Мене умовляти не прийшлось, і ось – ми вже тут!
Десь ще на під’їзді до локації ми були шоковані. Шоковані кількістю автівок та людей. Вузеньке узбіччя сільської вулички було геть заліплене машинами. Паркувальний майданчик існує, але він був весь зайнятий. А нові автомобілі все їхали і їхали. Сашко дуже не любить натовпу людей, і у цей момент ми ледь не почали розвертатися назад.
Але такої ситуації лякатися не треба, бо насправді місця на березі Дніпра вистачає абсолютно всім. І на схилах натовп не відчувається зовсім.
Коли ж ми таки нарешті ризикнули вийти з машини і пройти трохи вперед, знов були шоковані. На цей раз – панорамою. Незрівнянний Дніпро! Від його величі захоплює дух… Саме тут можна провести безліч часу, просто дивлячись в далину…
Чим ми і зайнялись просто зараз. З собою в нас був термос і запечені бутерброди, тож перекус влаштували тієї ж миті. Стільчики-крісельця є у вільному доступі, але ж й гарно сидіти, просто вмостившись на краю урвища.
Посмакувавши, ми вирушили на прогулянку.
Треба сказати, перше, що зустрічається прибульцям у цьому місці - дерев’яний вітряк. Цей вітряк не є старовинним. Фактично це новобудова, але – із власною історією. З’явився він тут у 1991 році за ініціативою Олеся Бердника.
Олесь Павлович Бердник – український письменник-фантаст, філософ та політичний в’язень. Його називають українським хіпі, а особисто мені він чимось нагадує Максиміліана Волошина. Недарма я обізвала всіх туристів прибульцями - філософія Бердника пов’язана із космосом: ми – лише частина нескінченності, тому людина теж не має кінця.
У 1989 році Бердник започаткував громадську організацію Українська Духовна Республіка – така собі асоціація українців у всьому світі. На мій погляд УДР важко назвати саме організацією, бо якогось фактичного навантаження, функції чи місії в неї не було, окрім розмов та пишних зустрічей-фестивалей раз на рік, які голосно називали Конгресами. Тож за час існування Української Духовної Республіки відбулося декілька таких конгресів-зльотів. Кожен раз обиралися різні місця проведення, один з них пройшов навіть на Говерлі. А оскільки Олесь Бердник деякий час жив у Витачеві, саме тут відбулося декілька конгресів різних років і саме цю місцину він зробив осередком Української Духовної Республіки.
Саме до конгресу 1991 року було збудовано вітряк, його сходи використовувалися в якості трибуни, з якої велися промови.
Тоді ж, до Конгресу УДР у 1991 році було збудовано й козацьку капличку. Будували її начебто на основі ескізу Тараса Шевченка, буцімто замальовку старої козацької каплиці він зробив, коли готував свій альбом «Мальовнича Україна». І незвичайний семираменний хрест, який увінчує каплицю, також відтворено за малюнком Шевченка.
Передивилась всі роботи Тараса Григоровича (це було не складно, бо у Вікіпедії існує чудова стаття «Список картин і малюнків Тараса Шевченка») і не знайшла жодного подібного малюнку. Хіба що цей:
Для інформації, альбом «Мальовнича Україна» був створений у 1844 році та в нього увійшло всього шість робіт митця. Це «У Києві», «Видубицький монастир», «Судна рада», «Старости», «Казка» та «Дари в Чигирині». Роботи виконані у складній техніці офорту. Офорт – це гравюра на металі, яка дозволяє робити відбитки на папері. Шевченко планував випустити декілька альбомів, але перший випуск не приніс йому очікуваних коштів, тому інші випуски «не побачили світ», хоча матеріалу (замальовок, ескізів, ідей) у художника лишилось багато.
Тож якщо хтось володіє інформацією, з якого саме начерку будувалась ця капличка – буду дуже вдячна за будь-яку інформацію.
І ще. Витачів вважається дуже давнім селом - вперше він згадується ще у середині Х століття як великий порт на Дніпрі. Пізніше, у 1096 році князь Святополк збудував тут свою фортецю Новгород-Святополч, і тут двічі відбувалися великі з’їзди князів. Нинішня козацька капличка зведена на місці, де приблизно відбувався один з цих з'їздів 30 серпня 1100 року.
У вересні 2023 року каплиця та вітряк були підновлені – в них відремонтували підлоги та дахи. Капличка була перекрита новою гонтою. Роботи виконували автентичні майстри-гуцули, а гроші на ремонт надали в тому числі дружина Бердника та його донька Громовиця (так-так, доньку письменник назвав на честь героїні своєї книги «Зоряний корсар».)
Поруч із вітряком зовсім нещодавно з’явилася ще одна споруда цікавого вигляду. Це крафтова пекарня «Витач». Слово «крафтовий» фактично означає «авторський», тобто така продукція виготовляється власноруч, як це робили в давнину ремісники. У пекарні це стовідсотково відповідає дійсності, бо навіть обладнання тут – авторське. Величезні печі, в яких випікають хліб, створені за власними ескізами володаря пекарні – проекти розроблялися ним особисто разом із пічником. І це був справжній ризикований експеримент – оскільки така піч будувалася вперше, було невідомо, як вона запрацює. А собівартість побудови її не маленька – як новий автомобіль середнього класу. Вага такої печі – близько 20 тон, і на будівництво двох печей пішло п’ять місяців. Так, таких печей у пекарні дві, і вони мають власні імена – це Альфа та Брава.
Хліб тут випікається за старовинними технологіями – на заквасці із тривалою ферментацією. Закваска – це комбінація мікроорганізмів, а ферментація – процес, коли закваска вступає в реакцію з водою та борошном. Тривалою вважається ферментація, коли вона відбувається близько 20 годин, тобто майже добу тісто «бродить» - таким чином тісто наповнюється газом і отримує пухку структуру. Такий хліб вже наділений «преміальними характеристиками» - він не псується близько десяти днів і дуже смачний.
Власники пекарні – підприємець Олександр Собко та його дружина Ірина. Їх будинок розташований біля пекарні, і саме вони доглядали за каплицею та вітряком, упорядкували це місце.
Ідея збудувати пекарню виникла у родини в 2020 році, під час пандемії коронавірусу. Запрацювала ж вона 25 лютого 2022 року, на другий день війни. І протягом двох місяців випікала хліб нашім бійцям на фронт. Загалом планували відкрити пекарню трохи пізніше, наприкінці квітня напередодні Великодня. Але…
Оскільки печі дуже масивні, вони потребують поступового прогрівання - при швидкому нагріві можуть тріснути. На початок війни Олександр прогрівав першу піч вже вісім днів і встиг нагріти її до 150-160 градусів. Випікання ж хліба потребує 280-300 градусів, тому перші дні випікали на черені.
Зараз щодня тут випікають близько 300 буханців, спалюючи при цьому 10-15 кілограмів дров. Тож якщо виникло бажання скуштувати хліб, запечений на дровах за старовинними технологіями – Вам у Витач. Увага! Розклад роботи пекарні: з 8.00 до 18.00, понеділок та вівторок – вихідні дні!
Ну а ми вирішили прогулятися, а хліб купити на зворотньому шляху. Одразу скажу, що це була наша помилка, бо потім за хлібом вишукувалась така черга, яка знов шокувала нас.
Але вже як вийшло. Тож ми відправились прогулятися.
А дорога-стежка тут одна – у бік Дніпра. Вона і сама як ріка, петляла, кружляла, дедалі ставала все вужче, аж доки не стала вдаватися зовсім небезпечною. Ми йшли доволі довго, але все ж таки в якомусь місці просто вирішили повертати назад. Поверхня землі на стежці відполірована ногами до такого ступеню, що аж блищить і дуже слизька, наче ковзанка. У крутих місцях кросівки не тримаються за ґрунт, і є висока ймовірність злетіти у хащі. Тому для прогулянки найкраще вдягати взуття на кшталт футбольних бутсів або альпіністських чобіт – із шипами знизу.
Як я вже сказала, ми у певний момент розвернулися, але ризиковані люди кажуть, що є можливість спуститися аж до самої води. Варто це робити чи ні – вирішувати Вам. За словами там просто очерет, цікавого краєвиду немає.
Повертаємось, і йдемо вгору на гору. Так, це саме гора, і вона має власну назву – гора Могила. Її висота – 190 метрів над рівнем моря, і це найвища точка Правобережної Київщини.
Навколо – різнотрав’я. Краса! Тут знімали багато фільмів – «Вавилон ХХ», «Богдан Зиновій Хмельницький», «Право на любов». А ще – у 2013 році «Поводир» Олеся Саніна. Тоді тут була збудована декоративна хата зі стріхою, але її вже не існує. Від фільму залишилася лише невеличка дерев’яна споруда.
Що ж. Витачів – чергове місце нашої сили. Можливо Берднику саме тут намарилися космічні теми його книжок. Бо саме тут відчуваєш зв’язок із космосом та нескінченність Всесвіту...
До того як сюди потрапити, я вже знала, що у Витачеві гарні краєвиди. Але не знала, що настільки…
Немає коментарів:
Дописати коментар