційно замовчала.
А ще на цій території колись існувала могутня Парфянська імперія. І хоча Туркменістан не є її спадкоємцем, оскільки тюркські племена, які лягли в основу сучасного туркменського етносу, прийшли сюди значно пізніше, все одно – це привід пишатися. Тому що таким чином Турменістан отримав об’єкти культурної спадщини, рівноцінні за значимістю з римським Форумом та Колізеєм. Так, Парфянська держава виникла близько 247 року ДО нашої ери і пала у 224-му році вже нашої ери. І об’єкти, які збереглися й до нині, мають надважливе значення і посилений охоронний статус. Це місто-оаза Мерв, місто Кенеургенч, фортеці, караван-сараї Шовкового шляху.

Треба сказати, що хоч я ніякого відношення до Туркменії не маю, але все ж таки може й маю, невелике. Дев’ять років працювала і товаришувала з подругою Олєю, яка родом з Туркменської республіки. Майже «сиділи за одною партою» - наші столи в бухгалтерії Військового інституту стояли поруч, і ми були «не розлий вода»: після закінчення робочого часу могли ще з пів годинки постояти під корпусом, продовжуючи теревенити про життя-буття. З такої нашої дружби навіть сміялися й складали байки.
Зараз з Ольгою все гаразд. Але ми не спілкуємось. Що сталося? Вона переїхала у Крим. Вже після його окупації…
Оля народилася й жила у Красноводську, на березі Каспійського моря - це місто зараз носить назву Туркменбаши. Після розвалу союзу важко було скрізь, і вона вирішила переїхати до свого рідного брата в Україну (хоча у нас була теж дуже складна економічна ситуація). Якщо вам хтось розповість, що в Туркменістані все дуже дешево – це правда. Дійсно так і є, все коштує копійки, але навіть тих копійок у людей немає. Перед від’їздом Оля продала трикімнатну квартиру в Туркменбаши за… триста доларів.
Отримавши українське громадянство Оля була щаслива. А потім зреклася його. І у 2022 році сказала мені, що «в Україні йде громадянська війна, а росія тут ні до чого…»...

Я і Сайбаталова Оля

Але не буду про сумне. Все ж обіцяла про книгу. Навпроти посольства у скверику побачила пам’ятник-бюст – саме так розпочалося моє знайомство з національним героєм Туркменістану поетом Махтумкулі Фрагі. Ознайомилась з біографією, і дуже швидко мені в інтернеті рекламою «прилетіла» книга – про нього. А я люблю все «документальне» та «засноване на реальних подіях», тож «читати чи не читати» - питання не виникло. Просто одразу і просто на одному диханні – не встигла й помітити, як останній раз для перегортання сторінки натиснула кнопку «Next».

Бюст Махтумкулі неподалік від посольства Туркменістану

Махтумкулі народився у 1724 році у селищі Хаджіговшан у предгір’ї гірської системи Копетдаг у долині річки Гурген - зараз це територія сучасного Ірану. На той час тут жили гоклени – одне з племен, яке стало основою туркменського народу. Батько поета також складав вірші, знав багато мов і викладав у сільській школі – саме від нього Махтумкулі отримав широкі знання, життєві позиції, філософію існування на цій землі. Поет багато мандрував, але згодом повернувся до свого народу і помер також у Хаджіговшані у 1807 році.

Треба зазначити, що поетів в Туркменії було і є багато, але далеко не всі вважаються національними героями. Щоб стати таким, треба набагато більше, ніж просто складати вірші. Потрібна сміливість відстоювати свої погляди, потрібно ці власні погляди мати. І вони мають перекликатися з долею простого люду. Потрібно дійсно опікуватись ідеями збереження національної ідентичності. Все це було в діях та думках Махтумкули, він дійсно для туркмен є тим, ким є для нас Тарас Шевченко. Віршів можна не розуміти, але з його відданістю народу, нації - не поспорити.

Автор книги – Клич Мамедович Кулієв. Загалом він був радянським дипломатом, певний час обіймав посаду Надзвичайного та Повноважного Посла срср в Тунісі, працював також в Ірані та Афганістані. Чи робота дипломата має не такі вже й великі навантаження, чи все ж таки (і я схильна до цього варіанту) Кулієв був талановитою людиною, але окрім книги про Махтумкули він написав ще історичні романи «Непокірний алжирець», «Чорний караван» та «Посол еміра».

Клич Кулієв, письменник і дипломат

Хочу зауважити один момент. Книга написана у 1964 році, тож відверто носить елементи пропаганди. Але це не зменшує її художньої цінності. Навпаки, я побачила багато спорідненого між долями українського й туркменського народів. Обидві країни точили внутрішні міжусобиці: «…Вказуємо на ворогів на стороні, а самий небезпечний ворог для нас – ми самі: родова та племінна ворожнеча, помста, грабіж, обоюдна недовіра. Повсюдно. Постійно. Хто в цьому винен?...». І ми, і вони шукали захисту від зовнішніх ворогів, не знали, до кого звернутися. І ми, і вони відчайдушно боролися проти російської експансії. Колонізацію туркменських земель росія розпочала у 1869 році – саме тоді у якості форпосту росіянами був заснований Красноводськ (в якому набагато пізніше народилася і жила моя Оля). І вже у 1881 році російська армія після тривалої облоги та жорстоких боїв взяла штурмом фортецю Геок-Тепе, що вважається вирішальним моментом – після цього туркменські землі увійшли до складу імперії. А російські війська в Геок-Тепе за традицією влаштували різанину, вбивши тисячі мирних жителів.

Ілюстрація з книги: життя туркмен – це постійний стан війни

По книзі було відзнято серіал. Будете сміятися – ані слова не зрозуміла, але подивилася на мові оригіналу! А все через те, що роман захопив. Мені стало цікаво дізнатися більше про туркменський побут, звичаї, традиції, організацію життя. З книги я «вивчила» багато нових слів – сачак (скатертина), тельпек (чоловічий головний убір, різновид папахи), чарики (взуття), дутар (подібність мандоліни), чилим (кальян), туман (перська монета), чал (напій з верблюжого молока), кошма (килим з вовни), терім («підлога» кибитки), той (весілля, свято), хазан (холодний осінній вітер), саман (глиняна з соломою цегла), сердар (вождь, очільник), сарбаз (іранський солдат) та ще багато-багато інших. І захотіла «побачити їх» на власні очі - речі, обряди, люди - якими вони є у житті. Все це є знайшла у стрічці.

Скріншот фільму – в таких повстяних каркасних кибитках посеред степу жили туркмени

І в заключенні мого опусу – нарешті - поезія Махтумкулі Фрагі!

Хто живе на чужині,
Той додому шлях шукає,
Їде цілі ночі й дні,
До вітчизни шлях шукає.

Лиха доля – круговерть.
На землі панує смерть.
Стала коном земна твердь.
Кожен золото шукає.

В цього – золота горнець.
В цього – чорний сухарець.
Цей вишукує кусець,
Інший килими шукає.

Той шукає колоски,
Інший – для комор замки.
Цей лата старі латки,
Інший нову шаль шукає.

Світ підступний. Дні летять.
Вічність – там, тут – забуття.
І марнується життя –
Кожен десь чогось шукає.

Довгий час, життя – як мить,
Нам його не зупинить.
Лебідь високо летить –
Синє озеро шукає.

Пам’ятай, Махтумкулі,
Що ти гість на цій землі.
Не живи у кабалі –
Серце мрію хай шукає.

Вірші туркменською

Так, всі ми гості на цій землі. І з собою на той світ нічого не візьмеш. Шкода, що так мало людей керується у житті цією простою істиною, а все більше навпаки. «…Дивіться, як він зрадів, отримавши ремінь… Тепер він забажає мати халат та чоботи… Потім йому знадобляться кінь та зброя, скот, різне добро… Такою є людська сутність: бажання починаються з малого, а закінчуються тим, що не вистачає цілого світу, щоб задовільнити їх…»

Повипендрююсь, і зроблю ще маленький аналіз. У своїх віршах для підсилення художньої думки Махтумкулі майже завжди використовує прийом Епістрофи – повторення слова, або цілого речення наприкінці строфи. Епістрофа не є специфічною для якоїсь народності, але я б точно назвала її притаманною поезії Сходу.

То ж чи хотіла б я відвідати Турменістан? Звісно, так. Бо не хотіти цього – неможливо. А ще більше хотіла б самого простого. І самого складного. Мирного неба. Щасливої долі звичайних людей. Українців і туркмен. Щоб мали змогу просто жити. А слово «росія» перестало існувати…

P.S. Світлини зі мною на фоні туркменської пустелі, щоб «всіх обійняти», не існує. Будемо сподіватись - поки що…

Культурна дикість: Парк природи «Беремицьке», жовтень 2024

Парк природи «Беремицьке» – новий. І це надзвичайно приємно. Приємно, коли розпочинається прогресивна справа, просуваються провідні ідеї, взагалі створюється щось нове – це як продовження роду. Це як пишатися успіхами дітей. Як радіти, коли бачиш навколо розумну і розвинену молодь. Це означає, що життя продовжується. І це означає що нація не загине. А у конкретному даному випадку – не зникне тваринний світ Полісся.

Засновником парку є український благодійний фонд «Беремицьке Біосфера» та його іноземний партнер міжнародний фонд «Rewilding Europe».
Парк являє собою величезну територію, на якій природньо мешкають дикі звірі. Майже як у заповіднику. Лише з тією різницею, що заповідник – це територія, яка у певний час була взята під охорону від впливу людського фактору. А в цьому випадку навпаки – спочатку було обране місце для парку, заселено тваринами, притаманними цьому регіону, і вже після цього - охорона. Тобто Парк «Беремицьке» - штучно створений заповідник. Його організатори взяли за мету відновити природній ареал Полісся, яким він був колись до втручання людини. Такий процес, коли відновлюється аборигенна екосистема, носить назву Rewilding (ревайлдинг) - умовно кажучи «повернення до дикості».

Підготовчі роботи до створення парку розпочалися у 2014 році. Була розчищена територія, створено декілька штучних озер, обстежена місцевість на наявність тварин. І 13 жовтня 2017 року парк було відкрито. Розташований він неподалік села Беремицьке, звідси і назва. Це близько вісімдесяти кілометрів від Києва.

Ласкаво просимо у Парк «Беремицьке»

Незважаючи на термін «одичання», у парку все дуже цивілізовано. І як театр розпочинається з гардеробної, так і туристичні місця розпочинаються з паркувального майданчику – тут він величезний. На вході працює кав’ярня, сувенірна лавка, наявні «зручності». Трошки осторонь є і гостьові будиночки. Все це дуже приємно!

«План» вхідної частини у парк «Беремицьке». Знімаю з «оглядової» вежі

А ось і сама вежа, на яку я, звісно ж, одразу видерлася

На вежі панує вітер та відчуття свободи

Парк займає територію близько 450 гектар. І розподілений на дві зони – одна з них повністю заповідна, на яку заходити не можна. Друга передбачає пересування туристичних груп, але тільки розробленими прогулянковими маршрутами. Просто так, хаотично «дертися крізь хащі» навпростець на території заповіднику заборонено взагалі.
Зазначу, що ніяких парканів між першою та другою зонами немає - на заповідну територію просто не заходять прогулянкові маршрути. Тваринам же ж гуляти можна скрізь – вони самі обирають, куди йти і можуть знаходитись у будь-якій частині парку (як в зовсім заповідній, так і поруч з вами, пастися неподалік від прогулянкової стежини).

Приклад – я стою на пагорбі в дозволеній для прогулянок частині парку, нижче – вже дика територія, по якій дозволено гуляти лише звірям

Оскільки парк дуже великий, навіть його схема умістилася не на одному, а на двох плакатах. На фото – дозволена пішохідна частина парку. Як бачите, вона прикрашена підвісними містками, кам’яними бабами, оздоблена лавочками та інформаційними стендами. Це справжній дуже великий і дуже красивий «дикий парк»!

Другий плакат – мапа повністю «дикої», підконтрольної лише звірям території, заходити туди не дозволяється

Прогулянкових маршрутів розроблено три, різної довжини та складності, вони позначені кольоровим камінням – зеленим, синім та червоним. Каміння знаходяться на близькій відстані один від одного – збитися чи заблукати неможливо. Зелений маршрут найкоротший, триває два кілометри. Синя еко-стежка має довжину два з половиною кілометри. Червона - три з половиною.

Ось таким чином позначені маршрути

Каміння розташоване з обох боків стежини

Червоний маршрут - найдовший

Одразу скажу, що «диких звірів» на території парку побачити фактично неможливо. Вони дійсно дикі, і, як і має бути, ховаються від людей. Проте, незважаючи на це, прогулянка лісовими маршрутами неймовірна приємна й пізнавальна, мені вона сподобалась найбільше. А у якості бонусу поруч з парком розміщено ЗООпарк, в якому вже дійсно можна побачити самих різних тварин, погладити їх і погодувати.

Тож гарантована зустріч із звірями в нас попереду, а поки що заходимо за ворота і відправляємось у мандри по дикій природі. Розпочинаємо наш цікавезний маршрут, і супроводжує нас гід науковий співробітник Боженок Денис. Дуже дякуємо, Денисе, за захоплюючу розповідь!

Наш гід Боженок Денис – розповідає дуже цікаво!!!

Отже рушаємо стежкою – починаємо зеленою. І проходимо повз маленького болотця-озерця. Воно штучне. Загалом у парку 6 озер, лише два з них природні.
Для тварин наявність води дуже важлива – цього посушливого літа воду в ці озерця доводилося накачувати бочками. Фактично, сьогодні перший дощовий день – з собою ми привезли тваринам жадану вологу й прохолоду!
Територіально парк знаходиться майже на березі Десни, але до самої річки не доходить, оскільки за законодавством берег не може знаходитись у приватній власності. А парк - приватний.

Перше озерце парку

Воно невеличке

Як я вже сказала, тварин побачити дуже складно – вдень вони ховаються від людей. Але ми бачили багато ознак їх перебування навколо. І біля цього озерця – суцільні сліди копит. Їх залишили перші завезені мешканці парку - Коники польські.
Коники – це основа всієї еко-системи. Вони регулюють травостій - виїдають траву кожен по 35 кілограм в день, отже вся місцина – ідеально рівний газон! Начебто скосили косаркою! Також вони переносять на собі насіння – сприяють розповсюдженню рослин.
Тож перш за все у парк було завезено два табуни коників – дванадцять з Голландії та дванадцять з Латвії. Зараз цих парнокопитних вже близько 85!
Організація життя коників дуже цікава. Табун складається з одного лідера-самця і трохи більше за десятеро дівчаток-кобил. Лідерство коники оспорюють ставши на дибки й напираючи один одного на груди. Сама стара кобила вирішує, куди йти на водопій і куди йти на випас. Також в її відповідальність входить слідкування за дітьми. В табуні дуже чітка ієрархія. Пересуваються коники наступним чином - першими йдуть літні тварини, за ними малі, потім вагітні, останніми самі сильні.
Зараз у парку живе п’ять типових табунів та один нетиповий. Нетиповий складається з жеребців, які ще не вибороли собі кобил. А типові - це максимально п'ятнадцять кобил плюс жеребець шістнадцятий.

Інформаційний стенд у парку – так виглядає Коник польський

Йдемо далі. По дорозі зустрічаємо Карантинний адаптаційний вольєр. Абсолютно всі тварини, яких привозили, були на карантині. Якщо просто відпустити, ймовірність того, що тварина приживеться, становить шістдесят відсотків - це дуже мало. Перевозять тварин вночі - так вони менше лякаються.

Карантинний вольєр

Загалом на момент створення парку при обстеженні території було виявлено, що тут живуть два лосі, дві пари лис (тобто чотири особини), зайців багато – невизначена кількість, і дванадцять косуль.
Зараз лосів вже вісім (пишу на момент осені 2024 року). Оленів близько сорока, ланів – біля тридцяти. Завезли сюди і борсуків - зараз у парку мешкає три сім’ї цих тваринок. В двох сім’ях цього року народилося дитинча-борсученя!
Також з «дрібних хижаків» тут є ласки та куниці. Ласка – найменший хижак, але дуже прожорливий: в неї дуже швидкий метаболізм, і на добу вона з’їдає їжі в чотири рази більше, ніж важить сама.
А шкурки куниці раніше були настільки цінними, що вважалися грошовою одиницею – вони йшли на обмін з іншими товарами, перші гроші так і називалися – «куно». Гривня на той момент була мірою ваги.

Інформаційні стенди про тварин парку

Всі тварини в парку не чіповані. Спостерігають за ними здалеку, у життя не вмішуються. Також для спостереження в норах і по парку розставлені відеокамери – деякі з них транслюються онлайн. Іноді завдяки «фото-пасткам» виходять чудові портрети - у фейсбуці бачила фото місцевого кабанчика, який ніби навмисне позував для зйомки.

Фото зі сторінки Парку у Фейсбуці – кабан у фото-капкані. Чудовий ракурс!

Одним з цікавих направлень роботи парку є бортництво – бджолярство. Для цього у Житомирському національному парку закупили вісім бортів, яким близько ста років! Чотири з них заселені, і є можливість придбати мед з різнотрав’я – він густіше звичайного. Детальніше про поліське бортництво я писала в огляді «Камінного села».

Борть на дереві

Так виглядає борть зблизька. Їй більше ста років!

Окрім стендів про тварин бачимо також інформаційний плакат зі вказанням періоду розпаду того чи іншого сміття. Папір розкладається 4 місяці, апельсин – півтори роки, сигарети з фільтром – 15 років, жувальна гумка – п’ятдесят. Консервна банка відносно недовго - п’ятнадцять років, пакет – двадцять п’ять, пластиковий стаканчик – сімдесят, пластикова пляшка – сто, упаковка тетра-пак – також сто, а підгузок – двісті п’ятдесят років! Рекордсмен, звичайно, скло – щоб його не стало, потребується тисяча років!
Бережіть природу!

Такий стенд дійсно мусить нас замислитись про те, яким ми лишаємо ліс нашим нащадкам

Найбільшою ж атракцією у парку є підвісні містки. Вони неймовірно гарні! Але треба бути максимально обережним. Яри, над якими зроблено містки, іноді досить глибокі. За правилами безпеки на містку може знаходитись одночасно лише десятеро людей.

Справжня прикраса Парку! В самому ж ярі знаходиться одна з борсучих нір

Сподіваюся, періодично їх перевірятиме на аварійність

На одному з пагорбів встановлені дерев’яні ідоли – для ознайомлення з віруванням наших предків.
По центру, на передньому плані фігура Велеса – Бога щастя, багатства людської душі, мистецтва, краси та музики. Далі розташовані напівколом: покровителька любові Богиня Лада, Богиня води Марена, Богиня родючості Мокоша, Бог світла та сонця Дажбог, Творець Всесвіту Род, Бог неба і землі Перун, охоронець Дерева Життя Семаргл, Владика світу Сварог.

На моєму фото з дев’яти Богів помістилося п’ять: Велес, Лада, Марена, Мокоша та Дажбог

Повертаємось. І зустрічаємо половецьку кам’яну бабу – звісно не оригінал, але дуже цікава. Про те, що баба саме половецька, а не скіфська, говорить нам її обличчя – риси промальовані дуже детально.
Саме тут нам розповідають про такий страшний для всіх українців початок війни. Загалом територія Парку не була окупована і якихось значних прильотів не було. Але парк був повністю відрізаний від Чернігова та Києва – залишився без їжі та ліків. Довелося звірям суттєво скоротити раціон, деякі тварини нажаль взагалі загинули.
А за гроші, які зібрали тут у половецької баби, робітники Парку змогли закупити по навколишніх селах 35 кілограм моркви.

Половецька баба. На щастя, на розвиток парку, на здоров’я, та на виконання бажання – залишаємо монетки

По всьому парку головне не вступити у чергове свідчення присутності тут великої кількості тварин - у так зване «добриво». За специфічний колір цих «кульок» школярі одразу ж дають їм «клікуху» – «вірусний» у 2024 році «дубайський шоколад».

Тут хтось був!

Виходимо із заповідної частини – ми знов на «стартовому» майданчику. У кав’ярні вже нас очікує смачний обід.

І тепер йдемо гарантовано дивитись на тварин, тобто у «зоопарк».
Тут розміщені, здавалося б, звичайні свійські тварини – вівці, кози, коні. Але не такі вже і звичайні – вони належать до елітних «сортів». Наприклад, романівські вівці можуть народжувати два рази на рік, також їм належить рекорд – сім одночасно народжених здорових ягнят. Є тут національна гордість Шотландії – корови Хайленд.
Загалом вольєрна частина велика, і самі вольєри дуже великі. Наприклад, кобилі Марті свого загону цілком вистачало, що бігати по ньому галопом.

Марта

Шотландські корови

Дівчата годують листочками з дерева козу Матільду

Окремо заходимо в конюшню. Коні тут неймовірні! Розумні (вміють відкривати свої стійла), шовковисті (прям дуже приємно доторкатися до них), і їх можна годувати. У Києві ми живемо поруч з іподромом, тобто взагалі коні для мене зовсім не диковинка. Але «в нас» вони скакові-бігові. Тутешні ж коняки масивні, з пишною гривою. Вони такі гарні, що я навіть майже не фотографувала – просто спілкувалася з ними.

Хлопчик не міг відійти від цієї кобили і вже почав умовляти батьків придбати її. Коняку звуть Риторика, але хлопець її ласкаво кликав Ріта

Поруч із стайнею розміщений «єдиний в Україні» Музей диких котів. Власне, це «зоопарк» з лісовими котами та рисями. Вони виявилися такими цікавими! Наш гід їх годував, тримаючи м’ясо на довгій паличці (самим так робити звісно ж не можна). Коти із задоволенням підстрибували й хапали ласомий шматочок. Рисі ж демонстрували свій характер. Дівчинка обережно забрала їжу, а хлопець Тутанхамон взагалі не вийшов із своєї засідки.
Можливо, коли тварин у Парку стане занадто багато, рись також випустять у дику природу, або хоча б лісових котів. Але поки що про це говорити зарано.

Музей диких котів

Кіт лісовий - дикий котик

Рись євразійська. Всіма чотирма лапами стрибнула на вертикальну сітку й зняла шматочок м’яса з палички

Тутанхамон так і не вийшов зі своєї схованки

В Музеї можна побачити цікаве схематичне порівняння крил птахів – накладені однин на одний силуети синиці великої, сороки звичайної, сови білої та беркута.

Навіть синиця не така мала, як здається зі складеними крилами

Ще із розваг - стрілянина з луку.

Місце стрільбища огороджене по периметру

А на останок – контактний зоопарк з дрібними свійськими тваринами. Він також займає величезну територію.

До контактного зоопарку окремий вхід

З вівцями та баранцями тут можна побігати наввипередки просто неба!

«МЕ-Е-Е!»

«ХРЮ-Ю-Ю!»

«БЕ-Е-Е!»

Ці мордочки такі чудові!

Проходимо повз оленів та величезного лося – лісові красені!

Лось – це справжнє диво!

Повертаємось до нашого автобусу. Як швидко пролетів день! Ці стежки, підвісні містки, хвойний ліс, маленькі озерця – назавжди в моєму серці! А особливо - очі тварин. Доглянутих та здорових!

Бажаю всім отримати таке саме задоволення від прогулянки, як і я. Всіх обіймаю!